Осінь. Самотній парк палає яскравим жовтим листям на деревах та під ногами. Через це заледве видно доріжку по якій, мабуть, ніхто не ходить - настільки вже пусто тут було. Але ж яка краса!..
Всі лавки були пустими. Окрім однієї. На ній сиділа дівчина і читала книжку з французькою назвою. Вона була невисокою, навіть маленькою, але при цьому дуже вродливою. Інколи вона відривала очі від книжки і дивилася кудись далеко роздумуючи про вічне. Її погляд вражав. Здавалося, що зазирнувши у ці очі дивишся прямо у душу і тебе підносить, огортає хвилею незрозумілих почуттів. Серце починає стукати частіше, а ти мимоволі посміхаєшся.
Посміхнувся і я. Мілена закрила книжку і встала з лавки. Я став на одне коліно, взяв її руку.
- Кохана! Ти згодна прожити зі мною вічність, любити не зважаючи ні на що, розділити зі мною горе і радість?
- Звісно ж, Сонце! А ти?
Я встав та поцілував її у лоб.
- Усе моє життя - любов до тебе.
Пауза. Не відриваючи очей від її щасливого погляду запитав:
- Мілено... Ти вийдеш за мене?
Вона не очікувала такого, хоча була приємно здивована.
- Так... - сказала вона, а її голос аж тремтів від щастя та схвилювання.
Я одягнув їй на палець срібну обручку.
- Ноіре... Я кохаю тебе.
Здається, вона хотіла сказати щось ще, але не могла. Мілена закрила очі, я поцілував її. В цей момент піднявся вітер і листя у парку закрутилося навколо нас ніби сніг лютою зимою. Ми опинилися на просторій галявині. Навколо не було абсолютно нічого - ні дерев, ні будинків, лише зелена трава і синє безхмарне небо. Тут було неймовірно красиво, відчувалася безпека і абсолютна свобода. Ми були впевнені - це край світу. Ми сміялися, бігали, крутилися в танці, або просто лежали, дивилися в очі один одного і мовчали. Загалом, робили все що нам заманеться, бо ми були тут щасливі. Час летів непомітно - в одну мить сонце пробігло через усе небо - від світанку до заходу. У гарячих променях вечірнього сонця я бачив, як вона скинула з себе сукню. Я не бачив нічого прекраснішого в житті... Вона Богиня. Моє серце стукало все сильніше і швидше, а подихи ставали все глибшими. Я обняв її і поцілував у шию. Моя кров стала гарячою, а свідомість злилася з потоком вічності... Я піддався цій сильній течії і... Прокинувся.
- Пора на пари... Клятий будильник!
- Що таке, Ноіре, знову твоя Мілена снилася? Коли ти нас нарешті познайомиш?
Мене переповнювали як ненависть так і безсилість. Скованість цього світу пригнічувала мене, від усвідомлення того що було щойно і де я є насправді мені ставало боляче. Я відчував слабкість у руках, голод та шум у голові. Мені було до того прикро, що я не міг вимовити ані слова.
- Ти йдеш?- спитали мене.
- Та йду, йду...
На вулиці уже було холодно. Щодня небо було вкрите темно-сірим шаром хмар, часто був густий туман, інколи температура опускалася нижче нуля. Наближалася зима. Я ненавиджу зиму: дуже мало сонця, холод, сніг. Це все пригнічувало мене, навіювало думки про безсенсовість власного буття, заганяло в депресію. Чесно кажучи, я не знаю заради чого живу у цьому світі, але боротися за виживання мені допомагає Мілена. О, Мілена!.. Скільки тепла у цьому імені! Скільки яскравих почуттів, скільки життя!.. Чого не скажеш про пару історії. Я сиджу в аудиторії і намагаюся усвідомити як взагалі сюди потрапив і що роблю в табуні цих мертвих облич. Холодний кабінет, електричне світло, темрява за вікном з самого ранку - все це давило на мене, вбивало. Хотілося забитися в куток і повільно сходити з розуму. Чи то засинати?..
