Новий рік у заметі

26 грудня 2019
Ірина Власенко

      Все в житті трапляється саме тоді, коли має траплятися. Не раніше, не пізніше, але вчасно. Нам важко повірити в це, і ми чимдуж намагаємося затримати те, що вже зіслизнуло і рушило в небуття. Або кидаємося за ним у вдогін, ламаємо природні перешкоди й закони часу, намагаємося зупинити те, що в принципі зупинити неможливо, та і не треба. Ми такі розумні. Нам здається, що вся влада і весь розум зосереджені в наших руках. І ми йдемо супротив природи. Але вона, всупереч нашим вивертам, веде нас певними й правильними шляхами змін.
    Той Новий рік мав бути для мене доленосним, я це відчувала. Але перебувала у вигаданій площині реальності. Тобто думала, що саме на цей новий рік наші відносини з Сергієм набудуть чітких обрисів і виринуть, нарешті, із затінку невизначеності. Він має зробити мені пропозицію, зізнатися у коханні, або подарувати щось серйозне, себто обручку чи ключі від нашої нової спільної квартири. Щось безумовно має відбутися в цей Новий рік! Скільки можна чекати, з надією заглядати в очі, прозоро натякати й скрушно зітхати від болісної розбіжності між очікуваннями та реальністю.
     Звісно ж зустріти найважливіші події життя конче потрібно у повному озброєнні, тому майже два тижні до свята я присвятила підготовці до нього. Ретельно продумала вбрання: сукню, туфлі, білизну. Сходила до перукарні та привела у повний порядок руки та голову. Місяць не жерла після шести та старанно виконувала вправи для живота та сідниць. Коротко кажучи, підготувалася по повній. Подарунок Сергію довго шукала, хотілося, щоб це було щось тепле і домашнє, майже сімейне. Зупинилася на м’якому модному светрику об'ємної в'язки. Йому має сподобатися, він любить такі речі. Що ще? Ледве втрималася, щоб не купити подарунки його рідним, з якими він все збирався мене познайомити, але так і не встиг. На цей Новий рік все має статися: і знайомство, і освідчення десь в нього вдома в теплому затишному сімейному колі, і нове щастя, якого вже ніяк не дочекаюся. Не залишила без уваги й культурну програму. На друге січня придбала квітки у театр на прем’єру молодого драматурга, який колись вчився зі мною на одному курсі в університеті. Дивні дива іноді трапляються поруч. Хто б міг подумати, що той дурник Толік Горенко, з яким я колись цілувалася у кутку під сходами гуртожитку, стане відомим молодим драматургом, за п’єсами якого режисери ведуть справжнє полювання. Навіть заздрісно.


       Колись я теж писала вірші у студентську газету, яку друкували раз на місяць і силоміць розповсюджували серед академічного загалу. Наш професор з літератури вважав, що в моїх віршованих вправах є зернятко поезії. Чому я кинула це? Не пам’ятаю вже…
     Та ні, пам’ятаю. Сергія зустріла, активного, такого ділового і далекого від примарної поетичної маячні. Коли я йому показала свої віршовані доробки, він тільки знизав плечима та пробурмотів: «Нема тобі чим зайнятися? Краще про кар'єру свою потурбуйся». А що я? Я слухняна дівчинка. Одразу всі ті віршики закинула якомога далі та зайнялася впритул своєю кар’єрою. Тепер вже керівник гуртових продажів у великій компанії. Є чим пишатися: поважна і просунута сучасна бізнес-леді. Машину собі в кредит взяла. Освоюю міські траси. Успіхів хоч греблю гати. А щастя все блукає десь поруч, ніяк його за хвоста не схоплю. Все вислизає, змахує крилами перед носом. От начебто і досягла я вершини, але якось там незатишно, вітряно і холодно, і всюди натикані незручні світлофори, і тісні стоянки, і голодні хорти-співробітники рискають у пошуках здобичі, якою саме я і можу стати, якщо не покваплюся і не сховаюся десь якомога далі від їх офісних перегонів.
        Краще за все, мені здається, сховатися у шлюбі. Тому я так наполегливо цього і прагну. Новий рік, я впевнена, все вирішить у нашому тривалому п’ятирічному романі, тому що я підготувалася зустріти свято у всеозброєнні. Навіть машину заправила, щоб до дому Сергія доїхати самостійно, а не в метро.
        Тридцятого зранку наліпила маску на обличчя і всілася чекати дзвінка. До вечора маска закам’яніла на скронях та щоках, довелося пів години відшкрібати від шкіри. А дзвінка, як не було. Сергій набрав мене аж тридцять першого опівдні, коли я майже з котушок з’їхала, дожидаючи жаданого зумера.
