літературознавка, аспірантка Інституту Івана Франка НАН України.
Тема кандидатської дисертації: "Рання творчість Ірини Вільде: ґендерна проблематика, поетика".
У сучасній літературі та літературознавстві проблема ідентичності жінки вже практично стала культовою політично-соціальною проблемою, яку, утім, постійно переосмислюють, модифікують, додаючи до традиційного розуміння нові вектори пошуку. Тому дискурс текстів про ґендер перебуває в постійному русі, коли кожен автор (чи, радше,авторка), якого (яку) цікавлять ці питання, намагається показати своє обличчя, свою неповторність, використовуючи також можливість для себе-омовлення.
Роксолана Жаркова надзвичайно яскраво вписується в лінійний простір жіночого письма про письмо, саморепрезентуючись у сміливій і своєрідній літературознавчій книжці, яку підготовлено на основі дисертаційної роботи. Основними засадами цього самобутнього "жіночого тексту" є толерантне ставлення авторки до чоловічого досвіду критики у патріархальному суспільстві, вміння уникати промовистих закликів до справедливої рівності статей. Адже вдумливу дослідницю текстів Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Уляни Кравченко (як особливих жінок у модерністській літературі кінця XIX – початку XX століття) передусім цікавлять способи реконструювання прихованого фемінного "я" через занурення у "стихії" їхніх герметичних світів.
З цією метою вдало використано відому ще з античних часів філософію субстанційних начал – води, землі, вогню та повітря, що в книзі подані як єдність. Чотири стихії постають як моделі саморепрезентування жінок-письменниць, які стихійно заявили про себе в свою добу та витворили канон українського жіночого письма для наступних епох.
Монографія складається із трьох відповідно структурованих розділів та "потрійної передмови-вступу". Цікавою є присвята "Дорогій Мамі Олесі", яку доповнюють епіграфи до книги, що, розставляючи пізнавально-емоційні акценти для обраних письменниць,
певним чином підготовлюють читача до вдумливого, асоціативного сприйняття: авторка переломлює виклад через власний досвід "щасливого читача", котрий, услід за Ю. Соболевською, переконаний, що "переживає не лише своє життя", а повинен так чи інакше "пере(д/б)увати у мові про жіноче…". Зрештою, реципієнта не полишає бажання прочитувати в усій книжці алюзії на особисту біографію Роксолани Жаркової.
Натяк на функціонування принципу "сам як інший" міститься насамперед у доволі химерній назві монографії: "сТИхіЯ" як "Ти" і "Я", як "жінка і жінка", як "автор і автор", "автор і читач", "читач і читач". Заголовок можемо трактувати у найрізноманітніший спосіб, що дозволяє розглядати книгу в просторі вільної інтерпретаційної гри. Дещо бентежить така свобода рефлексії літературознавчого тексту. Метафорика назви, потужний образний заряд змісту монографії, індивідуального стилю дослідниці, з одного боку, стають перешкодою на шляху до однозначного розуміння прочитаного, з іншого – залишають місце для уяви, активної праці самого читача, спонукають його підхоплювати й розвивати думки, ферментують виникнення продуктивної наукової полеміки.
Творчість представниць модерністської української прози стає об’єктом аналізу не лише у контексті французької феміністичної критики, а й крізь призму рецептивного діалогу з українськими знавцями теорії досліджень ґендеру (С. Павличко, Н. Зборовська, Т. Гундорова, В. Агеєва, О. Забужко). Застосовуючи ідеї Л. Ірігарай, Г Сіксу, А. Леклерк, Б. Дедьє, Ю. Крістевої, дослідниця переглядає усталену традицію трактування прози письменниць, оскільки вважає, що самі твори вимагають свого перепрочитання. Зокрема, модифікації зазнає твердження, яке було особливо популярним в епоху Просвітництва, мовляв "душа не має тіла". Жінка пише тілом і через тіло, її тілесність, її фізична "інакшість" неможливі без розуміння зв’язку між суб’єктом та об’єктом, тобто авторкою та текстом, який вона творить.
Невід’ємне від жіночої сутності почуття свободи Р. Жаркова прочитує між рядками найбільш знакових творів цих письменниць – у тих доторках до "тіла душі", в яких замовчується найсокровенніше. Сакралізація спогадів дитинства, несповнені бажання тілесного досвіду стають у книжці предметом відчитування та розкодування. Використовуючи епістолярну спадщину Лесі Українки, "Щоденники" Ольги Кобилянської, цитуючи прозові твори письменниць, дослідниця звертає увагу на чітку ознаку жіночого письма – баланс між інтимністю та публічністю. Реципієнтів занурено в особисті переживання авторок: приховане, внутрішнє стає зовнішнім, явним, і, ‒ через рефлексії кожного читача зокрема, ‒ оприявнене знову приховується.
Новітньою, як видається, є прописана в дослідженні спроба класифікації жіночого письма: письмо-візія ("Метелик" Лесі Українки), письмо-прелюдія ("Щоденник" Ольги Кобилянської, повість "Царівна"), письмо-палімпсест (повість "Хризантеми" Уляни Кравченко). Роксолана виділяє так зване письмо-інтерліньяж, за допомогою якого письменниці саморепрезентують себе у публічному просторі. Це, зокрема, письмо-тандем ("Через море" О. Кобилянської), письмо-стигма "Голосні струни" Лесі Українки, письмо-еліпсис (фрагментарна проза Уляни Кравченко).
Дослідниці вдається спростувати чимало міфів (про Фенікса, про Дедала та Ікара, про сирен, про Пегаса, про Еольську арфу тощо), які свідомо чи несвідомо через образи, мотиви просочуються в тексти. Відтак твори Лесі Українки народжуються "в апогеї влітання у пломінь", і, таким чином, оживлюють міфологічний образ Фенікса.
На думку авторки монографії, жінки пишуть через брак або ж надмір любові. "Мистецтво любити", якому присвятив ціле дослідження неофрейдист Е. Фром, в аналізі письменниць, а вочевидь, і в самоаналізі Роксолани Жаркової, постає як любов до мистецтва, до слова, до письма. За постаттю аналітично глибокої теоретикині (котра, до речі, послідовно дотримується "жіночих" означень для усталених понять наукового дискурсу!) ховається поетична душа авторки монографії. Вона захопливо розгортає літературознавчі сюжети, вправно оперує складними поняттями, не уникає створення термінологічних неологізмів. Можливо, з надр цієї книги народиться щось якісно нове та несподіване для Роксолани-письменниці – як-от великий роман, адже він, немов той "замок у піренеях", уже відчувається, висить у повітрі.
Хотілося б сподіватися, що Роксолана Жаркова писатиме його з надміру любові. Адже Жінка завжди мала і має що сказати суспільству. Сьогодні, коли триває в Україні неоголошена війна, вона не кидає йому виклик, а пропонує свою допомогу…
[жовтень-листопад 2015]