Я закрив очі і побачив якусь площу. Це була не просто площа - вона була величезна! Поруч був міст. Ну, не зовсім міст - це була дорога, що проходила на рівень вище тієї, що була перпендикулярною їй і проходила на рівень нижче :)
Що було дивно - зазвичай на таких площах тисячі людей та сотні машин проїжджають поруч - але ні! Тут не було нікого окрім цих двох. Погода була знайомою мені - це був типовий літній захід сонця у великому місті. Я обожнюю його. Він такий... Безпечний. Особливо зараз, коли в такому місці нікого немає. Я придивився до цих двох. Це Мілена! З ким це вона?! Я підлетів ближче. Дурні думки крутилися у мене в голові, але побачивши все зблизька я заспокоївся - вона була зі мною. Якось дивно спостерігати за собою зі сторони. Я говорив їй:
- Мілено, це мій тобі подарунок. Все що ти бачиш навколо відповідає реальному світові. Я спробував відтворити всі ті місця, в яких мені було самотньо без тебе, які так часто хотів тобі показати!
- Ноіре, що ти можеш про це сказати? - спитала викладачка.
А чорт його знає, що я можу про це сказати! Я щойно прокинувся і навіть не чув про що вона говорить! І чого запитали саме мене? Я ж нічого не робив!
- Грей! - прошепотів в надії що він допоможе, але той лише похитав головою.
- Я не знаю, - відповів я їй.
- Що ти не знаєш? Хлопче, останнім часом я тебе не впізнаю. Ти що - закохався?
Дівчата на задній парті почали хіхікати.
- Тиша! Ну що ж, Ноіре... Знаєш... А нічого ти не знаєш! Взагалі!.. Грей?
- Ні... Я теж не зробив домашнє завдання.
- І що з вас взяти?
- А з вас що взяти? - не стримався я.
Викладачку це привело в обурення і вона вигнала мене з аудиторії.
По факту, Грей живе так як я - не вчиться, творить на парах, займається всякими дурницями у вільний час. От тільки у нього все якось успішніше. Звідкись у нього береться сенс життя, щось живить його, робить оптимістом. Коли я думаю про це, мені якось не по собі. Здається, ніби щось у моєму житті не так, ніби я живу випадково. В якійсь мірі так і було. Вийшовши з аудиторії я почув шум, в голові запаморочилося. Я почав кашляти і на руках у себе побачив кров.
- Що за фігня?
Слідом за мною вийшов Грей.
- А ти чого? - запитав я.
- А ти думав, що один будеш геройствувати?
- Все з тобою ясно,- засміявся я.
- А що це у тебе?
- Бойове поранення.
- Ні, серйозно! Що сталося?
- Я навчився кашляти кров'ю.
- Хлопче, здається, у тебе не все в порядку з головою.
- Можливо, але...
- Ти маєш завтра ж піти в лікарню.
- Та ладно...
- Ні, не ладно! Ти здохнути можеш!
- Не страшно!
- Ідіот!
Того дня не сталося більше нічого цікавого. Інша справа - сьогоднішній сон. Я лягав спати в очікуванні зустрічі з прекрасною Міленою, але...
Темне приміщення, я блукаю самотніми коридорами. Нікого немає, лише шум, звуки дивних пристроїв та незрозумілий писк. Я йду вперед і при цьому в моє серце крадеться страх. Що це? Як це розуміти? На підлозі купа розбитого скла, якісь папери, інструменти... Здається, це покинута лікарня.
В одній з кімнат горить бліде світло. Я заходжу туди. На ліжку лежить... Мілена! Вона була дуже блідою та знесиленою, біля неї були крапельниці, якісь апарати. Моє серце почало стукати чатіше, у вухах задзвеніло, ноги не тримали.
- Мілено!! Що сталося? Що з тобою??
Вона заледве відкрила очі, подивилася на мене. Я взяв її за руку.
- Ти прийшов... Я вірила...
- Мілено, кохана, що сталося?
- Мій принце... Я знала... Я знала що ти прийдеш. Я вірила, що побачу тебе в цьому житті...
