Від дому

Сніжний день і морозяна ніч - цього року зима затягнулась не на жарт. Разом із студнем не розставали і людські серця - вони бились в дисгармонії, скаржучись на холод, політиків та невдалу долю. Як найкраще прожити життя - сперечалися усі, кому не лінь, і лише в одній істині думки сходились одноголосно - гроші правлять світом.

Анна була впевнена в двох речах: у тому, що у неї крутиться волосся при високій вологості та у вічній надії на краще. Але чомусь це краще все віддалялось та віддалялось. Вона без упину виходила з зони свого комфорту, читала про життя, шукала свій соціотип у психологічних книжках, лапала кожну можливість, щоб зрозуміти, хто вона, як героїні з її улюблених фільмів. Але щастя не відчувала.

"Ех...Поїхати б туди, де б жодна пара людських очей не спостерігла вічну меланхолію, яка тягнеться неперервною димкою на моїх очах..."

Кажуть, перше кохання найсолодше. А зі своїм коханням Аня познайомилась, щоб забути свою першу любов. Тому кохання в Ані раціональне. Проте за роки воно стало рідним.

І вкотре, вона стоїть на терміналі у красивій сукні на запах та кашеміровому пальто, з неслухняним вологим волоссям від снігу. Час прощатись.

Картина ця знайома Анні до болю, після неї їй завжди  здається, ніби у світі на неї не чекає більше нічого милого.

Розриватися між двома світами, двома Я. Прощатись, сподіваючись на швидке повернення; повертатись, сподіваючись востаннє повернутись. Мріяти про журавля, маючи синицю в руках.

- Милий, давай кудись поїдемо, давай змінимо обстановку, досить тут витрачати свій час, - говорила вона, знаючи що це неможливо, адже він уже знайшов своє місце, а вона ще ні. Відчуваючи, що якби вона вчинила так, це було б егоїстично з її боку.

Вона була холеристичною та спонтанною, її девіз - усе й одразу, бо вона стомилась чекати хорошої погоди, у нього ж були повільні рухи, виважені думки та серйозні наміри.

Якби він був іншим - дурною, малорозвиненою, неусвідомленою істотою, тоді б вона, як і усі дівчата, обурювалась би на нього, гнівалась, плакала і без докору сумління наважилася б на іншу себе. Але ж ні. Він - чи не найкращий чоловік з чоловіків, які ходять по землі. Наймиліший, найдобріший, найвірніший, найуважніший. Він рідний.

Європа, Америка, Азія - втекти будь-куди, але не забути, що від себе не втечеш, куди б доля не запровадила. Проплисти разом океан крізь бурю, вижити в метушні хвиль, щоб захлинутись біля самісінького берега…

Як бути, коли одна частинка хоче вічно бути біля нього, а друга - пізнавати себе, реалізовуватись, усміхатись перехожим чоловікам та фліртувати? Чи це табу, коли частина тебе належить іншому? Де та межа між фліртом та зрадою? Чи флірт - це вже зрада? Почати реалізовувати свій шлях, кращу себе чи довіритись його чарам та впасти назавжди в обійми коханої людини? Чому вибір не може бути простішим - купити червону чи рожеву помаду, зробити манікюр довгий чи короткий?

- Кохана, час, оголошується твій рейс.
- Ой, котику, вибач, відволіклась. Подай мені, будь ласка, мій білет у тій сумці. 

"Та ні, все-таки, червону..."