Олександр Довженко - красень із сумним обличчям пророка

25 листопада 2015
Ганна Черкаська
25 листопада 1956 р., неділя, Олександр Довженко був на своїй дачі у підмосковному Передєлкіно. Назавтра були справи на "Мосфільмі", а за тиждень — Париж. Довженко був запрошений до Парижа на пошанування своєї творчості, тому мав вилетіти туди на початку грудня. Після невиїзних 26 років невідомо, як би він повівся у Парижі, що говорив би. Чи був це мотив для вбивства? Поки не відомо.

Увечері серце Олександра Петровича відмовилося працювати. Приїхала лікарка, побачила, що хворий вмирає. Викликала професора, але той відмовився. Прийшов інший лікар, констатував смерть. 

Довженків племінник Тарас Дудко (лікар за фахом, як і його батьки), не раз говорив про те, що є підстави говорити про замовне (від спецорганів, звісно) убивство, яке було здійснено руками Солнцевої. Ніби у перші години і дні по смерті чоловіка вона надто плуталась у своїх переказах того, як воно усе було… 

Сам Довженко записав у щоденнику: "Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі". Ще після війни Довженко мав шанс повернутися в Київ, але Олександр Корнійчук і Микола Бажан зробили все, щоб цього не сталося. На цей раз вони перешкодили мертвому пригорнутися до рідної землі.

Поховали генія планетарного масштабу в Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було аж 32 рублі. 

Траурна церемонія відбулася у Домі літераторів. Ні Бажан, ні хто інший із письменників і митців першого ряду на похорон з України не приїхали. Хоч делегація була, на чолі з письменником Василем Минком. "Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні…" і "Чуєш, брате мій…" співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. Минко привіз сніп жита, вузлик української землі та яблука. Уже на цвинтарі Козловський висипав ту землю в могилу, примовляючи: "Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає".

Генієм на кшталт да Вінчі був Олександр Довженко. Красень із сумним обличчям пророка, позбавлений посмішки та щастя Олександр Петрович. Звідки той сум?

Думаю, що з дитинства. З часу, коли він порівнював обличчя батька й Святого Миколая, коли заслухався розповідями діда про козаків, про скіфів, про те, як наші пращури смертельно образили царя Дарія. Пам'ятаєте, з історії про скіфів момент, коли скіфи вишикувалися напроти війська Дарія. Ось-ось мав розпочатися ґерць – і раптом – заєць, звичайний вульгарний куцохвіст! Наші пращури-мисливці кинулися за ним. Перси обурилися, звинуватили скіфів як боягузів. "У нас немає міст, немає виробленої землі. Ми не боїмося спустошення, але є у нас батьківські могили. Знайдіть їх, і Ви дізнаєтеся, станемо ми битися за них чи ні."
 
У Запоріжжі він побачив, як нащадки скіфів-козаків не боронили, а нищили могили предків. Усвідомив це з 1931 року, коли режисером приїхав на зйомки кінофільму "Іван". Знімальна група зупинилася на вул. Раднаркомівській (нині 40 років рад. України) та алеї Ентузіастів (нині пр. Металургів), але Довженко їздив ночувати до свого доброго знайомого інженера, який жив у власній хаті на Вознесенівці біля Московки. Там Олександр Петрович дійсно відпочивав, бо позбувався стеження.

Разом із Миколою Філянським Довженко приходив до молодіжної групи поетів "Струм". Це було у приміщенні заводоуправління біля нинішнього танку. Блукав Олександр Петрович старим Запоріжжям-Олександрівськом і дивувався: не знаходив жодної споруди в українському стилі. Чому їх не було? Українцям не дозволяли селитися в місті, а усі цегляні будинки неодмінно проектувалися чужинцями й затверджувалися в Петербурзі. Точно так було і в соціалістичному Новому Запоріжжі: жодного архітектора-українця, а проекти й понині у Харкові.

Довженко спрагло все фільмував, бо на його очах умирала козацька Україна. Від М. Філянського він дізнавався, що буде знищено, що удалося описати, дослідити, адже Микола був тоді директором музею Дніпробуду. Довженко бачив, як українці за вказівкою Кремля потопили царські скіфські могили, упокорили ревучі пороги. Пізніше Олександр Петрович дізнався, що усі, хто працював у Запоріжжі в музеї Дніпробуду, хто описував знищене Дніпрогесом (крім двох смотрящих), були знищені.

Побачив Україну в огні війни. Не зміг простити Бажанові, що той не вивіз батьків із Києва (сам Довженко був тоді в Середній Азії), що його іконообразний татко під час війни ходив просити милостиню й замерз "на посту". 

І останньою краплею загибелі нації було Каховське море, коли О.Довженко знімав "Поему про море", як упокорені запорожці пустили під болота-водосховища козацькі могили, козацькі церкви...

А хто ми, а що ми без їхніх могил?
Ставище безводне, пташище безкриле...
   
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Аліна Аліна 25 листопада 2014
Дякую!!!!На художню культуру попросили підготувати!А тут така саття!Дякую))
ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО УЛЯНИ КРАВЧЕНКО. Четвертий уривок
19 травня 1887 року Іван Франко просить вибачення в Уляни Кравченко, що так довго їй не писав і не привітав її з одруженням. “Ну, та я надіюсь, що Ви й без того певні, що я Вам бажаю всього доброго і хорошого”.....
Читати більше