ОПОВІДАННЯ “ЧЕРВОНІ ТРОЯНДИ” ЗІ ЗБІРКИ “СЕКС У БУДИНКУ БІЛЯ КОЛІЇ”
Володимирові ТЕРШАКУ
Щоразу, коли вона йшла повз Барабський міст, у неї виникала думка кинутись у каламутну воду вниз головою і залишити в цьому світі все погане. Та стримувало розуміння того, що має синочка і донечку. Якщо її не стане, чоловік на них не зважатиме, заведе собі якусь панянку, а та знущатиметься з її дітей. В останню мить, коли хотіла покінчити з життям, зупинялась, бо розуміла, що може не померти, а лише покалічитись, адже висота видалась їй уже й не такою смертельно небезпечною.
Сьогодні в неї був день народження. Ще зранку чоловік підліз до неї, чмокнув у щічку: “Мамунцю, вітаю!” і задовольнив свою хіть. Робив він це швидко, так що їй не довелось особливо напружуватись. Намагалася думати щось про своє. Коли він закінчив, пішла у ванну, довго скакала то на одній, то на другій нозі, аби бісове сім’я не потрапило до її лона, потім промила все водою й лягла в ліжко. Чоловік хропів, а в неї з очей котилися сльози.
Він першим пішов на роботу. Дочекавшись цього, діти з якоїсь потаємної схованки дістали свої подарунки матусі.
Від сина отримала невеличку картину, намальовану ним самим, бо був відомий у школі не інакше як геніальний художник. На картині вона побачила море, сонце незбагненних розмірів і дрібненьку фігурку жінки на піску. Колись вона казала про свою мрію побувати на морі й бідкалась, що навряд чи це збудеться. А син запам’ятав і наблизив її мрію хоч на один крок. У неї з’явилися сльози, вона пригорнула сина до себе й поцілувала його у вушко.
Донечка подарувала їй невеличкий вишитий самотужки рушник. Це ж скільки часу треба було витратити і, головне, приховувати від матері, аби сьогодні показати. Вона поцілувала її в лобик, і доня сумно усміхнулась у відповідь. Обидві відчували, що вже нічого не можна змінити: мама більше любить свого хлопчика, ніж її.
Діти пішли до школи, а вона заглядала до вікна. Всеньку ніч дріботів дощ, а зранку зірвався, мов скажений. Коли виходила надвір, ще й вітер здійнявся. Старенька парасолька вигнулась в інший бік. Поки випростала її, була мокрою з ніг до голови.
Тисмениця під Барабським мостом гула, розповідаючи про свою вікову біду. Здавалося, вода закипіла внизу. Було лячно кидатися в неї саме зараз. Люди намагалися чим швидше прошмигнути, аби не дивитись у прірву, яка притягувала до себе.
А на роботі в неї був рай. Так їй сказав отой дивний чоловік, який щоп’ятниці приходив і на п’ять гривень купував віскас для своєї киці. Він шкутильгав на ліву ногу й світився добротою. У зоомагазині, де вона працювала, співали пташки, плавали рибки, в тім числі й золоті, і той чоловік сказав, що вона живе в раю, але не помічає цього. “Так само і ми колись жили при комунізмі, коли дешевими були ковбаса і хліб, – говорив він, –але не помічали цього”. Вона при комунізмі не жила, бо народилась у рік горбачовської перебудови, а там уже було не до цього.
Дивно, але вона кожного дня думала про цього чоловіка. За роками він був навіть трішки старшим, ніж її батько. Але про тата, який жив у селі, вона згадувала вряди-годи, а про цього – щодня. Якби в неї запитали, що це – симпатія, кохання – вона би лише усміхнулась у відповідь. Просто раз на тиждень вона могла собі дозволити таке щастя – декілька хвилин поспілкуватися з людиною, яка їй до душі. Він завжди з нею жартував, і вона поруч з ним відчувала його своїм ровесником. Здавалося, для них нема заборонених тем, та й він нічого такого собі не дозволяв, а вона би точно не змогла би вийти за усталені рамки.
Одного разу, коли він давав їй п’ять гривень за віскас, ненароком торкнувся її руки. Незвична слабкість пронизала все тіло. Ще мить – і можна було впасти. Вона ледве встояла на ногах. Ще кілька днів вона думала про те, що ж це було, а коли потім він клав гроші на прилавок, чекала, щоби він пішов, і лише тоді брала їх.
Ту п’ятку, після якої ніжність пронизала все її тіло, вона тримала в гаманці окремо. Думала про цього чоловіка часто, а особливо – коли заглядала до гаманця, щоби розплатитися в магазині чи за проїзд у маршрутці. З думками про нього вона засинала і прокидалась. Звісно, розуміла, що їй цього не потрібно, але нічого не могла вдіяти з собою.
Сьогодні була п’ятниця. Вона чекала на цього чоловіка і одночасно хотіла, щоби він не прийшов. Розуміла, що він приходить саме по п’ятницях, бо ж його киця хоче їсти, але думала, що, можливо, щось станеться, і він не зможе прийти. Не могла собі пояснити, чому не хоче його бачити саме сьогодні. Можливо, тому, що в неї сьогодні день народження, і вона би хотіла провести його лише з близькою людиною, а цей чоловік уже був їй близький, але так не виходило, бо треба було працювати, а після роботи йти додому. А ще знала, що чоловік прийде п’яним і вимагатиме сто грамів з нагоди її дня народження. Все це псувало не лише настрій, а й життя, і не хотілося нікого бачити, навіть цього чоловіка, який був світлим промінчиком у її буденності.
Зазвичай цей чоловік приходив десь біля одинадцятої, а тут вже й дванадцята минула, а його все не було. З одного боку, раділа, що його нема, а, з іншого, – переживала, щоби чогось не сталося.
Він прийшов десь перед першою, коли було багато людей, став чемно в чергу і дивився на неї. Вона відчувала його погляд, але намагалася зберігати спокій і не зустрічатися з ним поглядом.
Чоловік купив свій віскас, навіть нічого не сказавши, бо вона й так знала, що він хоче придбати, поклав п’ятку на прилавок і пішов. Вона була розчарована. Якщо раніше думала, що не хоче його сьогодні бачити, то тепер бажала, аби він привітав її з днем народження. Минулої п’ятниці казала йому про те, що через тиждень у неї день варення, але він, мабуть, забув.
Черга швидко розсмокталась. Прийшов час обіду. До магазину ще хтось зайшов. Вона стояла спиною до відвідувача:
– У мене обідня перерва.
– Я знаю. – Це був його голос.
Вона обернулась. Чоловік у руках тримав три червоні троянди.
– Це вам, – сказав він, усміхаючись. – Щоб ви мені ніколи не хворіли.
Вона була на сьомому небі від щастя!
Про що вони говорили, так і не могла потім згадати. Ага, запитала, як він дізнався, що троянди – її улюблені квіти. Відповів: “Інтуїція”.
Він швидко пішов. Заскочила подруга на день народження. Побачила квіти:
– О, маєш залицяльника!
Нічого не відповіла. Лише загадково усміхнулась.
Випили, закусили, погомоніли, обід закінчився, подруга пішла.
Після обіду було мало людей. Вона весь час думала про нього.
Дощ дрібно стукотів увесь день, а під вечір знову сказився. Вона йшла додому з квітами в одній руці, а парасольку і сумочку тримала в іншій. На Барабському мості налетів вітер, вирвав червоні троянди з її рук. Вони полетіли в Тисменицю і швидко зникли в глибині каламутної річки.
Сльози на її обличчі змішалися з дощем і не були такими соленими.
Анатолій ВЛАСЮК
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
