Незалежній Україні присвячується

Цього року Україна святкує 24 роки своєї незалежності, фактично своє народження. Чи, точніше, переродження у вільну повноцінну державу. І хто б міг подумати, що цьогорічне свято буде затьмарене війною і трагічними подіями, які, напевно, можна назвати символічними.

Впродовж всіх цих років здавалось, що все так просто: перший крок зроблено – ми вільні. Попереду багато років "дорослішання": створення щасливого повноцінного суспільства, становлення благополучної, розвиненої країни. Адже, що не кажіть, а потенціал у нас є, та неабиякий.

Але все виявилось не так безхмарно, як хотілося б. Напевно заздрять нам, що ми намагаємось розправити крила і стати повноцінними представниками цивілізованого суспільства.

Так, рухались ми до цього дещо повільно. За 24 роки було багато чого зроблено, але ще більше - не зроблено, що, напевно і призвело до такої ситуації. Та не варто перекладати вину на когось. У кожному конфлікті винні обидві сторони. Ми занадто довго чекали, намагались щось будувати і відкладали, шукали легших шляхів і завжди знаходили винного у всіх наших негараздах. Цей рік багато що змінив (принаймні повинен був змінити) у свідомості українців. Навіть найбільші циніки зрозуміли, що ми вміємо не тільки багато говорити, а й діяти. Шкода лиш, що це відбувається тільки тоді, коли "допекло".
 
Не будемо говорити нічого поганого про старші покоління, Радянський союз та "совковий менталітет", який ще довго відгукуватиметься в наших головах, звичках, діях та словах. Але, панове, час позбуватись цих поганих, отруйних звичок, викорінювати їх з нашої свідомості.

Чому ми й досі судимо когось, забуваючи, що все починається, перш за все, з нас? Ми висміюємо людей, які не схожі на нас, і в той же час не соромимось викинути сміття просто на дорозі, не донісши його до смітника. Ми звикли радіти швидким перемогам, не бажаючи здійснити трохи довший шлях до масштабнішої, результативнішої мети. Ми, чомусь, звикли підносити себе, опускаючи при цьому інших. Повірте, жодне благополучне суспільство такого не робить. Є звичайно окремі випадки, але чи то вони настільки толерантні, чи настільки незначні, що загалом картини не псують. Десь там, в казкових країнах, всі працюють на благо один одного. Там кожен знає, якщо я робитиму щось для інших, інші робитимуть щось для мене і всім нам буде добре.

Можливо, виною усьому злість. І злість не тільки теперішніх кількох поколінь, а те, що накопичувалось впродовж років у нашій національній пам’яті. Адже не секрет, що нам дісталось чимало. Але повірте, в інших країн негараздів теж вистачало. Хтозна, можливо вони не так акцентують на цьому і рухаються далі. Це не означає, що вони забули про своїх героїв і не поважають їх, ні. Просто вони, в їх честь будують, щасливе майбутнє для їх синів та внуків, щоб їх жертва не була даремною. Хіба це не найкраща шана?!

Час викорінювати жорстокі стереотипні переконання. Люди, що проживають на Сході та на Заході, однаковісінькі, всі ми люди: у всіх нас є руки, ноги, голови, врешті решт. А кожна людина заслуговує на життя і на власну думку. У всіх нас є друзі, сім’ї, переконання, ідеали, власні погляди і це нормально. Треба тільки виховати в собі толерантність до дрібних відмінностей, які для нас чомусь ще рік тому були глухою стіною, що розділила рідні душі.
 
Ми всі українці, незалежно якою мовою говоримо, де проживаємо чи як ставимось до тих чи інших подій, так має бути. Ми ж не хочемо стати сірою масою безликих ляльок, яких смикають за мотузки задля чийогось інтересу. Але трішки розуміння і культури спілкування все ж не вистачає. Радісна новина – це легко виховати в собі. Погана – до цього треба прийти, це треба осмислити і цього потрібно захотіти. Дехто з нас вже зрозумів це. А дехто, засліплений гнівом, нав’язаним кимось, на жаль, поки що не бажає нічого чути. Нам не потрібна Європа, нам не потрібна Росія, нам навіть Америка не потрібна, нам потрібні тільки ми, українці. Адже хто знатиме краще, що для нас добре, а що ні.

Як би там не було, цього року нам вкотре доводиться виборювати свою незалежність. Ще один шанс, який нам краще не втрачати. Адже як ви будете дивитись в очі дітям тих, хто поклав своє життя за вас, якщо надалі нічого не зміниться. Скільки історія вчитиме нас, що здобуття незалежності – це ще не все. Потрібно довести, перш за все, самим собі, що ми варті свободи і вміємо з нею вправлятись.

У нас є все, що нам потрібно, ми можемо досягнути всього, чого захочемо, все в наших руках. Не потрібно рівнятись на владу, на "старших братів", на когось, хто прийде і все вирішить. Настав час вчитись самим приймати рішення.

І єдине, що вам хочеться побажати в цей День Незалежності: вчіться думати власною головою, любіть один одного, будьте Людиною толерантною і культурною, шануйте інших і заживе Україна у мирі та злагоді.

Щастя вам!
 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як Франко молодицям писав: Уляна Кравченко
Гадаю, ви помітили зі скількома молодими, успішними й не дуже, жінками мав діалог "дух, що тіло рвав до бою" - видатний Іван Франко. На які ж теми спілкувалися активістка жіночого руху й Каменяр українського народу - читайте в матеріалі.
Читати більше