Забуваю запахи останніх хвилин….вони розмиті і майже не відчутні…. Забуваю, як пахне прощання…так багато людей і так мало вільного простору….так багато шуму і хочеться затулити вуха і притулитися до твоїх грудей….хочеться не знати, що буде, коли піднімуся в повітря, але на очі навертаються сльози, коли уявляю собі твою постать, яка стає все меншою і меншою….аж доки не перетворюється на маленьку цяточку, серед інших плям….вокзал мовчки спостерігає ще одну маленьку історію життя і закарбовує її у своєму німому архіві…а ти тепер завжди уникатимеш вокзалів саме через боляче відчуття втрати…
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
