Новий день поезії йде

***

Вслухатися в моторошні звуки

сирен тривог повітряних, які завивають

так немов з пащ вовків,

що на місяць уповні виють.

Дивитися як цвіте

весною нареченою в платті білому не вишня,

а війни дерево вогняне

розпускається багатоповерхівок вище.

Укотре переконуватися що Шевченкові вірші

і через століття тримають шви.

А полтавська поема Пушкіна

як відлуння російських пушок.

Зайвий раз перелічувати які

в держав є погані звички,

і одна з найгірших –

нападати на інших.

І що це не мудро коли мир лиш проміжок,

для наступного покоління кроку

від війни

до війни,

картини баталій яких висять в музеях  історії,

і  вдивляючись в них, часи не змінюють свої настрої..

Просто обороняти добра побудови,

та оберігати паростки життя в гармоніях розмови,

і просунутих політичних домовленостей

як і недомовок,

виявляється замало.

Ми маємо

ставати поетично-прекраснішими,

ідеало-вишуканішими,

аби розірвати ворожнечі замкнене коло,

і перетворити світ

на щастя всесвіт

в собі і навколо…

***

Поезіє вседобра не мовчи
через те що війна кричить,
віршосяйні світи і всесвіти
ваше небо не затулити,
яке з тонких матерій в душі як вищість
висотою з вічність,
бо із метою всещастя
ви  –  наступні всесвіття,
і якби люди увірували у вірші добрі,
і політика з економікою покладались би на гуманну літературу більше,
то суспільні устрої й настрої планетарно ставали б добродіями,
і життя земне знецінювалось би смертю менше,
і в цьому істинна поетичноцентричність,
що здатна перетворювати все на щастяпрекрасність,
яку довелося захищати ще на підступах,
на перших поверхах культур,
і хочеться сподіватись що все це заради росту
людей і літератур...

ВІЙНА 2022

Голови
зі злоякісними ідеологіями
знову загарбують життєвий простір,
окуповують пострілами
в життя,
несуть смерть,
і чомусь саме такі, що зло сіють,
вкотре правлять в Росії.
Боремося з їхніми багаточисельними
арміями зомбованими,
із їх псевдоподобою людини,
яка заплямована кров'ю невинних, і пораненої днини.
Обороняємо істинне право бути собою,
відстоюємо добра свободу,
його творчості,
поетичності,
як світові фортеці правди щастя,
Європи щит від путінської напасті,
за це епіцентром війни
стали міста і села України.

***

Зажди друже хоч у відображеннях,

з другого боку місяця зайди,

лиш не підставляй голову

під сокиру часу несприятливого,

обходь чорні діри обнулень,

чуттєвість надій обчисть від обледенінь,

знаходь інший вихід

аж за безвихідним,

і навіть якщо не запросять на бенкет нобелівський,

а в росах в зоні своїй чорнобильській,

поглянь – затяглись рани,

і картини життя виходять за рами,

у Бога зорі з планетами днями новими родять,

часи наступні пори приводять,

в яких облітатимеш красоти світу

атомами споглядань,

приєднаєшся доторками до сходу вдосвіта

мережею насолод-сподобань,

а колись, мрії, що долетять в словах, –

світитимуть Всесвітами,

і зможуть бути на веслах,

і на ноги встати,

але зараз спуститися маєш нижче

де підтворче,

в копальні, щоб видобувати

енергію із пластів буття,

для побудов і злетів

майбутнього змістів,

дивись, он – для кроків роки,

і є сила в руках,

а потому –

скидати обвуглені роби просякнуті потом,

і вдягатись у білість весен

в їх розквіт сенсів,

в облюбованість

і в обновленість

всещасть

всесвіть…

***

Не погоджуся щоби література зростала кущем,

невисокість, видану за хмарочоси рукописів стоси, словозасвищу.

Несмаком не вкину

у ментальну корзину

бліду поганку твору

як отруйний

гриб.

Не плескатиму декламуванням безмовних  риб.

Хочу творооновлюватися!

А значить відмовлюся

клонувати за клавіатурою посередність,

котру моніторить пересічність.

Опротестую – щоби для сміттєслова

за урну слугувала голова.

