Олекса Гірник - новітній український Прометей

21 січня 1978 року у місті Каневі, біля могили Тараса Шевченка, вчинив акт самоспалення український дисидент, політв’язень, Герой України Олекса Гірник. Це був своєрідний "прометеїзм", протест проти русифікації України.
 
"Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації", - писав Олекса Гірник своїй дружині вже після того, як рішення привернути увагу українців та влади до культурного знищення народу було прийняте.

На жаль, комуняцька влада не дозволила, щоб звістка про обставини смерті вийшла за межі відділків міліції та владних кабінетів. Навіть дружина Олекси Гірника дізналася про справжню причину смерті чоловіка не відразу. На поховання привезли в закритій труні із забороною навіть торкатися до забитої кришки. Таємно, вночі провели відспівування, попрощалися…

Люди дізнавалися про вчинок Гірника з уст говірких міліціантів, які пошепки поширювали страшну звістку. У деяких місцевих жителів збереглися примірники листівок проти русифікації й духовного зубожіння народу. Подібні листівки Олекса виготовляв впродовж чотирьох років поспіль, щедро "здобрюючи" їх цитатами Шевченка. Наступного дня після самоспалення, на Чернечій горі "правоохоронці" зібрали майже тисячу послань Олекси, які він розвіяв за вітром перед смертю. 
 

Звісно, борець проти русифікації, активіст "Пласту", "Просвіти", ОУН та працівник "Соколу" був надто "незручною" людиною для багатьох з тих, хто хотів би жити у своїй "хатці скраю". Не був він "зручним" і для влади.. Про складність та небезпеку обраного шляху Олекса знав ще з 1937 року, коли був заарештований польською владою за пропагування ідеї Незалежної України й виступи проти правлячої "касти" поляків на Львівщині. 

Олекса Гірник спізнав життя у таборах, але це лише сповнило його душу праведним гнівом та бажанням спротиву. У таборах провів два роки. 1939-го, під час німецької окупації, Олекса втік. Та недовго був на волі: у тому ж 1939 вступив у конфлікт з енкаведистами, внаслідок якого був засуджений на 8 років концтаборів і п’ять років позбавлення прав. 

Олекса віддав життя за Тарасові заповіти. Він жодного разу не відійшов від свого головного життєвого напрямку – мрії про край, багатий рідною мовою та звичаями, культурою та мистецтвом.

Сьогодні, коли ширяться інформаційним простором нав’язливі "какая разніца", "русскаязичний патріот", "я люблю на рускам", необхідно нагадати українцям, якими жертвами наша мова змогла вистояти до цього часу. Якби не сміливість борців проти русифікації, якби не глибоке і віддане їх почуття приналежності до Української Нації, ми давно стали б колонією імперської Росії. Звісно, не кожному чинити акти самоспалення. Але навіть натяк на несприйняття російської мови в своєму оточенні – це вже маленька перемога.

Збереження пам’яті про героїчний чин незламних синів Нації є святим обов’язком кожного, хто мріє й надалі жити у незалежній, хай і пошарпаній вже тепер війною, але вільній Україні. Адже вільну можна розвивати, можна лікувати рани й збагачувати. Окуповану – ні.

Пошана до мови – це те єдине, яке ми сьогодні повинні оспівати в пам’ять Олекси Гірника. Годі вже "толерантності" й панькання з кожним російськомовним. Годі розширювати соцмережами статуси, писані ворожою мовою. Можливо, саме сьогодні хтось із нас, українці, стане хоч на крок ближчий до перемоги у собі. І коли переможемо боязкі порухи душ, які спонукають терпіти наругу культурну, переможемо й зовнішнього ворога.