У повітрі лунала трагічно-сентиментальна тиха мелодія.
"Тобі потрібно спочити, коханий! Зачекай лише тиждень. Подихай глибше. У тому світі ти обов'язково справишся. Щодня я залишатиму тобі листи на цьому камені. Ти лише приходь.
З любов'ю, Мілена"
Нічого не розуміючи, він згорнув клаптик паперу. Неможливо знайти кохання і тут же втратити його. Що це може значити? Сумніви жили у душі Ноіра. Можливо, щось сталося. Серце билося частіше, ніж зазвичай. Поневолі згадувалися слова Грея: "Стався до цього простіше!". Але він не міг. Шукав Мілену. Можливо, вона зараз поряд? Сидить, зігнувши ноги, на товстій гілці якогось дерева, а вітер грається з її шовковистим волоссям, вплітаючи у нього пелюстки квітів, які кружляли у невагомості, ніби шукаючи прихистку.
Ноір прямо дивився на захід сонця. Відстань до неба тепер здавалася нереальною. А лише вчора вони літали поміж хмар! Не вистачало дотику ніжних рук Мілени. Її проникливого погляду. "Де ти, люба?", - безупинно лунало в голові.
*****
Наступного дня лист, як і було обіцяно, лежав на сірому камені. Це був білий аркуш паперу, складений удвоє. Поряд знаходилася квітка. Це була хризантема. Червона хризантема, яка здавалася такою тендітною та вишуканою, ніби й не існує квітів, кращих за неї. Пагін при сонячному світлі набував ніжно-зеленого кольору. На гладких листочках був той чарівний денний блиск, який злегка засліплював погляд.
"Прекрасна квітка", - подумав Ноір.
"Прекрасна, але самотня. Дивися на неї, коханий, і плач. Плач від того, якими нещасними можуть бути найтендітніші істоти. Суть цієї історії не в тому, аби показати наскільки безмежною буває самотність та якої межі досягає гіркота, коли життя перетворюється на пустелю. Істина її набагато глибша. Часто схована у непомічених дрібницях.
На світі багато квітів. Деякі ростуть у розкішних садах, засмагаючи під промінцями літнього сонця; інші живуть у тісних горщечках, бачачи лише обмежений простір; ще одні пускають свої корені глибоко в ґрунт десь у диких, віддалених чи покинутих місцевостях.
Деякі квіти мають власників. Когось люблять, а когось - ні.
Навіщо ж саджати квітку, якщо не поливатимеш її? Якщо вона не стане суттю твого життя? Якщо на її кольорових пелюстках не виднітиметься частина твоєї душі? Якщо ти не спішитимеш додому, аби лише побачити: як вона?
Квітки не мають бути самотніми.
Квітки цвітуть лише для тих, хто доглядає їх, плекає своїм душевним теплом, вірить у них. Інакше вони стають дикими та зляканими. А покинуті квіти рідко підіймають свої голови до теплих промінців сонця; вони без задоволення втамовують жагу; вони згинаються якимось незрозумілим способом, так, що, коли дивишся, стає боляче.
Квіти мають бути живими. Вони є істинним втіленням усієї ніжності, яка тільки існує чи може існувати.
…
"Жила собі на світі квітка. Не питайте, чому у неї був такий зморений та нещасний вигляд. Якби ви були ладні заглянути в її очі - все стало б зрозуміліше. Але ви лише байдуже проходите мимо, іноді глузуючи або штовхаючи її тонкі листочки, пелюстки та пагінець.
Ця квітка завжди вірила у щастя. Здатися для неї - означало добровільно піти на шибеницю, втопитися, заживо згоріти у вогні. Вона чомусь плакала все рідше, ніби відчуваючи, як по одній землі з нею ходить її щастя, як вони дивляться в одне небо, рахують ті ж зірки.
Квітка ця, хоч виглядала понуро, хоч пелюстки її дещо зблідли, хоч і тремтіла, коли дув вітер, все ж залишалася квіткою неймовірної краси, яку ви, напевне, ніколи не зустрічали. Вона прокидалася щоранку і, хоч вже стомилася, дивилася на Сонце, все одно піднімала голову, щоб хоч у її сумних очах відображалося тепло та спокій. Її бідне, нещасне серце знаходило сили аби боротися, не даючи надії вмерти.