У мене починалася істерика. Я нічого не розумів.
- Як тебе звати?..- запитала вона.
- Ноір...- видавив я із себе.
- Ноір... Тепер моє щастя має ім'я... Моє щастя...
- Сонце, скажи ж, що з тобою?
- Коханий, мені прийшов час помирати. Бачиш цих усіх людей? Вони всі борються за моє життя. Вони люблять мене!
- Але тут нікого немає!
- Отож...
Я поцілував її.
- Ми ще будемо разом... Знайди мене... - сказала вона і розчинилася в повітрі.
Сльози падали з очей туди, де щойно лежала моя кохана. Я відчував неймовірний біль втрати і якби не її останні слова я б не знав навіщо далі жити.
Зненацька відбувся сильний поштовх, ніби почався землетрус. Це були чиїсь важкі кроки. Вони були все важчими та постійно наближалися. Страх і ненависть переповнювали мене.
- За що??? За що ви так з нею???
Я побіг звідти куди несли ноги. Незрозуміле створіння бігло за мною; здавалося, що серце зараз вистрибне з грудей, а душа полетить з тіла. Повернувши в якийсь коридор я побачив відкриті двері і яскраве світло звідти.
- Ось воно! Лише б добігти!
Але було вже пізно. Сильний удар пронизав моє тіло наскрізь, розірвавши грудну клітку.
- Як же так?... Видавив я із себе, тонучи в калюжі власної крові.
Прокинувся.
- О господи... Що за клятий сон??? Що це в біса було таке?
Жахливий біль у грудях. Він залишився ще зі сну. Я відчував, що зі мною щось негаразд.
Того дня я пішов з Греєм до лікарні.
- Друже... У мене погане передчуття.
- Тримайся. Все буде добре.
- Якби ж то...
- Ми прорвемося, чуваче.
- Мілено...- ледве чутно прошепотів я.
- Що?- запитав Грей.
- Ні, не зважай.
Цілий день у лікарні здавався вічністю. Невтішні обличчя медиків наганяли на мене депресію, а біль в грудях ставав все нестерпнішим. В решті решт один лікар глибоко вдихнув, подивився мені в очі серйозним поглядом і запитав:
- Чому ж ти раніше не проходив обстеження?
- А що сталося?
- У тебе рак.
Не передати словами мої враження від почутого. По шкірі пройшов холод, а душа хотіла кричати. Смертний вирок!
- Якби ти раніше...
- Та пішов ти!- викрикнув я лікареві та чимдуж побіг звідти.
Грей сидів під кабінетом і нічого не зрозумів. Він побіг за мною, кричав щоб я зупинився, але я нічого не хотів чути. Я біг так швидко, як лише міг, але задишка не дала втекти далеко. Я впав на землю і плакав, плакав як мала дитина. Так же мені гірко було і так же шкода себе!
Йшов сніг. Цей перший сніг, хай йому грець, знущався з мене, падав на тіло якому залишилося жити зовсім недовго. Грей наздогнав мене.
- Ноіре, вставай. Ти ж застудишся...
- Пофіг! Мені вже немає чого боятися!
- Як так?
Я встав, витер сльози та бруд з обличчя, вдихнув так глибоко, як лише міг і вимовив:
- Мені залишилося жити три місяці!
- Тобто?..- злякано і дуже здивовано запитав Грей.
- У мене рак легенів!
- Це лікарі сказали? Ну, про три місяці?..
- Ти мій найкращий друг, ми дружимо ще зі школи... Лише ти мене розумієш. Лише ти знатимеш...
- Що знатиму?
- Грей!..
- Що?..- сказав він, а голос його притих.
- Мене вже не врятувати. Мілени більше немає.
Він зробив паузу.
- Хто така Мілена?
- Дівчина з мого сну! Ти що, знущаєшся?
- Ти ніколи не називав її імені, ідіот! І перестань кричати!
Ми обоє заспокоїлися.
- Тепер я все зрозумів. Мабуть. Приходь сьогодні до мене додому, ти маєш дещо побачити. Вставай.