       – Як справи, мала? – як ніде нічого, практично байдуже запитав він. Я аж язика з подиву проковтнула. Та, ледве стримуючи звірячий рик, готовий вирватися з грудей, прихильно промурмотіла.
       – Нормально…
      – Що така невесела? Новий рік де зустрічаєш? – він наче з неба впав. Наче не чекала я весь тиждень, день і ніч його пропозицій щодо святкування нового року.
       – Та ще не знаю… – промимрила я.
    – Гайда з нами, ми за містом у шефа, сільський будиночок, спортивна форма, лижі, зимовий ліс, я тобі карту зараз вишлю. Та і за навігатором доберешся, там не складно, всього сто кілометрів. Збираємося всі у шість! – впевненим тоном завважив він.
     – А ти? – я майже захлиналася від образи. Він пропонує мені на ніч глядячи їхати до чорта на роги за навігатором, самостійно по зимовій слизькій дорозі? Мене охопив відчай і жах. Водійського досвіду – рік. І то тільки на роботу і назад. Я ще невпевнено себе відчуваю навіть на знайомому маршруті. А тут їхати поночі кудись в область за сто кілометрів. Він що, знущається?
      – Я пізніше підтягнуся, потрібно тут деякі справи закінчити. Та ти не бійся, там всі свої, ти ж їх знаєш. Будуть Матильда з Марком, Маргарита з Сашком. Та і начальника мого ти бачила пару разів…
     – Але…– я хотіла було сказати щось про свої водійські навички, про те, що мене зовсім не публіка бентежить, а зима і дороги. Але Сергій вже і слухати не бажав.
      – Все, домовилися, я поспішаю. Тримай адресу, я тобі вислав, – і вимкнув сигнал.
     Мене накрила паніка. «Як він не розуміє, що я боюся. Що в мене зовсім інші плани взагалі були на цей новий рік. А тепер як там воно буде у тому незнайомому помешканні, у глухих лісах, на дачі у шефа, серед чужих стін і ледве знайомих співробітників Сергія. Де ж він пропозицію там зробить? І чи буде вона взагалі можлива на тій чужій території?» – у відчаї думала я і металася подумки між бажанням залишитися дома і плакати у подушку про свою самотню жіночу долю і рішенням кинути все і рвонути назустріч своєму примарному щастю. Хотіла передзвонити, навіть набрала знову його номер, але він був вже поза зоною. «Де це можна вештатися перед Новим роком, що за справи такі термінові?» – невдоволено бурмотіла я собі під ніс.
      Про вишукане вечірнє плаття довелося забути: бо почала гарячково нишпорити у шафі у пошуках спортивного привабливого вбрання, яке могло б врятувати вирішальну хвилину мого особистого життя. Спочатку схлипувала, бентежилася, навіть злилася, потім вгамувалася, змирилася з обставинами й зібралася з духом. Зрештою, ще нічого не втрачено. Може, так навіть краще, на свіжому повітрі, серед справжніх, а не пластикових ялинок, під зоряним морозним небом. Романтика… І моя слухняна фантазія почала малювати чарівні картинки казкової новорічної ночі у дрімучому лісі поруч з чоловіком, який врятує мене від самотності й сьогодні обов’язково скаже мені головні слова.
    Потрібно було поспішати, щоб встигнути до шести у місце призначення. Рано теж припертися не хотілося, щоб стояти там і мерзнути в очікуванні години Ч. Кілька разів передивилася маршрут. Начебто, дійсно, нескладно, по Житомирській трасі, потім повернути на Радомишль. Все поїхали! Зібралася з речами і думками, глибоко вдихнула і натиснула на педаль газу.


      Було вже чотири години. Сутінки стрімко наздоганяли маленьку червону «Шкоду», яка повільно котилася назустріч своїй долі. За годину виїхала з міста, вже зовсім потемніло, за містом дорога більше не освітлювалася ліхтарями, зате зустрічні машини сліпили очі навіть у крайній правій смузі. Я наче равлик, сховалася у ту свою машинку і повільно повзла майже по узбіччю у квапливому автомобільному потоці, не рахуючи роздратованих моєю швидкістю водіїв, які то і діло переганяли червону черепаху. Здавалося, я навіть чую, як вони лаються. «Не трамвай, об’їдеш», – подумки, а іноді в голос огризалася я на їх умовні докори. Проте до повороту на Радомишль було ще до чорта.
