Невигадана історія № з

    Цю історію мені розповів мій давній друг. Відбулася вона у далекі 70ті роки минулого сторіччя. Тому деякі моменти я доповнила власними нюансами,але від того не змінилася суть розповіді.

  Отже, Вітя(так назвемо нашого героя) виріс у славному містечку  на Полтавщині. Невеличке містечко,чепурне і затишне, наче потопало у зелені дерев. І усього там було вдосталь:  величних лісів з грибними галявинами, лугів з запашними травами та польовими квітами,і річок - озер, де риба аж юрмилася,до того її було багато. Влітку Вітя разом з товаришами цілими днями пропадав то у лісі,то у численних парках,то на річці Ворскла. Пізніше,коли Вітя подався вчитися в училище до Гадяча,літні канікули проходили по тих же локаціях, як зараз модно говорити. У ті часи річка   була глибокою і доволі широкою,тому по ній ходили різні судна. Того літа річку чи то чистили,чи возили по ній якийсь гранпил.  Головний корабель стояв на  Ворсклі, а до нього підходили катери,баржі і інші плавзасоби. Вдень – працювали, а ввечері – відпочивали на палубі величезної посудини. На імпровізовані вечірки збиралося чимало різного люду з містечка та навколишніх сел. От і того вечора Вітю і  його друга Сашка посадили на катер та привезли до корабля,бо стояв він далеченько від міста.

  А там вже все гуділо,шуміло та гуляло! Робітники,матроси, знайомі парубки та незнайомі дівчата – кого там тільки не було! Звідусіль лунала музика,сміх та співи. З наловленої у Ворсклі риби зварили  юшку, та ще й чимало насмажили. Огірків,помідорів,баклажан – цих запашних смаколиків літа було досхочу.  Та головне – самогонка, що,здавалося, лилася нескінченним потічком!  Літо! Канікули! Відпочинок! Гаряче літнє сонце вже сіло за кромку дерев,з річки тягнуло свіжим вологим вітерцем… Як гарно! Від веселощів, молодості, п’янких пахощів голова пішла обертом. Хлопці  вже й забули,що зранку втекли з дому,кинувши батькам: « Я на річку!» Ну хто ж думає про маму – тата,коли так весело,коли юнацька  кров вирує у жилах, а у голові  паморочиться від дівчат та самогонки?!

  Схаменулись хлопці лише пізно вночі,коли вся весела компанія повкладалася спати. Розгублені,вони стояли посеред безлюдного корабля, який щойно гудів,наче вулик,та раптом змовк. Що робити,як дістатися додому? До міста далеко, а керманичі катера міцно сплять. Почухавши потилицю,друзяки вирішили заночувати на кораблі, та повкладалися спати просто на палубі.

 Зранку їх розбудили господарі, яким вкрай необхідно було похмелитися.  А самогонки  - катма!

-          Ось,тримайте гроші та банку. Сідайте,хлопці, у човен та пливіть на село до тітки Марії. Тут недалеко, не заблукаєте. Як побачите  «Запорожця»,що носом потонув у річці,то вже  й скоро поворот на село. А там місцеві вам підкажуть, куди йти. Бо про Марійчину  «секретну лабораторію» всі знають. Скажете,що ви від Петра. Тільки не затримуйтесь, бо вже « труби горять»!

-         А  що,як  не побачимо того « Запорожця»?

-         Та ні,він там стирчить вже майже тиждень!Бо господар,що напідпитку втопив машину, з горя … пішов у запій!

  Добряче пореготавши над водієм - невдахою,Вітя з  Сашком,взялися веслувати. Літній ранок був тихим та прохолодним.  Сонечко щойно прокинулось,і його промінці були легкі та ласкаві. Веслувати за течією було не важко. Вітя з Сашком гомоніли про учорашню гулянку,про своє парубоцтво та милувалися рідною природою,яку любили понад усе. Не помітили, як допливли до «Запорожця», що ображено похнюпився носом у воду. Аж ось і село. Тітка Марія,почувши «пароль»,налила  у трьохлітрову банку чистого,як сльоза,самогону. І юнаки попливли назад. Та зворотній шлях виявився  вже не таким легким. Веслувати проти течії було  дуже важко. Здавалося,що човен пливе не вперед, а назад. Хлопці натерли в кров долоні та дуже натрудили м’язи, а просунулися уперед вкрай мало. Сонце вже високо піднялося і нещадно пекло спини та голови. До того ж, юнаків мучила спрага,бо зранку у роті  не було жодної краплі води. Змучені,вони подивилися один одному в очі. Кожен з них побачив,що товариш думає про те саме,що й він сам.

-         Та ні, не можна! – сказав Вітя, і жадібно подивився на бутиль.

-         Так, не можна,це ж на всіх! – зголосився Сашко,і проковтнув слину.

Проплили ще кілька метрів. Пити хотілося все більше і більше.

-         Та що там буде з пари ковтків? Не убуде! Вони й не помітять!

-         Я теж так думаю!

 Товариші насторожено озирнулися, наче хто за ними підглядав, і приклалися до жаданого напою. Хууу! Аж у очах розвиднилось! Через деякий час веслувати стало легше,та й на душі  посвітлішало.  Нестримні веселощі прийшли на зміну поневірянням та втомі. Хлопці  реготали над жартами  та анекдотами,що без зупину сипалися з вуст, співали та голосно вигукували якісь нісенітниці.  Незабаром за рогом показався корабель. Допливли!!! Але, пришвартувавши човна,  веселі та балакучі парубки ніяк не могли взяти до тями,чому господарі корабля такі злі?! Та через кілька хвилин причина невдоволення матросів стала очевидною.  На годиннику  була друга година по обіді.  «Труби», що горіли у пияк,вигоріли майже вщент!  Бо хлопці були відсутні довгих 8 годин! Але найгірше на   розлючених корабельників чекало попереду. Банка з довгоочікуваним виробом «секретної лабораторії» тітки Марії  була… напівпорожньою. Від такого нахабства матроси заціпеніли…  Та через мить вибухнули такими матюками, що аж вуха скрутилися в трубочку! Та хлопцям до того будо байдуже, бо  були вони юні, життєрадісні та добряче  напідпитку.

     От така історія трапилася багато років тому десь на Полтавщині. І це – не вигадка!