Біда - то друга половина,
ніде без неї нас нема...
О, солов'їна Україно,
чому завжди в душі зима?
Відколи, бідна, народилась,
осяяла красою світ,
і до тепер - не раз корилась
під гнобленням бездушних літ.
Тебе і били, і ламали,
а ніжна, - їм сміялась в слід,
із тіла душу випікали,
прощала все, втирая піт.
(Той піт, що кольором червоний,
рікою лився в мертвий сон,
стан квітки ніжний, невимовний,
до болю скривджений перстом.
Перстом братів, слов'ян від роду,
від крові кров, з душі душа,
рідня така, нема гірш зброду -
пекучий біль, від ран ножа.)
Так день за днем, і рік за роком,
десятиліття йшли, віки,
терпляча, зблідла, одинока,
в душі плекала лиш казки.
(Там люди щедрі, зла не знають,
і сонце сяє - діамант,
не б'ють гармати, не вмирають,
не чуть диявольських команд.)
Та скільки тих століть не було
не знали грішнії кати,
що пам'ять Божа не минула,
катюгу знищать малюки.
І ти устала, усміхнулась,
дівочі плечі розвела,
у панцир з сталі одягнулась,
щоб святу волю здобула.
Минає час, летить у вирій,
сини ще й досі у бою...
За правди час, Господе милий,
народ свободи - осели в раю.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
