Очі землетрусу

Михайло Коцюбинський. Хвала життю.
 
У 1908 році на Різдво італійське місто Мессіна зазнало жахливого землетрусу. Михайло Коцюбинський побував там уже після руйнації. Ось що він писав дружині 17 червня 1910 року:

"Яке страшне враження зробив на мене цей город! Все в руїнах, з вулиць зробились гори всякого грузу та каміння. Все наче спресоване, все змішане дивно. Під руїнами і досі поховано 40 000 людей. Ідуть розкопки. Бачиш, як сидять городові. Ось городовий встає. Це знак, що одрили тіло. При мені викопали труп жінки. Спочатку витягли голову і поклали в таз. Потому потягли сорочку, яка подерлась, а далі витягли тіло, напівзгниле. Я вже не хотів дивитись. Доми стоять так, що тільки 3 стіни залишились, а через четверту, одвалену, видно ліжка, посуду і т.ін. Найбільше ж од домів лиш груда каміння. По вулицях страшно ходити, бо руїни потріскались і ось-ось впадуть на голову. Був у мене і неприємний момент. Йшов я по вулиці, коли раптом земля затряслась, будинки хитнулись і ось-ось, здавалось, заваляться. Але се був момент і не повторився. Люди поніміли, бо на вулицях все ж ходять і їздять і ставлять дерев’яні домочки, смішні, на два поверхи, і тоненькі, з легких дощок. Такі ж і магазини. За городом збудовану нову Мессіну. Ряди домочків, як коробки з макаронів, маленькі, тоненькі, без вікон, тісні, так що чути , що говорять в десятого сусіда. Тіснота і убожество. Всі ці домочки збудовані на гроші, пожертвовані різними народами. Як тут живуть, як не пересваряться, як не згорять – не знаю. Правда, їсти готують на вулиці, в жаровнях. Люди якісь залякані, сумні, жінки в жалібних чорних крепах, у мужчин тільки чорні краватки, і в очах кожної людини – жах. Тяжкі враження. Не хотів би другий раз бачити".

Найперше, що побачив автор, коли прибув до міста, – "осла з повними кошиками на спині, що переступав обережно через каміння розмитого бруку, тримаючись холодку од зруйнованих стін прибережних будинків.
За ним біг хлопець і з сіцілійським жаром кричав:

– Cipolla! Cipolla!.. (Цибуля! Цибуля!).

До кого гукав він? Кому хотів продавати? Чи не камінням отим, що були спаяні перше в суцільну стіну, а тепер знову почали жити окремим життям?

Однак надходили люди. Несподівано з вулиць, з безладної груди каміння випливали чорні постаті і нечутно ступали по гарячій землі. Купками й поодинці. Йшли якісь дами в довгих чорних вуалях, з мертвим, застиглим обличчям, похмурі робітники, і їх суворість наче замикали чорні костюми аж до краваток з крепу. Тонкий залізний стовп ліхтаря неприродно нахилявся над ними, немов придивлявся зверху скляними очима. З одного боку м’яко хлюпало море, з другого висіли потріскані стіни палаців, без вікон й дахів, з дверима, що до половини завалені грузом. І знову сунулись чорні мужчини й тихі жінки, наче черниці, немов гості похоронні ішли комусь віддавати останній привіт. Чим далі я посувався, тим частіше стрічав сей люд в жалобі, тим виразніше я почував, що щось мене мулить. Я мусив обминати цілі гори різнорідного грузу, балок, вапна і каміння, що навалені тут серед вулиць, перескакувати щілини на землі, наче розкриті жадібно роти, перелазити через мармурові колони і зазирати у вікна, звідки дивилась на мене пустка. І знову з-за вугла тихо випливала чорна фігура і стрічалась зо мною мовчазними очима. Тоді я зрозумів врешті, що мене мулить. Очі! Ті страшні, чорні, жахливі очі, які замкнули в собі все пекло різдвяної ночі і вже більше нічого не можуть бачить. Може світити сонце, голубіти море і небо, сміятися радість, а ті очі, поширені й мертво блискучі у великих орбітах, звертали погляд вглиб себе і божевільно вдивлялись у розхитані стіни, вогонь і трупи найближчих. Мені здавалось, що коли б сфотографував їх, на пластинці вийшли б не людські очі, а картина руїн".

Різні картини доводиться спостерігати у зруйнованому місті. Ось "чорний панок з блідим обличчям" розповідає, що недавно він був "багатий і щасливий… мав жінку, четверо дітей і банкірську контору". Тепер усе це завалене камінням, а він мусить годуватися цибулею.

"Долі, в тіні руїни, сиділа жінка в жалобі, з чорним непокритим волоссям, а на колінах в неї гралась дитина. Її сумне обличчя й погаслі очі змусили мою руку полізти в калитку, але на мій рух жінка не одповіла одвітним рухом. Вона лиш похитала заперечливо головою. Тоді я зрозумів, що се одна з тих, які звикли давати, але не навчились ще брати".

А ось "постать дідка, що самотньо чорніла високо на звалищах хат". І коли несподівано землетрус знову нагадав про себе і "глухо загарчала земля і захиталась, наче спина корови, що хоче звестись", – "зігнутий дід не підняв голови навіть"

Але життя бере своє. Біля якогось добродія зібрався рій жінок.

"– Синьйори і синьйорини!.. – випускав він глибоко з грудей і од самого серця. – Синьйори і синьйорини! Ви бачите тут одно з дійсних чудес сучасної косметики. Ося помада є найпевніше средство заховати молодість і красу. Легким шаром ви втираєте на ніч її в лице і рано встаєте свіжі, як од роси троянда… Кожна склянка – чотири сольдо…".

"Я перевів погляд в долину. Десь оддалік, з гуркотом і хмарами пилу, валили найбільш небезпечні стіни домів; то тут, то там, серед сірого грузу й руїни, вставав поліцейський і прикладав руку до кепі, оддаючи мертвому честь. Але се мене вже не вражало. Я раптом побачив далекі зелені гори, залиті радісним сонцем, помаранчові сади, безконечний шовковий простір блакитного моря, і душа моя проспівала над сим кладовищем хвалу життю…".
 
Анатолій ВЛАСЮК
10 червня 2017 року