Краще уже попри розпачі й рани,

від літературних революцій та листків вирваних,

стомленими, томів гори перегорнути,

і переосмислення перезавантажити,

заради радості

і сили словесності,

милого майбутнього

творчого всесвітнього…

Прагну – росту словесного дерева

висотою в дива,

перетворення сіл і міст

в поетичний зміст,

злету творів

до інших планет,

проростання ними

всесвітами новими…

А як забракне у людословного людства потуги віри,

то візьмімо, віршовані, собі за повірених

з іще невідомих, в майбутньому прийдених,

з-за меж і можливостей, з дружніх світодомів

інопланетян, і богів…

Душетілословами живімо,

творенням  доброщастявсеможливіймо…

***

Всесвіт росте нами

так як ми підростаємо

із часто нерозсудливих дітей,

на добром освічених філософів до вищих матерій,

і розуміємо що мало із тварини

еволюціонувати в людину,

і треба душею надалі рости,

перевтілюватися і дальше йти…

***

Важко душі крилатій штовхатися в юрбі
і крутитися лабіринтом в цивілізації грубій,
тому чимало поразок внизу,
і так багато поетичних польотів,
коли вона з тяжінь роззувалася,
і в світах ідей засівала
ідеали серед тамтешніх полів,
для усіх і усього.
Але має повертатися до земного,
допоки тут її гніздо віршоване
рукописно-паперове та електронне,
і крила її ростуть
з плоті земної до всесвітнього зросту...

***

Треба й так жити,

як коней сідлати або стриножити,

оселятись на законотворчих полях,

розкладатись з життями, на їхніх правах,

обживатись будинко-країнами,

рухатись колесами цивілізаційними,

тільки не розчинитись у всьому цьому занадто,

та не стати залежно-відміряними від і до.

Якщо ж жити просто,

у світі природи, то

Сказати по совісті :

тілесна музика –

миті позика,

для володарів тимчасовості.

І навіть обравши собі сто спасителів,

зі стами садами райських просторів,

зайдете не далі примарних світів,

де духи зів’ялих квітів.

Бо не зводиться все до повторень,

одних лиш повернень,

до закону

в одному.

Тому розширюю віршами

країни межі,

проектую в словесних клітинах душі

всесвіти наступні і інші…

***

Хочу щоби наступний всесвіт був інакшим,

бо я не за диктатуру законів,

та проти пресу технологій,

не підкорюся будь-яким утискам і примусам,

не піддамся владі над особистістю

як тілесно так і душевно,

маніпуляції з цифрових накопичень не прийму за критерії,

хочу всесвітів з розквітами істин

в якості ідеалів існування

зі свободи добра

його всеможливості і всещастя всесвіття

форм і змістів матерій

від людських милих мікроповторень планетарних

Земних

до макророзмахів всесвіть,

бо навіть Бог розвів розмаїття у всесвіті

в тому числі і нас,

але його накатані планети – нашвидкуруч,

навмання:

може десь пощастить,

тимчасовість,

чернетка, у якій мої віршовані нотатки

про вдосконалення свободи ідеалів в істинах,

які пишу про себе, до Нього, для інших...

***

На полях поетичних,

ідеями вседобра, з руки,

подібно зерну пшеничному,

засіяно видрук,

а сходити

і плодоносити

словесному уже в душах,

і перетворюватися у віршах

на харч,

що вдостач

безболісно

та безкривдно

усіх годуватиме,

і новоріки поезії спраглих напуватимуть,

бо Всесвіт створив людину,

а людина – вербальний космос,

де ідеальність винайдена,

як кращих всесвітів стос…

***

Література

як літер буття наступного туру,

над не писемністю змісту

з неосмисленого Всесвіту.

Віршованими

атомами,

в планетовтіленнях душі,

розширюємо межі –

новими живими світами,

а не лиш як віртуальними чи видрукуваними квітами.

Поетизація світу!

Висловлення нового всесвіту!

Віршами кроки у більше!

Доповнення до Божого, і гармонійно дальше…

Поетичноцентричність літератури:

це всещастя культура,

оновлені сенси,

словесні сенсори,

вдосконалень перезавантаження,

ідеалів посилання,

дорога центральна…

***

Спалахи дрімаючого поетичного сонця:

пробудження, серед чорної ночі

як з квадрату Малевича,

і попри те що війна каже добру – посунься,

ще не причина щоби за одруками шрамовими,

і за світломаскувальними ширмами,

весни тонких матерій зазимити,

і, киваючи на час, плечима знизати,

а вона

не перша

і не остання

війна,

бо людство відмовилось від віршованих

вирішень,

і замість філософій підйомів обжилось на їх дні,

але й в грубих світах затверділих матерій

потрібні вищі поезії-гуманітарії

та їх ідеали які в книгах привито,

із них нових всесвітів гнізда вити,

із цим новий день

поезії йде…