новий друг

7 грудня 2018
Віктор

Новий друг

Що ви знаєте про темряву? Для когось це лише частина дня після заходу сонця, для когось — великий страх. А хтось взагалі вірить, що вночі усякого роду страхіття виходять лякати прохожих у темряві. Але Леонід дотримується іншої думки.

Це трапилося 17 років тому. Льоня був простим хлопчиком, нічим не відрізнявся від однолітків. Блондин з короткою стрижкою, росту вище середнього, зелені очі, тоненький ніс, але великі вуха, за що друзі говорили на  нього Кукурудза або пан Кукурудза . Але йому це не заважало вести з ними розмову, бо він був мирним дитям. Клас в нього був з нахилом на іноземну мову, а саме на китайську. У нього було бажання стати перекладачем. Але захотів він це не з якихось грандіозних планів на майбутнє, а просто побачив фільми з Джекі Чаном і захотів бути як він, а для цього, на його думку, необхідно знати китайську. Ось так це дитяче бажання проклало йому дорогу у доросле життя. У нього з'явилася ціль, а вона є не в кожного і дуже пощастило тим людям, які її мають.

Дзвоник дав дітям команду відпочивати і усі побігли на перерву. Герой похапцем зібрав речі і вибіг з класу, бо після уроків у нього були ще додаткові курси з китайської. На порозі класу він зустрів дівчинку з каштановим волоссям та такими ж очима - Марину.

—Агов Льоню, а ти класно виступив на уроці, вчителька від тебе в захваті!

 —Угу, я знаю. Це все через поглиблене навчання. Запам'ятай ,Марю, щоб чогось досягти, то треба як слід працювати над цим. Я от ходжу на додаткові курси. До речі, про них, мені вже час. Бува.

З цими словами їхня розмова закінчилася і Леонід побіг додому переодягтись.

 Жив він у селі, було воно  невеликим, але людей вистачало. Від школи і до хати було 15 хвилин ходьби. І от через 15 хвилин Кукурудза сидів за столом та їв борщ. Подякувавши мамі він взяв гроші на проїзд, зошит, ручку та пішов на зупинку. Автобус номер 4А приїхав чітко за розкладом, за що Леонід і любив цей автобус. Він дуже сильно поважав його водія—Миколу Івановича, який  дотримувався розкладу не гірше, ніж закону. Дверцята зачинилися і хлопчик поїхав здобувати знання. Телефона у нього не було, бо батьки жили у фінансовій скруті, тому витрачали гроші тільки на щось важливе. Телефон вони важливим не вважали. І Льоня ,замість того, щоб сидіти в мобілці, дивився у вікно всю дорогу. Проїжджаючи повз центр він побачив як там була Діана зі своїми батьками. І тоді залишок шляху хлопець думав тільки про неї. Мало було моментів, коли він думав про щось інше. Він був закоханий у неї. Її чорний кінський хвіст, що падав на , немов зі скла, плечі, її усмішка, яка вабила його усякий раз, коли хтось жартува біля неї. Та коли він сам жартував, то тільки сині крижані очі дивилися на нього і Льоня розумів, що він тут зайвий. Але ж серцю немає закону. Воно керує людиною, а не людина нею. От хлопак і страждав через це.

 Ось нарешті автобус приїхав на кінцеву зупинку — місцевий дім культури. Тут працювала Льонина учителька, яка приїхала прямо з Пекіну. Маріко було 21, вона приїхала до України за програмою обміну досвідом. Керівництво направило її в село, у якому якраз і жив Леонід. Так і звела їх доля. Вони займалися дві години, а потім дім зачинявся до ранку. Сьогодні перекладач вивчав дієслова та їх значення у китайській мові. Опісля занять, а саме о 6 годині, Льоня пішов на зупинку та чекав на Миколу Івановича. Автобус приходив через десять хвилин після закінчення, тому хлопець мав час подумати про своє майбутнє. Він бачив себе в спільному шлюбі разом з Діаною. Сам працює над перекладом фільмів з китайської на українську, має квартиру в центрі Києва, двох хлопчиків та одну дівчинку. Кохана жінка кожен раз подає йому на обід борщ за рецептом його матері, а потім, коли вони повкладають дітей спати, цілу ніч займатися справою, яку його батьки робили тоді, коли в Леоніда були курси. Він мріяв про таке життя.

Льоня подивився на годинник, що красувався на стіні дому культури і побачив, що автобус уже на 5 хвилин запізнюється. Таке було вперше і він почав хвилюватися, бо знав, що графік для Миколи Івановича на одному місці з Біблією. «Мабуть, він захворів і пішов на лікарняний. Вигляд у нього був не дуже сьогодні: усю дорогу кашляв, немов паротяг.»,—так гадав Леонід і вирішив чекати іншого водія. Але 20 хвилин, а його все ще не було. «Спізнюється,—думав хлопчик,— ніхто не був відданий своїй справі так, як Микола Іванович.» Льоня почав нервово ходити навколо зупинки, але далеко не відходив. Осінню у цей час надворі вже темно. Ліхтар стояв так, що освітлював тільки її. Він ще з самого дитинства боявся темряви. Батько багато разів намагався побороти той страх, але нічого не виходило. Коли Льоні було 13 років, то він зачинив його у темному сараї і сказав, що відчинить тільки через 10 хвилин. Дитина так розхвилювалася, що аж втратила свідомість.