       Я трохи вгамувала вже своє хвилювання і звикла до керма і рівномірного повільного руху і навіть почала відчувати задоволення від їзди. Аж раптом почався снігопад, та такий рясний, що скоро всі скла машини заліпило ліпкою крижаною ватою. Найстрашніше, що та вата ніяк не хотіла змахуватися двірниками, а вітер посилювався, і мело все щільніше. «Трясця! Нічого не видно!» – с жахом думала я і боялася намагалася зупинитися, щоб прочистити скла, але узбіччя майже миттєво перетворилися у величезні крижані замети.
Дорога теж змінювалася на очах. Рух на ній різко уповільнився, і тепер вже всі повзли наче равлики, тільки змахували своїми обліпленими морозною манною віями-двірниками. А сніг все йшов, і йшов і, здавалося, не збирався припинятися. А машини все сповільнювалися і сповільнювалися і, нарешті, зупинилися, здолані непереборною сніговою навалою. Я, звісно ж, теж зупинилася. Двигун не вимикала. Сиділа тишком і спостерігала, як скла вкриваються білою пеленою, за якою нічого не видно, навіть світла зустрічних машин. Рух назовні припинився. Біло у вікнах, і тільки сніжинки з тихим шурхотом сідають на дах машини. Наче нашіптують щось про швидкоплинність часу. А й справді, скільки вже? Я глянула на годинник і ледве не вмерла від жаху. За тим повільним рухом і не помітила, як спливло три години. Там вже всі зібралися. Що ж робити?
        Спробувала відчинити дверцята й отримала снігову шапку на голову і крижаний вітер в обличчя. З переляку знову закрилася у своїй мушлі. «Скільки ми тут стояти будемо? Скільки палива вистачить, щоб пічку не вимикати й грітися? А якщо закінчиться, що робити?» – думки, наче маленькі хмарки, літали над головою. І я майже фізично відчувала, як вони поволі ростуть, збільшуються, насуваються і буквально тиснуть мені на голову. На панелі приладів загорівся значок паливного бака. Я наче обпеклася об нього, мигцем вимкнула двигун і фари. Спробувала вгледітися у білий покров, який сховав мене від всього світу. Він був таким щільним, що навіть червоні габаритні вогні машини попереду не видно. Стало страшно і холодно. Залізна коробка катастрофічно швидко втрачала тепло. «Скільки я тут витримаю, щоб у бурульку не перетворитися? Що ж робити?» – пульсували у скронях панічні думки.
        Набрала номер Сергія, але він не відповідав. Невідомо, у полі ми застрягли, чи у лісі. За навігатором десь на середині шляху до наміченої цілі. Та яка тут вже ціль, хоч би дуба не врізати серед снігів. Я вже не думала про новорічну вечірку, відчуваючи оглушливу, просто шалену самотність всередині тої залізної мушлі. Стукаючи зубами, знову увімкнула двигун. Уважно прислухалася до звуків за вікном. Лише вітер завиває, і сніг шурхотить по даху, наче мете колючою мітлою по занесенім снігом автівкам.
      Намагаючись зберегти тепло і не замерзнути, я разів з десять вмикала і вимикала двигун. Поки він не заглух, остаточно поховавши мене у тій крижаній залізяці. Треба вибиратися звідси, до людей, вони допоможуть, бо й самі у пастку потрапили. Я спробувала відчинити двері, але їх заклинило. Чи то примерзли вони, чи снігом засипало. Мене почало тіпати вже не по-дитячому. Задубілими руками витягла з пакета Сергіїв подарунок і напнула його просто зверху на куртку, бо роздягатися у такий скажений холод було смерті подібно.
Моя самотність набувала якихось нелюдських гіпертрофовано сюрреалістичних рис. Я уявила свою крижану смерть, спотворений морозом власний труп зі скарлюченими білими пальцями.

Невже, дійсно, прийдеться замерзнути тут, і ніхто про це не взнає? Ні, так не можна, це жах! Я, наче скажена, почала стукати у вікна, натискати на сигнал і верещати чимдуж, щоб бодай хто з того боку дійсності мене почув. Через деякий час залунали голоси зовні, наче з іншого виміру, глухі, неясні, потім звуки металу об метал, певно то розкопували автівку. «Аби ж не пошкрябали, – промайнуло в голові, а потім нова думка. – Та нехай шкрябають, хоч би мене звідси вишкрябали». За скельцем вікна з’явилася чиясь рукавичка, розчистила круглий отвір, і я побачила в ньому червоне, запорошене снігом чоловіче обличчя.
          – Гей, розблокуйте двері зсередини! – голосно приказав він.
          – Не можу, не знаю, як, – у відчаї закричала я.
          – Там на дверцятах є кнопочка, натисніть її й спробуйте відчинити за ручку, одночасно. Так. Ще раз!