Він дав мені руку.
- Дякую тобі, Грей.
Ввечері я взяв до нього всі свої вірші. Я трохи заспокоївся, обдумав усе. В решті решт, у мене ще є час. Мені можна робити все, що захочеться і я постараюся наповнити своє життя сенсом хоча б за цих три місяці.
- Мамо, зроби нам чаю!- сказав Грей і привів мене до своєї кімнати.
Розмову почав я:
- Знаєш, я весь день думаю про це. З одного боку це жахливо. Я завжди дуже боявся смерті, а тут дізнаюся що зустріну її незабаром. Але знаєш... У мене ще є час. Я хочу тебе попросити... Ось усі мої вірші. Якщо тобі не буде важко, видай збірку коли настане весна.
- Звісно ж, чуваче. Можеш на мене розраховувати. І, знаєш, я хочу тобі дещо розповісти про свою сестру Мілену.
Він сказав "про свою сестру Мілену". Це різке відчуття... Десь у глибині душі я здогадувався про подібний варіант, але боявся почути його вголос. І ось... Серце стукає частіше, захопило подих. Якби не чай, який нам щойно принесли — я втратив би свідомість. Грей подякував мамі та закрив за нею двері в кімнату.
— Мілена була смертельно хворою, у неї була лейкемія, - Грей зробив паузу,- Вона страшенно мучилася, доживаючи свої останні дні, але інколи знаходила сили щоб написати щось у свій зошит.
— Ці твори, що ти давав мені читати... Вони з цього зошита?
— Так... Саме вони надихнули мене на написання власних. Я не міг бачити як вона мучиться, хотів хоч якось допомогти... Саме тоді я написав для неї оповідання про ангела. Вона прочитала його і посміхнулася. Ця посмішка... Вона досі живе в моєму серці, надихає на нові твори. Я писав для неї про цього ангела щоразу, як їй було боляче і з часом створив світ, який замінив для неї реальність. Віра... Неймовірна віра у щастя давала їй сили перебороти біль. І така ж віра має бути у тебе... Адже образом цього ангела був ти, Нóіре.
У мене відібрало мову. Усе до найдрібніших деталей - і її листи, і сон про лікарню, і наш найперший сон, і "Золота В'язниця"... Однак усе це не вписувалося в рамки реальності. Це справді чудо. Наше кохання... Для нього не існує меж, нас не розлучить ні час, ні відстань, ні смертельна хвороба. Щастя неможливо втратити.
- Дякую тобі, Грей. Прощай.
*****
{Минуло п'ять місяців}
Весна. Дах багатоповерхового будинку. Тепле весняне сонце повільно опускається над горизонтом. Воно ніжно гріє останніми сьогоднішніми променями, заспокоює, дарує почуття безпеки. Там, високо в небі повільно пливуть поодинокі хмаринки.
- Візьмете мене з собою?
Мовчанка у відповідь. Не візьмуть.
- Наліталися мої крила, пора вже йти на спочинок! Давно пора...
Ні, мені вже не страшно. Ну, майже. Я розумію, що смерть може прийти будь-якої миті, забрати моє життя непомітно. От так просто - "Бац!" і немає мене! Дурниці... Що я знаю про смерть? Та нічого. Ніхто нічого не знає - всі ми рівні. Кожен щось про неї чув, дехто навіть бачив - але особисто не знає ніхто. Так що і я мовчатиму.
А от життя... Мені шкода на нього дивитися. Нічогісінько у мене немає! Не зрозуміло нащо я живу, нащо були ці всі клопоти, думки... А з ними і почуття, і мрії й сподівання! Краса вечірнього сонця, тепло і радість весняних днів, легкість повітря на світанку!..
Я закашлявся.