— Не чіпай його, нехай, може, це мине з віком,— сказала тоді мати і батько з нею погодився, хоча вважав це неприродним. Льоня не хотів це згадувати, та коли бачив темряву, то жахливі спогади охоплювали його розум.

 Але у дома на нього чекають, а той автобус міг приїхати будь-коли. «Ніхто не був так відданий своїй справі, як Микола Іванович» ще раз пролунало у нього в голові. Більше за ніч він боявся тільки лякати своїх батьків. Леонід вирішив, що йому слід йти пішки. Дорога була прямою та займала тільки 40 хвилин ходьби. Повагавшись, він зібрався з думками і зробив перший крок на зустріч пітьмі. Здавалося, що до ніг хтось прикріпив по бетонному блокові. Зробивши 10 кроків він був уже повністю мокрим, серце калатало, мов навіжене. Потім Льоня повернувся спиною вперед і дивився на зупинку, де було хоч якесь світло. Та згодом його почало лякати те, що він віддалявся все далі і далі від свого прихистку, тому знову подався звичайним ходом.

Час не стояв на місці і надворі ставало все темніше та темніше. Льоня йшов, але сильно трясся - він не знав куди йде, бо не бачив землі під ногами. Йому здавалося, що вона вкрилася льодом  тому, що хлопчик не йшов, а сковзав. Ноги були в нього ватними, що заважало просуватися вперед. Хоча він був скептиком, але у той момент почав молитися Богові. Леонід не знав жодної молитви, тому почав говорити те, що йшло йому на думку.

"Боже, я всі ці роки не вірив у твоє існування, але зараз я нужденний в тобі та в твоїй силі. Якщо ти хочеш, щоб ще одна людина повірила в тебе, зроби знову день або хоча б дай мені місячне сяйво. Благаю тебе, зжалься наді мною." Але це не допомогло і він розвірив так швидко, як і повірив.

Вдень цей маршрут був простим шляхом від пункту А до пункту Б, навіть коротким, бо в автобусі він пролітав за секунди. У теперішню пору для Кукурудзи він здавався безкінечним. Льоня не знав як довго він іде, але вважав, що вже хвилин 15 точно. Йдучи прямо хлопчик раптом щось побачив поблизу своїх ніг. Він штовхнув це і не побачив відповіді, потім нахилився та взяв це до рук. Знахідка виявилася пляшкою від води. Примруживши очі Льоня зміг навіть прочитати напис.

-Кока кола. Подаруй радість своїм друзям,- проговорив він уголос. Але як так, що серед пустої темряви Леонід  не просто побачив пляшку, а ще й зміг прочитати, що на ній написано. За звичкою він одразу почав шукати смітника , щоб викинути її, і побачив навколо себе усілякі об"єкти.

"Отакої, що це таке? Он стоїть самотня ялинка, яку я з друзями минулого року не дав зрубати на святки. Клянусь усім, що в мене є, що хвилину тому її тут не було, а тепер є. Не могла ж вона телепортуватися. А може це не вона? Та ні, он же під нею росте горіх, що я посадив. Його так чітко видно, тільки він іншого кольору. Що трапилося з світом, як він тут з"явився.",- розмірковував Леонід, стоячи посеред дороги. Він бачив усе, І дерева, і ялинку, і ями на дорозі. Все почало прояснятися перед ним і для нього це було дивно. Усе життя він боявся темряви, бо в ній нічого не видно. А тепер видно майже як вдень, тільки усе було чорнуватим. Він поклав пляшку в портфель і пішов далі, дивуючись навколишнім видам. "Мені це чудиться, як таке можливо? Може це сон? Може я випадково заснув на зупинці і зараз Микола Іванович просигналить і ми поїдемо додому?" Він ущипнув себе і побачив те саме. Аж раптом на дорогу вибігла якась пляма і сильно злякала Льоню. Але вона також немов злякалась, бо завмерла на місці. Він думав, що пляма дивиться саме на нього та планує накинутись. Льоня озброївся пляшкою та пішов повільним кроком уперед. Чим ближче він підходив, тим чіткіше вимальовувалась картинка. На відстані чотирьох кроків Льоня зміг побачити хто це був. А був це просто їжачок, який вперше бачив людину так близько біля себе. Хлопчик відступив і тваринка побігла далі в ліс, а він пішов у напрямку дому.

Нічна темрява почала зацікавлювати хлопця. Усе життя він ігнорував її, ховався від неї, Та зустрівшись лицем до лиця з нею пітьма розкрила йому сама себе. Страшні силуети чудовиськ виявилися деревами, бігаючі чорні точки, яких він боявся, бо вважав, що це чиїсь неспокійні душі, були тваринами, які також шукали шлях до своєї домівки. Ось Льоня побачив уже знак, який попереджав, що попереду йдуть роботи з ремонту дороги, але вони там вже давно не йшли.

