один шлях, або чому тільки любові замало

Люди живуть і вигадують собі міфи. Дехто – казки. Дехто – надії. Ще хтось – анекдоти і байки. У декого виходять пісні, які потім часто крутять по радіо. Люди живуть і вигадують собі…інших людей. А потім тягнуться до них всією душею. І починають любити. І бачать у них себе. І люблять себе в комусь…

І люблять як можуть. І як не можуть – теж, але трохи рідше, дуже рідко, майже ніколи. «Мене треба любити так незвичайно, щоби я повірила» - писала колись відома поетка Марина Цветаєва. 

Всі ми з дитинства трохи окрилені. І трохи поранені. І не зовсім загоєні ті шрами пізнання – підйомів і падінь. І не зовсім усе просто. Хоч кажуть, що в дитинстві найбільша біда – розбите колінко. А хтось у свої тридцять-сорок наче вперше погляне на свої колінка – і ніби відповість собі чи своїй самоті: «От чому мені тепер так боляче падати!».

А комусь усе чогось та й бракує – нових емоцій, вражень, гострих відчуттів, дофаміну-серотоніну-адреналіну у збільшених дозах, опромінення пристрастю (дозиметр зашкалює!), постійних перемог і підкорених олімпів – а все тому, що, може, не напився вдосталь материного молочка тоді, як ще був немовлям. Комусь треба, як джерельної води, постійних вербальних і невербальних погладжувань, а все тому, що постійне відчуття «сенсорного голоду» просто руйнує зсередини… Комусь не просто попросити про допомогу в інших. Ще комусь – важко похвалити себе і подякувати за сьогоднішній день. Подякувати комусь за щось (що передав решту в маршрутці, напр.) – так це будь ласка, а собі… А для чого? А для того, щоби визнати перед собою свій добрий вчинок чи виконану якісно роботу.

Все якось зводиться до одного – любові. До іншого. До себе. До свободи – своєї і того, хто поряд. І як важливо розуміти, що злиття – це не втрата. Що сепарація – не трагедія. Тому що пані Психея, яка мешкає в нашому тілі, має пройтися всіма східцями (поетапно, так!) свого саморозвитку, свого самопізнання. Головне – не зайти далеко. Не порушити спокій/територію іншого. Навчитися любити здалеку будучи близько, чи любити зблизька коли ти далеко – то справжнє мистецтво. Якось так відчувати свого співрозмовника, партнера, друга, кохану людину, щоби не викрадати їх кисень. Якось так чути рідну людину, але не затінювати її, не затуляти перед нею сонце її свободи, її особистий простір.

І тут мені згадується вірш Оксани Забужко: «Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать […] А я свої довго плекала (ховала, ростила…) - Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким, Що - ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла, У нашому світі! Ніколи. Ні в чому. Ні з ким». Насправді вірш про те, як Архімед метафорично каже до римського воїна, який захопив Сіракузи, що легко взяти штурмом тіло, набагато важче і болісніше – увірватися і захопити Душу. Часто люди роблять навколо себе забагато чи замало захисних кіл. І так чи інакше почуваються нещасними. Так, чи інакше.

Всі ми знаємо проникливу цитату Екзюпері, про те, що треба «дивитися в одному напрямку», але буває, що людина сама не усвідомлює свого напрямку, маршруту свого руху, курсу свого плавання. Куди ж їй дивитися? Хто ризикне дивитися кудись у невідомість? Але дивитися туди разом з нею, стоячи пліч-о-пліч під шквальними вітрами, стоячи в спеку і дощ, у сніг і град. На це наважиться тільки сміливець. Або божевільний (хтось скаже: Гормони! Передозування дофаміну!). Або варіант №3: божевільний сміливець, якому достатньо просто бути, бути поруч.

Мабуть, я надто сентиментальна. Що вірю у погляд без напрямку дороги. Але хіба краще йти своєю дорогою, але з людиною, яка абсолютно байдуже роззирається кудись навсебіч, чи оглядається в минуле? Куди тоді зайдеш? Чи не стане ця людина мені тягарем у моїй дорозі? Чи не стану я для неї найгіршим ворогом, що поманив/потягнув за собою кудись на невідомий примарний шлях? Чи не буде ця людина потім оплакувати/проклинати той день, коли зреклася своєї рівненької сухої доріжки заради якоїсь уривистої, болотяної, зарослої густим бур’яном моєї дороги?!

Багато питань. Але це добре. Бо значить, що відповіді мають теж бути. А поки я підспівую улюбленій Джамалі, ніби проказуючи разом з нею: 

"Чому ти обрав мене? I цей дивний шлях зi мною,
На ньому багато камiння, на ньому гора за горою.
Чому ти несеш мене, коли далi йти несила,
Коли я в обiймах зневiри,
Знiмаєш для мене ти крила..." 

Це пісня про крила. Вона так і називається. Але мені вона чомусь більше говорить про шлях: ти обираєш мене, тому обираєш і шлях зі мною. Розуміючи, що він - гірський і скелястий. Бо гора за горою - це страшно, важко, болісно і деколи безнадійно. Але ми можемо разом. Разом - можемо. 

І це не про те, як ТРЕБА любити. Бо "треба" - звучить як наказ. А дієслово "любити" не вживається у наказовій формі. У любові нема наказів. 

Це про те, як любити МОЖНА. Як бути поруч, не рушити моїх кіл і вибрати дивний шлях зі мною, навіть якщо він поки без напрямку. 

І тоді я повірю. 

Роксолана Жаркова, 2019  

Фото: з мережі Інтернет