- ...І кохання. Так, ідіоте, кохання, любов, взаємність!!! Дивися! Дивися в дзеркало неба і розумій, усвідомлюй, страждай від жахливого самообману! Бий себе кулаком у груди, кричи на весь світ який ти невдаха! Що таке кохання??? ДЕ ти про нього чув? В кіно, книжках? А, може, у снах??? ХА-ХА-ХА-ХА!!! І де тепер твоє кохання? На кого тебе покинула твоя кохана Мілена? Не довіряй нікому. Обіцянки? Щирість? Вірність? ДО БІСА! Де гарантії, що тебе не зрадять, що твої почуття будуть прийняті? Байдужість - от що править нашим світом! Ти, я, вони, всі ми - чим живемо? Ні краплі щирості, ні краплі любові, ні секунди довіри! Лише обман, жорстокість, нікчемні спроби врятувати власну шкуру!!! Хе-хе... Ідіотизм!.. Ми всі помремо! Хто перший? Я?! З радістю!..
Гіркі сльози. Що зі мною робить ця хвороба?.. Що? Навіщо? Куди мені цей відчай?
- Я... Я не... не хочу по-поммирати!..
Ніхто не почує. От так просто - мене не буде, перестану існувати. Ніби й не було ніколи. Чи може побачу світло?.. Та яке світло? Я вже все втратив. Кожен має прийняти свій кінець.
Що я зробив, коли дізнався про свій вирок? Я вибачився перед усіма. За все. Боже, яка дикість! Хіба б я зробив це, якби лишався жити? Чорта з два! Ми надто любимо себе, надмірно підносимо власну гідність, нехтуючи думками, почуттями інших. Нам здається, що все у нас буде прекрасно. До біса... А що б ви зробили на моєму місці? Чи вистачило б мужності вибачитися? Фіг там.
- Я ніхто. І залишуся ніким навіки. Я нічого не досяг у житті, не збулися мої мрії, у мене немає кохання. Хоча!.. Ні. Немає і не було. Я його просто вигадав. Уві сні, так! Вигадав для себе кохання. Як вигадав - так і забув. Хех... З тих пір, як я смертельно хворий Мілена жодного разу не прийшла до мене. "Кохана! Ти згодна прожити зі мною вічність, любити не зважаючи ні на що, розділити зі мною горе і радість? - Звісно ж, Сонце!.."
А на чому трималася ця обіцянка? На моїй вірі, на моїх вигадках.
Але вигадка - це не реальність, зрозумій же! Де моя любов у найтрагічніший момент мого життя? Хіба що спочиватиме разом зі мною вічним сном.
Чи може це ніколи й не було коханням? Може це просто взаємна вигода? Шлюб без кохання? Тоді навіщо? Навіщо це? Щоб причинити біль? Саме так.
Вона мене не любила, це лише мені хотілося так думати. Ну хто я такий? Я її не достойний, їй потрібен хтось кращий за мене. А я ж кохав! Кохав і зараз кохаю!!! І лише це кохання дає мені сили жити вже п'ятий місяць. Але ніщо не вічне, а будь-яка подія неминуча. Якщо щось має статися - то зараз.
Я став на краю будинку спиною до прірви і закрив очі. Глибоко вдихнув. Уявив усе чого хотів, але не отримав, про що мріяв, але розчарувався. Серце стукає часто. Вітер шумить страшно. Розставив руки - як крила. Ступив крок назад. Крикнув:
- Прийми мене, небо, таким який є!
Ця мить... І час немов спинився. Це жах. Чи то від того, що в кров прилинув адреналін, чи то від усвідомлення власного фіналу, чи то від крику Мілени:
- Ноіре, не роби цього!..
Та було вже пізно. О, як я швидко падав! Навіть не встиг зрозуміти. Я бачив її. Удар. Кінець...
- А-а-а-а-А!
- Що сталося, коханий?- запитала Мілена.
Я прокинувся в ліжку поруч з коханою.
- Просто... Просто поганий сон. Жахливий сон. Нестерпний, болючий...
- Не бійся. Я поруч, Ноіре.
- Я знаю. Знаю, люба.
І тут я нарешті повністю прийшов до тями. Я ніколи не курив, не знав нікого на ім'я Грей, та і писав не вірші, а прозу. Єдине, що було справжнім - це кохання. Я одружений уже два роки. У мене є кохання. І я щасливий.
Кінець
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
