Ольга Романишин - поет-містик, поет-народник

22 лютого 2018
Марина

Химерні мрії

В мураві адамашковій спала старенька обмара —

З невгасимого сну доплітала тонкий покрівець...

Скреготіла зубами думок різношерста отара,

Нарочито гризнувши сполоханих мрій острівець...

О, якби ж я могла осягнути таркату химерність,

В закапелках ілюзій надпити рятунку ефір!

А натомість — прополюю сіро–зелену мізерність,

Обмозоливши серце об зимні ефеси рапір...

О, якби..! Та хіба хтось казав, що не зможу?!

Набубнявіла брунька засвітить позавтра червоно,

Граціозна весна поцілує небесну сторожу,

На моріг одягнувши марú малахітове ґроно.

Ну, а я лебедітиму поміж зела безнастанно,

Розіллюсь у тобі ненародженим сяйвом доріг,

І щовечора сонце котитиме душу шафранно,

Щоби ти відшукати мене в напівтемряві зміг.

Дівчинка

Сни не приходять: ні чорні, ні білі, ні сизі.

Здвоєні сумніви, куці слова, молитви́...

Як воно, люба, живеться у світі "сюрпризів"?

Кинули в море? Рятуйся, горлань, допливи́!

Колесо вертиться, тенькнуло в грудях надважко,

Духи стоусті чеканять по колу псалми,

Ти уявила себе не дівчам, а сліпою мурашкою,

Губи повітря розрізали: "Боже, прийми!"..

Небо пооране: рівчик лягає за рівчиком,

Сни восьмикóлірні сіє розпатланий день.

Ти загадала бажання, сполохана дівчинко?

Збудеться, рідна. Повірити треба лишень...

***

Ллються цикутні вина, світ повернув навспак.

Серед чужих — прогіркла... Думалося, близькі...

Тріснув натроє по́гар: збіг чи мольфара знак?!

Кличуть плаї до тебе, звивисті та вузькі...

Межи зчужінь — оаза. Падоньку, гоже як!

В серце твоє вростаю. (Жаско повíсти: "Мій!").

Прошелестіло поруч: "Далі одній — ніяк!"..

Яблука ще зелені, у сповиточку — Змій...

Досвіток обережно крає надвоє гріх,

В кáвовій гущі — ладо. Сниться чи наяву?!

Млію од поцілунку, стрімко земля з–під ніг:

Ябком черленощоким бу́хнула у траву...

***

Картатий Дід* штампує обереги,

За склом джерельним — трійко таємниць:

"Отим — свободи, тим — нові ковчеги,

А цій у вузлик зав’яжіть дивниць!"

Пахтить журбою передбур’я голе

Й сочиться медом у Великий Віз.

Перекотилось перекотиполе,

Замість дубів — складний дереворіз...

Мідяк (на щастя) прошмигнув у трави,

У клунку — пусто: ні химер, ні див.

Чому ж сей дощ сміється в три октави,

А горизонт — хтось ніби підпалив?!

Остання крапля впала на рамено,

Замо́к сховав дбайливо живопліт.

У шпарку ключ вганяю бережено:

Півоберт, другий — відчинився світ!

*Дід —Чугайстер


© Ольга Романишин

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як Франко молодицям писав: Уляна Кравченко
Гадаю, ви помітили зі скількома молодими, успішними й не дуже, жінками мав діалог "дух, що тіло рвав до бою" - видатний Іван Франко. На які ж теми спілкувалися активістка жіночого руху й Каменяр українського народу - читайте в матеріалі.
Читати більше