Молода українська література

20 лютого 2018
Nastiyaa Goral

Вокзальний гуркіт, мокра підлога від слизьких швабр, шумні зали, і Вона, в бежевому кашеміровому пальті до колін, приталеному до стрункої талії, біжить, похитуючи бедрами, до перону номер 4.

"Увага! Потяг номер 232 Львів-Харків відправляється від четвертого перону з восьмої колії, просимо пасажирів зберігати обережність при відправці потяга."

На шляху залишились лише у дрібну кашу мармурові сходи, циганка з базарним пакетом у руках та вокзальний торговець, "який вирішив спуститись саме тоді, коли вона найбільше поспішає" - думала вона.
Провідник уже зачиняв двері, коли Її постать добігала дрібненькими кроками, безупинно тягнучи невелику валізку кольору пальта.

Вона встигла - нервово застрибнула у перший вагон, який був найближче, з полегшенням видихнула та усміхнулася. Поправила пасмо неслухняного медового волосся, яке вибилось з-під укладки та взялася шукати свій вагон.

Плацкарта... Другий клас... Перший клас... Ага, ось і її купе. Тоненькими пальчиками вона відсуває важкі двері, місце 43, 44 - так, її. Засуває валізку під сидіння та граційно розв'язує пасок свого пальта. І тут зауважує, що за нею спостерігає пара темних гарних очей навпроти. Цей темноволосий, уже не юний чоловік дивиться на неї з дразливим усміхом. На Ньому дорогі окуляри, темнокаштонове кручене волосся, легка щетина, квадратні скули, а за твідовим піджаком простежується підтягнуте тіло. Погляд поміченийю Контакт встановлено. Вона відповідає йому опущеним поглядом та злегка фліртливою усмішкою і продовжує знімати своє легеньке пальто.

- Дозвольте, я допоможу, - починає Він теплим басом, бачучи, що вона уже роздягнулась, повільно забирає пальто, не зводячи очей з її симпатичного личка. На ній - темно-зелена сукня на запах в дрібні азалії. Інтерес зростає. Вона - тиха усмішка. Рухи дещо нервові. Він - впевненість та усміх. У тамборі чуються кроки - надходить провідник. Флірт перервано.

- Доброго дня, білети, будь ласка.

З маленької сумочки Вона дістає роздруківки, відчуваючи у повітрі тягучий струмм, оскільки вони знову залишаться наодинці. Рухи стають нервовіші. Слова - тихіші. Він - гарний, не молодий, але й не занадто зрілий - те, що треба. Є. Двері закрито. За купе - віддалені кроки провідника.

- Мабуть, до Києва? - перериває тишу, усміхаючись.
- Мабуть -  усміхаючись у відповідь, Вона підняла очі з-під довгих вій.
- Тоді у нас ще є частина дороги разом. Любите потяги?
- Не те, що б дуже... вони завжди вчасно відправляються, а я - ні, - пожартувала. Він розсміявся.
- Як добре, що на цей Ви встигли - м'якшає Його голос. - Можливо бажаєте щось випити? 
- Я би… - почала Вона, але рипнули двері і ввійшла старша елегатна жінка.
- Доброго дня, товариство - гідно привіталась пані. - ...Місце 45...аах, то ж біля Вас, голубко.

На Ньому - зненацька дратівливість. Але швидке опанування себе - і знову на Його обличчі здомінували манери та спокій.

- Дозвольте допомогти Вам - сказав Він, укладаючи валізи на гору.
- Можливо комусь кави?
- Ні, спасибі, голубчику.
- А Вам? - націлено-зацікавлений погляд.
- Дякую, я теж відмовлюсь, - кокетливо відповіла.
- Як бажаєте - дещо суворо сказав і твердими кроками вийшов з купе до напрямку провідника.



Глухе гуркотіння потягу, за вікном виднілись окраїни Львова. Вона вийняла з маленької сумочки навушники та похилила голову на сусіднє крісло. У наушниках звучала її улюблена група. Декілька хвилин з улюбленою музикою зробили своє - Вона прокинулась, коли вже звечоріло.