      Я кілька хвилин порпалася із тими дверима, аж врешті зрушила їх, спробувала відчинити, наче лопатою відсуваючи снігову масу. Побачила у тому білому щільному мареві веселе чоловіче обличчя.
      – От і добре! – радісно сказав він і обома руками витягнув мене з пастки. Ще раз заглянув у салон, схопив сумочку, сунув її мені в руки, закрив двері. І потягнув за собою повз пророблений у снігу тунель. – Ми думали вже всіх витягли. А виявилося тут ще одна снігова королева залишилася! – він засміявся так відверто і щиро, що я теж мимоволі посміхнулася своїми крижаними синіми губами.
        А потім ми з моїм рятівником дійшли по тому коридору до галявини на узбіччі. Навкруги стояли високі сосни (виявляється, ми зупинилися просто серед Житомирських лісів). Людей на поляні багато, всі веселі, червонолиці, тупають ногами навколо великого вогнища. Гріються, п’ють щось міцне хто з пляшки, хто з чашки, жують бутерброди й галасливо діляться своїми оповідками та враженнями про подорож у новорічну ніч. Хуртовина майже вщухла. Небо прояснилося, на ньому миготять яскраві зорі.
       Хтось сунув мені в руку стакан з шампанським.
     – Пийте, бо застудитеся, – каже мій рятівник і тихенько підштовхує ближче до вогню. Щось голос в нього такий знайомий, наче з далекого спомину. – Що ж ви так довго мовчки у машині сиділи? Ми б вас давно вже витягнули, добре хоч, сигналити почали.
      – Та я все чекала… – знітилася моя снігова королева. Сьорбнула шампанського. І тільки зараз відчула, як зголодніла. Подивилася уважно на рятівника, щоб подякувати. Аж раптом впізнала його. – Толік? Це ти?
       Він теж уважно придивися до мене і наче вибухнув.
      – Кузьменко? Юлька? Оце так! Ну ти даєш? Я тебе просто не впізнав, снігова королево! Ну ти кралею стала. Та прикід в тебе такий кльовий, – він дивився на величезний светр об’ємної в’язки, який був мені великим навіть разом з курткою.
    – Та це не моє… подарунок… – я трохи збентежилася, пригадуючи кінцеву мету своєї подорожі. Лише на мить уявила собі, де там Сергій і що робить. Витягнула телефон, глянула на екран. Зв’язок був. Цілих п’ять рисочок. І жодного пропущеного дзвінка. Мигцем подумала: «Йому що, байдуже, де я і що зі мною?» Важкий темний сум розливався всередині. Але мій веселий рятівник, мов відчув зміну настрою і поквапився змінити тему.
     – Я такий радий тебе бачити! Пам’ятаєш, як ми цілувалися на Новий рік у студентському гуртожитку?
     – Так, було діло, – я опустила очі.
    – Юлька, де ти, чим займаєшся? – торкався мене, змахував руками, танцював навкруги, наче навколо новорічної ялинки.
    – Та я … – що я могла йому сказати про свою кар’єру не за фахом. Мені навіть соромно якось стало за те, що займаюся зовсім не тим, чим завжди хотілося. – Ти краще про себе розказуй. Я чула ти став відомим драматургом. До речі, я на виставу другого іду за твоєю п’єсою!
    – Ого! Здорово! Та який там відомий, – він скромно потупився. – Просто пощастило. Це не головне. Головне мені подобається писати. А ти? Ти такі класні вірші тоді писала, ти талант, Юлька, – він мрійливо підняв очі на небо, всіяне зірками. – Пишеш?
   Я не встигла відповісти, тому, що з усіх боків закричали, потягнулися цокатися, поздоровляти одне одного, всі вже були добряче підігрітими.
   – З Новим роком! З новим щастям! – кричали незнайомі люди. Кричав і Толік. Кинувся обніматися. Чмокнув у щоку. Радісно і весело заглядав в очі, мов це дійсно було для нас чимось важливим, а не звичайним початком чергового року.
    – З новим щастям!! – натхненно підхопила і я, надихаючись спільним весіллям і вірою. Я й справді повірила в ту мить, що настає нове щастя, бо все склалося саме тек, як я і хотіла. Ліс, зоряне небо, чоловік, який врятував мене від самотності…Все сходиться…

Все трапляється саме тоді, коли має траплятися. Не раніше, не пізніше, а вчасно.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Співбесіда: як не впасти в бруд лицем
На будь-якій співбесіді про прийом на роботу в більшості випадків рано чи пізно звучить пропозиція «розповісти про себе». Здається, усе життя готувало нас до відповіді на це запитання, але багато претендентів, проте, губляться і не знають, з чого почати. Розповідаємо.
Читати більше