Олекса Довбуш. Кохання легенди Карпат

1 червня 2016
Anastasia Nazarenko
Поки українці з нетерпінням чекають виходу захоплюючої повнометражної стрічки про легенду Карпат - Олексу Довбуша, пропоную ознайомитися із маловідомими та неймовірно цікавими сторінками життя народного месника.
 

Їм було по 14. Світ здавався величезним і незвіданим, а майбутнє – туманним, але неодмінно – щасливим. Олекса Довбуш випасав панську худобу на високих гірських схилах. А Марічка щодня тікала до нього.
Батьки дівчини і чути не хотіли про такого зятя, адже Олекса був сином бідняка і його родина не мала навіть власної хати. Щоб заробити на хліб, Олексі змалку доводилося багато працювати, але цих грошей не вистачало. Тож родичі Марічки не могли дозволити такого шлюбу. Але дівчина відмовлялася це розуміти, вона благала батьків зглянутися. А коли зрозуміла, що її не чують зважилася на відчайдушний крок – втекла з дому.

Та Олексина відповідь її приголомшила – вони не можуть тікати удвох. Їм нікуди іти, а якщо їх впіймають, то вони більше ніколи не зможуть бути разом. Олекса боявся, що дівчина не витримає такого життя, що вона скоро зненавидить його і буде проклинати, та врешті-решт захоче повернутися, але вороття уже не буде…
 
Марічка нічого не хотіла чути, але зрозуміла: він іде. Чи надовго? Рівно настільки, щоб здобути незліченні скарби і отримати благословення від батьків Марічки. Тоді вони зможуть одружитися, треба тільки трошки почекати. Олекса не здогадувався, що минуть довгі роки, перш ніж він зможе виконати обіцянку. 
Проте тоді, прощаючись, він щиро вірив, що повернеться незабаром, бо тепер точно знав, що робити. Хлопець збирався іти до карпатських розбійників – опришків і здобути стільки грошей, скільки буде потрібно. І ніхто тоді не посміє сказати, що він не гідний Марічки.

Про опришків у селах говорили пошепки. Їх вважали кастою обраних, вільних людей, які живуть за своїми законами і не визнають жодної влади. Хто вони, та що вони роблять, ніхто не знав. Та в народі казали, що опришки – то воїни лісу, які оберігають його скарби. Так колись Олексі розповідав батько. А тепер, коли син поділився із ним своїм задумом, той не зміг заперечити.

Усе життя старий гнув спину, заробляючи на хліб для сім'ї, але нещастя ніби переслідували його. Спочатку невідома хвороба по черзі забрала дітей, потім померла дружина, а за борги відібрали хату. Батько та син попрощалися коротко – без зайвих емоцій. Того дня вони бачилися востаннє.
 
Олекса ішов, не спиняючись. І зупинився лише тоді, коли сонце сіло за гори. У голові плуталися тривожні думки, адже він ще ніколи не ходив так далеко від дому. З такими думками хлопець заснув. Прокинувся Олекса від дивного відчуття: хтось дивився на нього. Цей сивий старий мовчки розпалював багаття. 

Олекса виріс на історіях про могутніх карпатських чаклунів – мольфарів. В народі про них казали, що вони воскрешали з мертвих, керували стихіями, знали мову тварин та передбачали майбутнє. Зустріти таку людину було вкрай тяжко, та й навіть ті, кому щастило побачити мольфара, помирали страшною смертю. Коли Довбуш поглянув на старця, одразу зрозумів – перед ним саме такий чоловік. 

Колись маленький Олекса мріяв про цю зустріч, але тепер не міг промовити ані слова. Він був глибоко вражений. Старий ніби читав його думки. Він всміхнувся та простягнув Довбушеві чашу з якимось відваром. Той, як зачарований, випив і відчув, що земля вислизає йому з-під ніг. Він хотів крикнути, але з грудей вирвалося звіряче ревіння, а замість своїх рук він побачив лапи. Хлопець зрозумів, що перетворюється на звіра – дикого і могутнього. 

Коли він отямився, старого поруч не було. Все здавалося сном. Чи відбулася ця зустріч насправді, чи все це йому лише наснилося, Довбуш не знав. Але тепер відчував у собі якусь звірячу силу та невразливість. 
За переказами це трапилося на високій горі, яку в народі називають "писаним каменем". Його і досі вважають одним із найпотужніших енергетичних місць в Україні

Ніхто не знає, чи володів насправді звичайний пастух магічною силою, адже документальних підтверджень цьому немає. Але після цієї зустрічі Олекса швидко знайшов дорогу до опришків, і то був уже не наляканий селянин, а сміливий, відчайдушний чоловік. Тепер Олекса думав, що зустріч із мольфаром дала йому особливу силу. Хлопець пройшов усі випробування та переконав опришків, що йому можна довіряти. Аби перевірити надійність новенького, вони відправили Олексу у розвідку
 
Хлопець чув, яку страшну розправу готують опришки для мешканців маєтку, і страшенно переживав, чи не злякається він. Олекса тихо увійшов на подвір’я. Охорони ніде не було. Не було видно і господаря будинку, лише прислуга – селяни, такі як він сам. Те, що трапилось із ним далі, можна списати на неймовірну удачу. Якась сила підштовхнула Олексу до маєтку, допомогла йому непоміченим пройти у дім. Він сподівався, що зможе самостійно і без крові знайти здобич та віднести її побратимам.