Перше, що побачила - це приглушене оранжеве світло та провідника у тамборі, який пропонував закуски.

- Довго ж ви спали. Боявся, що доведеться Вас самому будити - почула теплий чоловічий бас. Повернула голову - Він усміхався до Неї, сидячи на протилежному боці. Сонним поглядом помітила випиту каву та модний журнал, а також брендові окуляри у шкіряному футлярі.

- Голубонько, - ввірвалася елегантна Пані - не переживайте, ми б не дали вам проспати станцію. Якщо б не Пан, то провідник.

- Спасибі - відповіла Вона, відчуваючи як заніміло Її тіло та вставши, щоби поправити неслухняне золоте волосся. Вона виходить з купе, помітивши зацікавлений погляд з іншого кута.

Сутінки прокрались і до потягу. Тьмяно-оранжеве світло освітлювало вузький тамбур. Дрібно постукуючи невеличкими каблуками, йде навпомацки. У потязі був відчутний властивий тільки розлукам запах локомотиву. Поштовхуючись бедрами по довгому тамборі, надходидить у кінецью. Ось, нарешті - дзеркало. Зім'яту зачіску Вона поправляє невидимками, підмальовує верхні вії та защіпає ті два ґудзики на декольте, які розщепились, коли вона спала. "О ні, невже знову губу поранила?" - дивується вона, коли помічає тріщинку на вустах. Підмальовує їх ніжно-прозорим блиском та поправляє ледь-помітний кулончик.

Відкриває двері та наштовхується на когось. Несподівано, але бажано Її стан обійняли міцні чоловічі руки. Погляд вгору - Він. Його долоні чомусь довше, ніж треба, затримались на талії, далі - трішки нижче, ледь відчутно торкнулись вигинів стегон. Однією рукою притягнув до себе, щоб Вона остаточно не впала від зіткнення з Ним. Але не так це було потрібно, як цього хотілось Йому. Він відчуває Її подих. Великі світлі очі дивляться на Нього впевнено-розчулені. Вона злегка тремтить. Ягня у пастці. "Яке ж до біса миле створіння" - думає Він. Його руки далі на Її талії. Він усвідомлює, що ягням стає Він. Ніжна шкіра беззахисної шиї. Краї сукні гладять його бедра. Ніжне стискання міцних рук. Тіло мліє. Дотик. Дотик. Губи нахиляються. Його руки на Її стегнах. Наручники спали. Полонені обоє. Її бедра притуляються до Його. Вдих. Вдих. "Увага пасажири! Потяг наближається до станції Київ-Пасажирський. Просимо пасажирів не забувати свої речі"

Пастка не спрацювала. Пташка втекла. Спішучи, Вона біжить до свого купе - схвильована, розпашіла. А Він - у тьмяному світлі вузького тамбору - розгублений, стурбований, суворий. "Шановні пасажири! Потяг Львів-Харків 232 прибув на станцію Київ-Пасажирський, просимо пасажирів не забувати свої речі".


Вона на ходу накидає легеньке пальто, йде у протилежний бік від Нього. Він спішить, але люди уже вишикувались у довгу тісну лінію. Вона - пом'яте розпущене волосся, з якого посипались градом хвилясті пасма. Він - розгублений погляд, але впевнені рухи. Потяг зупинився. Її силует зникає з вагону. "Якщо не зараз, тоді назавжди". Пробираючись крізь людей, дістається виходу. І бачить - Вона - усміхнена, щаслива, непристойно красива у легенькому кашеміровому пальті, Вона: "Так, коханий, я теж дуже сумувала!"

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як Франко молодицям писав: Уляна Кравченко
Гадаю, ви помітили зі скількома молодими, успішними й не дуже, жінками мав діалог "дух, що тіло рвав до бою" - видатний Іван Франко. На які ж теми спілкувалися активістка жіночого руху й Каменяр українського народу - читайте в матеріалі.
Читати більше