"Незмінність": меланхолійна поезія Тодося Осьмачки

Прозорого  серця  висока  погода  
сьогодні  пустила  над  світом  плисти  
тонесенькі  хмари,  відбивши  їх  в  водах  
баварських  озер,  мов  з  латаття  листи.  

Налиті  живицею  сосни  рожеві  
малої  гіллячки  не  рушать  ніде,  
бо  тиша  у  лоно  щасливому  дневі  
від  Альпів  далеких  незримо  іде.  

І  кожного  дерева  стовбур  порою  
дзвенить,  мов  струна,  що  зачула  смичок  
коли  відривається  тільки  вагою  
і  падає  вниз  крізь  гілляки  сучок.  

І  жодного  птаха  з  прив’ялого  зілля  
не  чути  чогось  в  нерухомім  бору,  
і  навіть  на  луках  тримає  неділя  
урочисту  тишу,  мов  гори,  стару.  

І  тільки  з-за  лісу  із  палої  брості  
кричать  у  баварів  уперто  півні,  
які  віщували  і  щастя  і  гості  
в  далекій  черкаській  моїй  стороні.  

А  що  вони  значать  тепер  в  блуканині?  
Вже  певно  не  те,  що  співанням  раніш,  
коли  і  кімнати  не  маю  я  нині  
без  свідків  чужих  прочитати  хоч  вірш.  

Не  те  тут  говорить  і  сміх  для  привіту,  
й  душа  у  молитви  вже,  певно,  не  та,  
і  тільки  на  тлі  безконечного  світу  
та  сама  і  незмінна  моя  самота…  

Зображення - pinterest.com