Та у будинку він раптом розгубився, адже ще ніколи не бачив такої розкоші. Від роздумів його відірвали дзвінкі кроки. Це була господиня будинку – юна і пихата панночка. Вона наказала Олексі забиратися геть. У Довбуша потемніло в очах, йому захотілося розірвати шляхтянку. Глянувши у ті страшні очі, панночка злякалась. Довбуш без перешкод забрав усе, що було цінного в домі. Саме тоді, тікаючи до своїх, він уперше повірив у власні надлюдські здібності, адже ще нікому не вдавалося пограбувати маєток, не проливши жодної краплі крові.

Опришкам важко було повірити, що новачок самостійно впорався із тим, що мав зробити цілий загін. Після цієї пригоди він мав славу зухвалого сміливця. Разом з опришками, він грабував польських шляхтичів. А здобич ділили порівну. І весь цей час Довбушу вдавалося уникати кривавих розправ. Так у походах, грабіжках і втечах минуло кілька років. Увесь цей час Олекса відкладав свою частину здобичі. Йому хотілося повернутися додому з великим статком.

Якось після чергового походу він зрозумів: пора йти. Якась нездоланна сила потягнула його назад, у рідне село. Він попрощався, бо був переконаний, що з цього моменту починається нове життя. Та одного він передбачити не міг: він запізнився і кохана Марічка більше йому не належатиме…

У рідному Печеніжині Довбуша зустріло весілля. Він загубився у юрбі, яка очікувала кінного кортежу. На поясі у нього висіла велика сумка з золотом. Він уявив собі, як зрадіють молодята, коли одержать у подарунок жменю золотих. Олекса уважно придивлявся до кортежу. Нареченого він бачив уперше. Поруч із ним була наречена, прикрашена стрічками. Почувся її сміх. Тільки одна людина могла так сміятися – Марічка. 

Олекса не вірив, вона ж обіцяла, присягалася… від такого болю у ньому прокинувся звір. Він кинувся до воза із сокирою. Саме тоді Олекса уперше убив.

Марічка назавжди запам’ятала той прощальний погляд – погляд зацькованого та глибоко ураженого звіра. Олекса біг, поки не впав безсилий у траву. Його трясло від люті та власного безсилля. Олекса просто не міг знати, що пережила Марічка за той час, коли його не було…Вона чекала на нього, відмовляла усім залицяльникам, терпіла нарікання батьків. Але найстрашнішим для Марічки було інше: весь цей час від Олекси не було жодної звістки, адже опришкам не можна було передавати вісточок, щоб не викрити загін. Та Марічка цього не знала. Вона чекала до останнього, але зрештою здалася і покірно вийшла заміж за того, на кого вказали батьки.

А тепер її наречений мертвий, а вона не дружина, і не вдова, а вічна кривава наречена, і єдине, що чекає на неї – довгі роки самотності. Олекса ж розумів, дороги назад немає, а є інший кривавий та відчайдушний шлях - розбійника. Ось у чому його справжнє покликання.

Він повернувся до опришків та зробив неймовірне – переконав об єднатися та вийти з підпілля. У загін Довбуша потяглися десятки новобранців.
 
Вибір опришків зазвичай падав на тих шляхтичів, які жорстоко обходилися зі своїми селянами. Господарів вони вбивали, забирали їхнє майно та спалювали будинки. Історії про народного месника швидко рознеслися по селах, а поляки забили на сполох.

Аби піймати злочинця коронний гетьман Потоцький відрядив у Карпати найкращих воїнів. Але марно. Ніхто з селян не знав, як він виглядає. Вони просто не могли його описати. Говорили, що то великий чаклун, високий, як гора, і сильний, як тур. Казали, що Олекса ламає руками дерева та підіймає скелі. А тому, хто не вірив, радили навідатись у містечко Яремче, що і нині береже свідчення нелюдської сили Олекси Довбуша. 

Величезну брилу, що знаходиться там називають "каменем Довбуша". Кажуть, 300 років тому, аби довести свою міць, ватажок опришків відколов її від Чорногірського хребта і переніс сюди. Місцеві вірять, що саме у цьому камені криється дивовижний секрет сили легендарного Олекси, а отримає ту силу той, хто зрушить з місця камінь.
 
