Побачити і не cфотографувати

Бути туристом в Парижі – трохи соромно. І не тільки тому, що туристів тут занадто багато, і їх потік безликий.

Бути туристом трохи соромно ще й тому, що на фотокамеру реагують як на знаряддя вжитку, якщо не сказати гірше – злочину, викрадення особистості.
 

Відомий фотограф, вперше виїхавши за кордон на проживання у Парижі, зізнавався, що це було одне із наскладніших міст для зйомки. З кожною людиною довелося дуже довго домовлятися, щоби мати можливість її сфотографувати, зберегти і використовувати її фотографію.

Парижан дуже сильно обурює той факт, що їхнє місто – це музей, зоопарк, картонний діснейленд, а не місто для життя і творчості, як це було на початку ХХ століття.

А все ж почалося саме з фотографів. Саме вони зробили це місто паралельною реальністю, перетворили його в місце надзвичайно знайомих сценок, як класичне дежавю.

Місто-сон, яке приснилося усьому світові, прийшло до нас таким через образи класичних чорно-білих фотографів. Зображення, створені ними, до цього часу з'являються на стендах з листівками, перетворюючи простий картон на реліквію букіністів на набережній Тюїльрі.

Фотографія була придумана в Парижі. Тоді ще непотрібний винахід, наповнений споконвічним французьким духом авантюризму і підприємницького хисту. Саме та перша фотографія даху з вікна Ньєпса, надзвичайно вразивши всіх, назавжди залишила у нашій колективній свідомості образ паризьких дахів як чогось романтичного. У фотографії проявився той Париж, який був досі невидимим, – графічна архітектура, намальована тільки світлом.

Потім були захоплюючі польоти на повітряній кулі, з однією єдиною ціллю – закарбувати у своїй пам’яті вигляд міста зверху. Чи не ці фотографії ми підсвідомо згадуємо, роздивляючись місто з найвищого із доступних місць - Ейфелевої вежі?

Сама вежа, до речі, виборола своє право на існування саме завдяки фотографам. Її планували знести одразу після Всесвітньої виставки 1889 року, уже факт її побудови надзвичайно дратував парижан. Але, дякуючи саме фотографіям-листівкам, які облетіли весь світ і були скопійованими тисячі разів, її образ став одним із найбільш відомих символів міста. А що вже говорити про фотографії веселунів-малярів, які малюють цю величезну споруду – це та сама класика «жанру», той самий смак, який запам’ятовується назавжди.

Так вже повелося, що Париж став чарівним осередком фотографії. Завдяки якійсь незрозумілій випадковості, приблизно раз у сто років в одному і тому ж місці, в один і той же час з’являються люди, здатні до створення чогось великого. Таким місцем, столицею світу фотографії, став Париж.

Під час німецької окупації і визволення, тут були зроблені найвідоміші фотографії: суд над зрадниками Картьє-Брессона і лиса жінка з дитиною на вулиці від Роберта Капи. Пізніше ці ж фотографи-одинаки створили в Парижі агентство «Магнум», яке й досі є еталоном класичної фотографії.

Приїхати у фото-мекку з фотоапаратом так само дивно, як у Єгипет зі своїм верблюдом. Ось ти заходиш у будь-яке кафе, і ці круглі столики та гнуті стільці дуже нагадують тобі сцену з поцілунком пари, яку зобразив Дуано: дівчина в береті, він нахиляється до неї більше, ніж вона до нього, ну і звісно ж, незабутня маленька собачка під столом. Ці молоді люди, можливо, розійдуться через рік, або ж навіть взагалі не були добре знайомі. А ось фотографія буде мати тисячі подібних епізодів, просто по старій пам’яті, щоби Париж був собою і вже більше ніколи себе не змінював.

Фотографувати далі немає сенсу. Братися за фотоапарат в місті, побудованому на зображеннях, так само безглуздо, як садити нові дерева в густому лісі – вони просто ніколи не виростуть.

Фотографії більше не цікавий Париж, який завмер, той картинний Париж, який існує сьогодні тільки у вигляді декорації для туристів.

Фотографії цікавий новий Париж, його живий подих, його тенденції. А Париж новий треба шукати зовсім в інших кварталах. У новому Парижі північ і схід височіють мечетями, з яких проголошується хвала Аллаху, там де ходять горді люди в національних африканських костюмах, а на індійській вулиці недалеко від вокзалу Gare de L’Est проходять свята і процесії в честь індуїстських богів. Поруч з готичним храмом XVI століття невідомий малайзієць смажить пахучу кукурудзу на мангалі, а в метро тайванець везе для чогось цілу упаковку рулонів ніжно-рожевого туалетного паперу.

Це і є сучасний Париж. І спіймати його надзвичайно важко – ще й тому, що нові парижани зовсім не знають, що їхнє місто було винайдене фотографами.

Текст: Ирина де Влаам-Попова
Фото: Ирина де Влаам-Попова