Темрява стала для нього тим новим  другом, якого ми ніколи не помічали, з яким не спілкувалися. Але варто зробити перший крок на зустріч, то можна побачити в ньому хорошого товариша або і щось більше. У цьому потоці філософських думок Льоня чомусь подумав про Маринку. Вона увесь час віталася з ним, робила компліменти, а він просто дякував їй і більше не спілкувався. Йому стало соромно за це, Льоня почав розуміти, що дівчинка хоче з ним дружити, а він ігнорує її. Тоді подумав про Діану і побачив, що вона робить це саме, а буває і більше, з ним. І так шкода стало йому в той момент Маринку, і так чомусь сильно розізлився він на Діану, що сильний гнів разом з материнським співчуттям вели боротьбу у ньому. Із цього Льоня зробив висновок, що , якщо повернеться у рідний дім, поговорить з Мариною і не буде більше лізти до Діани.

Він ішов та ішов і перед ним уже почала з"являтися стіна, а точніше сталева огорожа, що відділяла село від потужного гайкового заводу. Діти обожнювали її за те, що будь-чим можна виводити по ній літері. І Льоні не було дивно те, що огорожа розмальована так, немов по ній пройшлися руки Далі, Ван Гога та інших художників зі специфічним баченням світ. Щоб перевірити свій міцний зв"язок з його новим другом, Кукурудза вирішив зупинитися та прочитати місцеву культурну пам"ятку. Тисячі слів, малюнків та чисел знайшли своє місце на ній. Звичайно, більшість з них містила образливий та беззмістовний характер, безліч авторів змогли відмітитися тут. Серед усього цього Льоня помітив напис "Діана крута" і одразу зрозумів, що це саме про його однокласницю. Він дивився на це хвилину, а тоді дістав ключі та доповнив це речення. "Діана крута, але трішки дурна",- прочитав у себе в голові Льоня і усмішка з"явилася на його обличчі. Разом з нею він пішов далі.

За цей час, що він йшов, Леонід дуже сильно полюбив темінь. Це було нове відчуття і воно сильно подобалося хлопцеві. Він дивився інколи в нічне небо і був заворожений його красою. Так робив Льоня і зараз, але раптом на чорному фоні з білими цяточками напливла помаранчева заграва. Він подивився вперед і побачив, що за огорожею, за поворотом, палало полум"я. Хлопець перелякався, тому , що воно було велике і , здавалося, могло підпалити саме небо. Він почав бігти, щоб дізнатися, що трапилося. За рогом була палаюча груда металу і купа народу, який намагався погасити пожежу. Там же Льоня побачив батька, який з іншими чоловіками робив усе можливе для приборкання вогню.

-Льону!,- викрикнув батько.

-Тато!,- з полегшенням сказав син.

-Що ти тут робиш? Мама поїхала забрати тебе з курсів об’їздним шляхом, щоб зрізати .Тут, як бачиш, трошки проблеми у нас. Тебе сюди хтось підвіз?

-Тату, тату, ти не повіриш! Я дійшов сюди сам, без ліхтарика, без нічого. Тільки от, пляшку приніс, хтось кинув її на дорозі.

-Бути не може. Ти ж не переносиш темряву і завжди спиш при нічній лампі.

-Ні, все! Не буду так більше. Мені сподобалося, тут не так вже страшно.

Батько був шокований словами сина, але поки не хотів на цьому зупинятися, бо за спиною досі лютував вогонь. Він попросив чоловіків набрати його дружину, щоб приїхала та забрала сина. Коли мати приїхала , вона почала цілувати хлопчика в чоло і навіть не чула усіх тих вихвалянь, що він їй говорив. Льоня всівся на заднє сидіння і в останній раз подивився на монстра, який псував чудову темну нічу, псував нового льониного друга. Там він побачив табличкку , на якій було написано "4А". Машина відчалила і вони поїхали додому.

На ранок він ледь доторкнувся до їжі, Льоня тільки те і робив, що розповідав про свої нічні пригоди. У школі пан Кукурудза після першого уроку підійшов до Маринки і почав з нею розмову, яка тривала цілий навчальний день. Після навчання Льоня захотів познайомити її з своїм другом і вони домовилися зустрітися о шостій. На Діану він у той день навіть не подивився, що вразило дівчину, але йому було вже байдуже.

Зараз же йому 33 роки. Леонід та Марина Батович мають хлопчика Семена, якому ще тільки два рочки. Живуть вони в Пекіні, він працює дублером фільмів та мультфільмів, а вона квартирним дизайнером, але говорить з клієнтами тільки на англійській, китайську так і не змогла посилити. Одного разу Льоня навіть озвучував мультик разом з Джекі Чаном. Такого він і уявити собі не міг. А вечорами, коли Семен вже спить, а Марина працює до ранку, він виходить на вулицю і гуляє зі своїм старим другом, який подарував йому багато чого у житті.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Шість країн, котрі оцінять ваші фахові здібності дуже високо
Нещодавно німецькі дослідники в буквальному сенсі слова заглянули в гаманці тих чи інших фахівців, щоб з'ясувати, у якій країні світу працівникам живеться найкраще. Що з цього вийшло, — читайте далі.
Читати більше