Ця квітка жадала полетіти у високу блакить, у широкі небесні простори і там, подивившись на веселку, розправити крила. Але корені її дуже глибоко в'їлися у землю, приросли до неї усім своїм єством. Природа не терпить патологій. Тому вона, зморена нескінченними випробуваннями долі, все більше хилилася додолу і тепер її яскраві пелюстки набували тьмяних відтінків.
Ніхто не доглядав за нею. Лише дощ живив своєю водою, лише сонце зігрівало своїм теплом.
Одного дня поряд пройшов той, хто міг би повірити у несамовиту благородність Квітки. Та перехожий не впізнав її, не зумів віднайти тендітність, ніжність та красу.
Він пройшов мимо. У його сумних очах світився вогник терпкої віри.
І це було останнім, що бачила Квітка у своєму житті. Вона ні про що не шкодувала.
Помираючи, підняла голову до сонця, яке, здалося, опустило свій величний погляд на неї, ніби благословляючи у далеку путь."
Ноір тепер мовчав. Лише підняв хризантему і поглянув за межі горизонту.
*****
Здавалося, що вона десь поряд. Ніби у невагомості відчував її тихий подих, який завжди був чимось змістовнішим, аніж будь-який звук.
Гарний конверт лежав на бездушному камені.
"Стежка. Намалюй у своїй уяві широке поле, у якому пахне безмежною свободою. На підсвідомому рівні відчуй карнавал музичних звуків: нот, акордів! Вони переливаються один у одного, утворюючи краєвид октав! Різноманіття розмірів, обернень інтервалів, секвенцій! Все навколо видається загадковим. Гами сплітаються у сукупність бемолів, дієзів, бекарів. Фа, до, соль, ре, ля, мі! Мажор! Мінор! Воно набуває необмеженого сенсу у твоїх вухах. Ти здатен відчути найтонші мотиви. Цілковитий консонанс!
Природа товаришує з музикою.
Стежка довга, край її ховається десь за горизонтом. Душа тут звільняється від усіх турбот та життєвих мук.
Ніжно-блакитне, з райдужною веселкою, де-не-де білими хмарами, небо... Воно кличе позбутися всіх кайданів, ніби й не розуміючи, що справжні кайдани лише в нас самих.
Аж раптом хочеться сміятися! Гірким сміхом! Чому? Чому? А невже, невже це незрозуміло?
Дорога абсолютно порожня. Навколо ні єдиної душі, ніхто не чекає тебе. Вся путь, подорож, все існування зводиться до нікчемності.
Ти стоїш один. Не усвідомлюючи, навіщо руки, коли нема кого обійняти? Навіщо голос, коли немає з ким поговорити? Навіщо губи, коли все одно нікого не поцілуєш?
І раптом розумієш, що повноцінне життя перетворюється на жалюгідне існування.
Це не боляче. Анестезія вийде трохи згодом. Тоді солоні сльози поллються градом із очей; тоді крик відчаю вириватиметься із горлянки; тоді тіло битиметься у страшних конвульсіях.
Але ніхто не прийде.
Ноіре, та стежка - життя кожного із нас. В агонії всі залишаються самі."
.... Як це так? Що сталося?
Вона була такою безтурботною, а зараз...
Раніше біль у її очах здавався Ноірові незрозумілим, але тепер він, здавалося, міг усвідомити кожен найменший порух її зіниць.
*****
"А, може, ти просто безмежно стомився? Забудь про все! Може, тобі набридло давати поради? Може, ти теж давно не відпочивав.
У тебе немає друзів? І не треба. Не шукай. Пішли зі мною на край світу. Там будуть лише наші священні душі, чисті від усього зла, вільні від усіх проблем, позбавлені усіх земних турбот. Наші душі з'єднаються в одне ціле, переплітаючись десь глибоко на підсвідомому рівні. Так, що все видасться дивом. На краю світу нас ніщо не буде збивати з пантелику. Це не твій сон, коханий, це тепер моє життя. Я щодня чекаю на тебе. На тому краю світу. У мене є багато часу, аби подумати про різноманітні речі. Іноді стає цікаво, що ти там робиш, у тому житті. Чи вміють люди любити у твоїй "реальності"? Ти казав, що ні. Може, я теж не вміла? Але ти навчив мене. Ти показав мені істинний шлях. Ти розплющив мої очі. Заплакані очі, які постійно болять. Ти взяв мене за руку і показав свої крила... Додав, що це я тобі їх подарувала. Та ні... Просто ти пройшов крізь терни.
