У потоці автомобільного шуму, у дитячому галасі, у блакиті неба та солодких посмішках життя раптом наповнилось сенсом, який ніхто, окрім Ноіра, не зуміє відчути.
Так багато у світі відчаю, глибокої безнадійності та пустоти глибин.
Вони вчора сиділи, сперши голови на зігнуті коліна, дивилися на незліченну кількість зірок на темно-синьому небосхилі. Рахували їх! Пошепки розмовляли з місяцем.
А сьогодні гуляли по безмежному полю, радіючи кожному промінцю сонця. Відчували, як теплий та легковажний вітер грайливо розвивав волосся по насиченому киснем повітрю, у якому відчувався той дух свободи, до якого завжди прагнули люди.
*****
Скільки себе пам’ятаю, я завжди чекала. Була певна, що подивившись у очі своєму Коханню – більше ніколи не забуду той погляд. Більше ніколи нічого не втрачу, не піддам буденному та страшному забуттю. Доглядатиму.
Так і трапилося.
У той день, у шаленій завірюсі, я все ж знала та вірила, що він повернеться. І хоч губи зовсім посиніли, хоч боліли очі та підкошувалися ноги… Все це було дрібницями, тому що він все ще любив мене! Любив! Прийшов.
І я раптом відчула тепло його долонь. Зрозуміла, що тепер не одна. Не самотня.
Чи знає він, що я грітиму його серце так, як він зігрівав мої руки?
Відчуває те саме? Тільки: яка різниця? Не питатиму, де він був так довго.
Головне, що тепер ми поруч.
*****
Люди завжди намагалися межувати сон і реальність. Ілюзію та дійсність. Вигадку та життя. Вони рідко відчувають ту тонку грань. Вони не знають, що кохати можна уві сні.
{Реальність – це їхній страшний сон}
Я ніколи не бачу снів. Зате люди часто бачать мене у своїй підсвідомості. Загалом проходять мимо. Не зупиняються ні на крок, не притримують трохи більше повітря у легенях, ніж зазвичай, не стискають долоні в кулаки.
Шукають своє кохання, але не знаходять, тому що сліпі.
Байдужість – це с т р а ш н о. Мене це завжди заводило в якийсь тупий кут. Ті обличчя навіювали почуття безпорадності, з яким практично неможливо миритися. Найгірше те, що будь-які засоби безсилі проти людської байдужості. Тому що межа її досягла незвіданих широт і тепер вона у снах. Вона там, де не має бути! У цьому просторі нема місця вашим порожнім обличчям, жадаючим лише задовольнити свої людські потреби…
Роздоріжжя.
Краще йти, куди ведуть ноги, чи чекати? Це, звичайно, риторичне запитання.
Тільки коли знаходиш свою долю, то стає байдуже: знайде хтось відповідь чи ні.
Минулі страждання стають випромінювачами щастя.
Вічний біль переходить у непоясниме блаженство.
Постійний відчай змінюється свободою.
Я починаю жити.
*****
- Знаєш, Ноіре, мені здається, що я краду твоє життя. Ти достойний кращого.
Він широко посміхнувся. У очах читалась вдячність за те, що він саме тут. Ніби й не хотілося йому нічого і нікого більше!
- Ти не розумієш! Ти не розумієш… Тебе ніхто звідси не врятує, не витягне. Це як величезна павутина.
- Мілено…
Він глибоко вдихнув.
- Я прийшов, розумієш? Не знаю як, але відшукав тебе вдруге. Я йшов туди, куди кликало серце. Вірив почуттям. І тепер… Тепер я ніколи не відречуся. І нехай, нехай всі кажуть, що це сон, ілюзія, вигадка мого мозку – але ж ти існуєш! Я відчуваю тепло твоїх рук, я бачу глибину твого погляду, я чую твій блаженний голос… Як, скажи мені, як, можна добровільно від цього відмовитися?
Мені хотілося плакати. Хіба дається людям таке щастя?
Тепер я знаю, що щастя має ім’я.
- Я щаслива.
Наступної миті на його обличчі був вираз спокою, безпеки і невимогливої Любові…
*****
Це був наш третій сон.
Він зайшов, прилетів на невидимих крилах, викрикуючи своїм дзвінким тенором:
- Мілена!
Здалося, що це почув увесь всесвіт.
Тоді захотілося посміхатися, дивлячись як його тонкі та довгі пальці стали решіткою для яскравого світла від заходу сонця.
Сонце…
Раптом почали співати птахи, кольорова гама на небі вражала своєю насиченістю. Пахло свободою. Моя сукня розвивалася під дією легкого вітру. Посмішки не згасали з облич.
- Знаєш, люба, я вже давно не слідкував за часом!
Вечір згасав. Лише край сонця було видно за обрієм.
Не хотілося відпускати те останнє тепле проміння, але природа бере верх, нагадуючи про те, що тепло знаходиться в кожному з нас.
- Ноір, розкажи мені казку! Найкращу казку свого життя.
Все, що він зробив – пильно подивився у мої стомлені очі, загорнув неслухняні пасма волосся та поцілував моє плече…
Разом години йдуть швидкоплинно та безконтрольно.
- Як таке буває, що, крокуючи своїм шляхом, раптом натрапляєш на те, що шукав століттями та чекав усе життя?
Тиха мовчанка та несміливий подих щастя.
- Я люблю тебе, Ноір.
Далі буде...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
