Ніжний бас

Народився 20 лютого (3 березня) 1896 року в селі Петро-Свистунове (нині Вільнянського району Запорізької області). Не шукайте села на картах: його вже давно затопило Дніпро через спорудження греблі Дніпрогесу.
 
ns05112003.uol.ua

У батьків Паторжинського (робітника й селянки) було семеро дітей. В молодості батько працював складальником у типографії, а коли від свинцевого пилу захворів на туберкульоз, купив хату у селі, став дяком у місцевій церкві. Хотів дати дітям грамоту, але з грошима не густо...

Іван вирізнявся серед братів тямущістю й голосом. Його першим другом і наставником був місцевий дзвонар, від якого Іван з шести літ знав грамоту. Хлопець захопився творами Гоголя, Пушкіна, "Тараса Бульбу" завчав цілими уривками. Голосом же вдався в батька, який славився потужним басом. Тому й Іван потрапив спочатку в бурсу в Бахмуті, а потім – до Катеринославської семінарії, де вчився вже після татової смерті, як сирота, за державний кошт. Співав у церковному хорі, але мріяв про театр, тому сану не прийняв.

У семінарії він осягав таємниці співу, розвивав незвичайно сильний голос; організував чоловічий квартет, концерти якого проходили з аншлагом. Паторжинський організував оперну студію та ансамбль, з якими виступав на Донбасі. Володареві унікального басу виповнився лише 21 рік, коли у клубі рудоуправління відбувся його перший сольний концерт. У залі було тісно, люди щільно тулились одне до одного. Кожну пісню вони сприймали душею, нагороджували шквалом оплесків, вимагали співати ще і ще. А після концерту оточили артиста й довго не розходились. На майдані Іван натхненно виконав "Реве та стогне Дніпр широкий", чим захопив земляків, вони підспівували йому, вітали з народженням нової зірки сцени.
 

 
З 1917-го р. Паторжинський поїхав на Донбас учителювати: вдень учив дітей, а ввечері – їхніх батьків. Водночас безвусий учитель організував драматичний гурток. Іван брав участь у виставі малоросійської трупи Колісниченка "Катерина" Миколи Аркаса, Паторжинський грав роль батька. Незабаром на нього звернула увагу співачка та педагог Зінаїда Малютіна (вихованка Московської консерваторії) і почала займатися з ним співом, готуючи до камерних концертів.
 

 
А у вільний час (і де він його знаходив?) мчав до Катеринослава, бо там на піаністку вчилася його землячка, кохана Марфа Снага. Зрештою Іван переїхав до Катеринослава, у Казанському соборі обвінчався з коханою. А з хорів лунав для них спів 15-річного брата Федора Паторжинського.

Коли у Катеринославі відкрили консерваторію, серед студентів вокального факультету був Іван Паторжинський. Завдяки феноменальній обдарованості та працелюбству, Іван через рік співав на професійному рівні. У 1922 р. Паторжинський закінчив консерваторію і став керівником і диригентом хорової капели, одночасно працював хормейстером у клубі друкарів, створив чоловічий вокальний квартет, викладав співи у школах.

У 1925 р. у житті співака сталися дві події: народилася дочка Галина, Паторжинський став солістом оперного театру в Харкові. Дебютував він у столичному театрі партією Мефістофеля в опері Ш. Гуно "Фауст". Доволі швидко Іван опанував усім басовим репертуаром, підкоряючи соковитістю, гнучкістю, оксамитовим тембром. Там на той час співали Марія Литвиненко-Вольгемут, Зоя Гайдай. Його дует з Литвиненко-Вольгемут був незрівнянним. Їхня творча дружба тривала майже 30 років.

 

 
М. Хрущов згадував, що М. Литвиненко-Вольгемут і Паторжинський заступилися за арештованого композитора Костянтина Данькевича і домоглися звільнення останнього. А тим часом "добродії" сигналізували "куди треба", що його рідний брат Федір емігрант жив у Туреччині, потім у Болгарії, де був регентом у хорі; згодом оселився у Парижі, організував хор Паторжинського, удостоївся Гран-Прі.
Незабаром кращі сили харківської опери переїхали до Києва, який став столицею, і влилися до Київського оперного театру. Чудовий бас зазвучав у виставах "Мазепа", "Борис Годунов", "Перекоп", "Наймичка". Творчий діапазон Паторжинського дуже великий: співак виконав сорок п’ять оперних партій; знявся у кінофільмах "Запорожець за Дунаєм", "Наталка Полтавка".

І ось – червень 1941 року, який перекреслив усі плани і понівечив долі мільйонів людей. Міська влада Києва доручила Іванові Паторжинському й Левкові Ревуцькому очолити поїзд із евакуйованими артистами, відправленими на схід, і керувати їхнім улаштуванням на місці прибуття до Уфи (Башкирія), де незабаром відбулося відкриття театрального сезону.

Навесні 1942-го театральна бригада виїхала на фронт. Того року за роль Тараса Бульби Паторжинського було удостоєно Державної премії, пізніше – нагороджено орденом Леніна. На початку листопада 1943 року артисти повернулися до понівеченого ворогами Києва. У жовтні 1944 р. Київський театр опери почав відновлювати свою діяльність. Паторжинський вийшов на сцену народним артистом СРСР.

Цього року він став професором Київської консерваторії за класом сольного співу. Серед студентів Паторжинського Євген Червонюк, Дмитро Гнатюк. Він створив свої принципи педагогіки, метод комплексного виховання співака. Його ідеалом був Шаляпін. Іван Сергійович часто повторював його фразу: "Треба співати так само легко, як розмовляєш". Чудово й неповторно Паторжинський виконував широко відомі "Ніченьку", "Ой кум до куми залицявся", "Старий капрал", "Казав мені батько", "Взяв би я бандуру", "Реве та стогне Дніпр широкий" та інші твори. Його голос легко впізнати за своєрідним оксамитовим тембром. Паторжинський відвідав з концертами Італію, Канаду, Німеччину, Польщу, США, Фінляндію, Францію.

Співак дуже любив природу, риболовлю, але палкий життєлюб жодного разу не насмілився застрелити птаха чи дику тварину… Та роки брали своє; настав час, коли лікарі дедалі наполегливіше вимагали "зменшити навантаження". Нарешті він погодився попрощатися з театром. Востаннє Паторжинський проспівав свого Карася із "Запорожця за Дунаєм" у 1953 р., після чого вирішив, що життя на сцені для нього закінчилося: сили залишали його (хворів на виразку шлунка і переніс тяжку операцію). Його останній концерт відбувся 21 травня 1959 р. у залі Київської консерваторії. Видатний український хірург Михайло Коломийченко згадував: "Засіло в пам’яті останнє прохання Івана Сергійовича: "Михайлику, – сказав він, – дозволь встати і взяти ноту". Так, з думкою про спів, він і пішов із життя.

22 лютого 1960 року Паторжинського не стало.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Співак Дмитро Оленич презентував відеороботу "Солодко спи"
Прийшла осінь, а це ще один привід слухати теплу музику. До вашої уваги нова відеоробота молодого виконавця Дмитра Оленича, яка дістала назву "Солодко спи". Про що вона та який зміст має, - читайте далі.
Читати більше