А тепер... Ти можеш вдихати запах мого волосся. Тепер ти можеш цілувати мої зап'ястя. Тепер ти вмієш літати. Скажи... Ти ніколи не полетиш від мене? Ти не залишиш мене самотньою у цьому віддаленому місці? Ти не скажеш якось: "Я більше не люблю тебе"?
Я хочу, щоб моя душа належала тобі.
Ти мене не покинеш? Не зрадиш? Не полетиш, побачивши іншу пташку? Гарнішу, веселішу... Я поняття не маю, що дадуть тобі інші. Чого ти від них потребуєш, мій любий друже.
Лише знаю, що я навчу тебе не боятися. Я допоможу тобі навідати храм своєї душі. Я завжди ставитиму твоє щастя вище, ніж своє.
Навіки твоя, Мілена"
Аж до самого світанку від читав цей лист. Чекав на неї, як зсушена земля чекає дощу.
Ніяких відчуттів відречення не виникало.
Хотілося, щоб швидше пройшов цей тиждень.
Мілени не було поряд, але вона безпристанно жила в його душі.
Він кохав її. Прагнув знайти. Але був ладен чекати вічно.
*****
Наступного дня була похмура погода. Темно-сірі хмари. Вологе повітря.
"Привіт, мій милий янголе!
Я хочу розповісти тобі дещо про світ людей. Лише трішки про тих, з ким доводиться тобі, такому доброму, жити, бачитися та зустрічатися очима. Ти маєш втекти. Тобі нема чого робити серед тих байдужих облич.
Історія моя проста, але настільки правдива, що мені болить у грудях щоразу, коли згадую її. Це лише страшна істина. Заключається вона в наступному:
Коли раптом розпочинається сильна злива, люди дістають свої парасольки, ховаються у своїх теплих домівках. Якщо ж бачать промоклу до нитки людину... босу, легко одягнену, виснажену, без даху над головою... Людину, в очах якої читається несамовитий відчай... Людину, яка, стиснувши зуби, йде,ніби по краю свого життя. Людину, яка, здається, бореться із усім своїм єством, аби лише не впасти...
Так от, ніхто не підійде, не дасть парасольку, не кине на прощання: "Тримайся!".
Врешті, дощ закінчується. Хмари розступаються. Впевнено визирає тепле сонце. Гріє своїми промінцями. Рятує. Дає надію.
Раптом підходить найближчий друг і каже:
- Бери мою парасольку!
Тільки справжні друзі не такі... Справжні не відрікаються навіть під час дощу.
P.S. Так і розбиваються душі, Ноіре."
*****
П'ятого дня нічого не прийшло.
А на шостий - на камені лежала темно-синя стрічка. Це вона була вплетена у довге, шовковисте волосся Мілени. Саме цю стрічку Ноір запам'ятав як символ його коханої.
Відчув легкий запах, що мимоволі переплітався із подивом теплого вітру.
Так, це саме вона! Запах був м'який, напівпрозорий. Хотілося вдихати його все частіше, все глибше! Аби лише можна було наповнити кисень цим божественним смаком для нюху. Неможливо ні відірватися, ні зупинитися, ні перестати.
Це наркотично.
І чим далі, тим теплішим, тим ближчим ставав цей запах. І, здавалося, що немає на світі нічого більш прекрасного; що все навколо нікчемне, порожнє та гірке.
Чому так - хлопець не міг зрозуміти.
Прийшовши наступного вечору, побачив аркуш паперу, підписаний словами "Загадка гіркоти".
Швидко розгорнув, затаїв подих:
"Далека путь.
Тремтіння наших душ.
Втікай від них.
Вони тебе не варті!
Біжи, мій Принце!
Правда не у жарті.
Вона в тобі.
Вона лише в тобі.
Блаженна мить.
Колючий погляд неба.
Німий сюжет.
Сюжет без вороття.
Моя любов -
Як вічне каяття.
Пульсує в венах,
І живе у венах.
Трагічний сміх.
Немає зовсім сліз.
Страшні гримаси.
Море пустоти.
І ось вона: загадка гіркоти,
Яку лиш Ти, коханий,
Можеш знати."
Далі буде...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