Подібні легенди збивали з пантелику поляків, а люди розповідали їм казки і сміялися. Насправді вони часто переховували опришків, та ніколи б не видали їх ворогам.
 
Та ніхто не підозрював, що увесь цей час Олекса не знаходив собі місця та мучився від докорів сумління. Він мріяв повернутися до рідного села, глянути на кохану та запитати, чому вона так обійшлася з ним. А далеко від нього щоночі плакала Марічка. Злидні, розмови у селі, смерть батьків… Єдиною рідною для неї людиною у той час став батько Олекси. Старий і хворий, він чекав, що син ось-ось повернеться, щоб попрощатися з ним.

Олекса понад усе хотів повернутися додому, але щось таки стримувало його. Гордість, почуття провини, образа.

Одного разу Олекса із загоном потрапив до невеличкого маєтку польської родини Карпінських. Коли ватага Довбуша увірвалася до будинку, виявилося, що переляканий господар давно утік. Вдома залишилася його вагітна дружина, у якої саме почалися пологи. Олекса не взяв з маєтку жодної речі, натомість кинув повитусі гроші та попросив назвати дитину своїм іменем. Коли хлопчик виріс, він записав цю історію до своїх мемуарів і вперше прославив Довбуша, як могутнього, справедливого ватажка.
 
Того дня Довбуш змінився. Він побачив дитину та матір і уперше зрозумів, як сильно тужить за власною домівкою. Тепер він мав досить грошей і влади, щоб витягнути старого батька зі злиднів. Олекса був упевнений – батькові більше не доведеться працювати. Але в рідному селі на нього чекала лиха звістка: Василь Довбуш давно помер. Останні роки він дуже хворів і уже не міг працювати. Люди жаліли його, приносили харчі, прибирали оселю, а від його ліжка майже не відходила Марічка, доглядала за старим до останнього.

У розпачі Довбуш вирішив: знайду її, впаду у ноги, подякую за батька, а прожене – зникну назавжди. Він підкрався до її будинку і тихо увійшов. Вона навіть не здивувалася. Поглянула на нього так, ніби чекала цього. Марічка мовчала. У його погляді більше не було ненависті та злості, сама лише туга. І вона пробачила.
 
Тільки тепер він почувався по-справжньому щасливим. І Карпати побачили іншого Довбуша – не месника, а великого добродійника. Тепер ватажок опришків не вбивав задля помсти, а награбоване добро віддавав бідним селянам. Шляхтичів він завчасно попереджав про свій прихід, і багатії тікали, залишаючи половину добра розбійникам.

Та тим часом Олексі доносили, що поляки готують таємну змову. Тому, хто вб’є Довбуша, обіцяють шапку золота і волю. Шляхта підмовляла селян, розпускала чутки, ніби ватажок опришків – антихрист. З дзвонів однієї з церков навіть виплавили кулю, та упродовж 12 ночей 12 священиків читали над нею молитви. Коли завершили обряд, передали кулю до рук найманого вбивці. Ним став другий чоловік Марічки Степан Дзвінчук. Він знав про кохання дружини та ватажка опришків і підстеріг коханців у власному домі. Місцеві досі вірять у прокляття, яке переслідує усіх, хто живе у цьому будинку. 

300 років тому, пізно вночі у цій хаті пролунав гучний постріл. За мить у дверях з’явився чоловік. Олекса був ще живий, але ледь тримався на ногах. Опришки швидко відреагували на постріл та віднесли пораненого ватажка до лісу. За законами опришків, пораненого побратима добивали свої ж. Однак, убити самого Довбуша товариші не наважилися. Тоді Олекса зрозумів, що через давню історію з мольфаром він став заручником власних легенд.

Пораненого Олексу присипали листям та залишили в лісі поблизу річки. А зранку, коли опришки повернулися, вони побачили жахливу картину… На галявині лежав мертвий Довбуш. Він помер від втрати крові, а в його обіймах спала Марічка. Та прокинутися їй не судилося – отрута кореня мандрагори подіяла миттєво. Де їхня могила, не знає ніхто… Тут у Карпатах, і досі вірять, що зривати квітку мандрагори не можна. Це гіркі сльози Марічки, яка не дочекалася свого коханого.
 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Коти, яких спіймали на гарячому (фото)
Цікавість котів безмежна. Їм завжди цікаво, що ви робите, куди пішли, що принесли і, звичайно, що їсте. Навіть якщо ви будете їсти огірок, кішка буде сидіти поруч і всім сумним виглядом показувати, що совісті у вас немає, якщо не ділитеся... Тому-у-у... всім котиків:)
Читати більше
Як з'явився восьмигодинний сон, якщо наші предки спали двічі за ніч?
У 18 столітті люди спали двічі за ніч, вставали на кілька годин серед ночі, а потім йшли назад до ліжка, вже до світанку. Що з того часу змінилося та чому люди сплять 8 годин — досліджуємо далі.
Читати більше