Невигадана історія №2

   Мою родину(мене,мого чоловіка та двох доньок),безперечно,можна назвати музичною. А в родині музикантів діти просто приречені отримати музичну освіту,хоча б у музичній школі. Ніхто особливо і не цікавиться,чи бажають цього самі діти. Дістали у спадок від мами та батька музичні здібності? Тож,уперед! Ні, не за орденами. А у класи - осягати музичні  премудрості. Як казав один знайомий: « АрПеджио, сольПеджио…»  Ну,це так, для зав’язки…

  Так ось. Якщо старша донька,скажімо,Міла  ( за вдачею – робоча конячка) завзято підкорювала усі ази музичної грамоти без особливої душевної надсади, і,врешті, отримала свідоцтво про закінчення музичної школи  по класу фортепіано. То з молодшою дочкою, вельми незалежною особою,довелося попітніти усім!

   З самого початку стало зрозуміло,що Дашу( назвемо її так) ніякими пряниками не вдасться заманити до класу фортепіано. Навчатися там треба сім нескінченних років,ще й займатися на інструменті потрібно кожного дня довгими годинами. Бо інакше починання взагалі не має сенсу.  Тому на екстрених родинних зборах було прийнято рішення відправити цю примхливу особу на навчання по класу блок – флейти! (До вашого відома – інструмент, трохи схожий на сопілку) Там і навчатися потрібно на два роки менше, і займатися можна без напруги. Цим компромісним рішенням усі були більш - менш задоволені, але  на нас чекав неприємний сюрприз. Ні в нашому невеличкому містечку, ні у сусідньому обласному центрі не було ніякої можливості придбати цей досить незвичайний інструмент. Тому глава сімейства зібрався у путь до славного міста Харків!         

  Зауважимо,що інформацію про те,який саме інструмент потрібен і де у Харкові його можна знайти,тато отримав від мами. В свою чергу Зої( так будемо звати маму і дружину) її передав викладач музичної школи. Чому  не можна було татові поспілкуватись з викладачем без посередника? Питання… Та саме цей факт відіграв неабияку роль у подальшому розвитку подій.

  Отже, легкий на підйом тато зібрався у дорогу зі словами: « Зоя, я поїду та привезу цей інструмент!» Їхати до Харкова довгенько,та ще й у загальному вагоні, відстоявши у довжелезній  черзі після робочого дня… Навіщо ж даремно витрачати і гроші,і час? Треба отримати максимальну користь від незапланованої подорожі! Всі знали, що у Харкові є великий базар. От Зоя і сказала чоловікові:

-         А купи ще й силіконову ковдру,там вона набагато дешевша. Бо наша зовсім зносилася.

 Сказала,як зав’язала!  До речі, нічого не нагадує?..

 Влад( назвемо так чоловіка) поїхав. У той час мобільних телефонів ще не було. Тому всі з нетерпінням чекали на повернення голови сімейства. Через деякий час він ,голодний та зморений,повернувся з ковдрою,але без флейти. Із розповіді Влада про свої пригоди у пошуках музичного інструменту стало зрозуміло, що флейту він усе ж знайшов,та не купив.

-         Чому? – спитала Зоя.

-         Тому,що він був не такий,як треба.

  Коли Влад описав ту флейту,Зоя зрозуміла,що саме такий інструмент і був потрібен! Та, коли вона передавала інформацію від викладача чоловікові, спрацював ефект зіпсованого телефону.  Розчаруванню не було меж! До того ж ковдра їй також не сподобалась:

-         Ну –у! Вона така тонка! Я хотіла товсту,щоб була теплішою!

На що незворушний Влад весело відповів:

-         Зоя,зробимо! – і знову поїхав до Харкова.

  З того часу,як сталася ця подія,минуло багато часу. Я вже  й не пригадую усіх  нюансів цієї історії. Мені здається,що за блок – флейтою чоловік їздив тричі. Та,можливо, це просто розігралася моя уява?

  Так чи ні, та з чергової виснажливої подорожі Влад привіз і флейту, і ковдру. Тепер радості від придбання не було меж! Але,чомусь,усі більше раділи ковдрі,ніж флейті. А вона була шикарна: велика, товста, з веселим малюнком та… дуже «стрибуча»! Коли тато поклав згорнуту вчетверо  ковдру на диван, то вийшло щось на кшталт гірки. Мама,не довго роздумуючи, кинулась з розгону на  ту «гірку».  О ,диво!  Ковдра пружно відкинула маму назад. Сміючись,мама падала на диван з ковдрою і відскакувала назад. Це було так весело! Всі забажали спробувати «пострибати» також.  Дівчата,тато,мама по черзі кидались на «гірку», і сміялися від задоволення! На протязі довгого часу ковдру використовувати не за призначенням, а як батут для стрибків. До речі,укриватись ковдрою було не дуже зручно, бо вона стирчала над тілом, як палатка. З часом ковдра прим’ялася та немов « здулася», і стрибати на неї вже не виходило. Але відчуття всепоглинаючої дитячої радості залишилось на довгі  роки. Блок – флейта також виконала місію з залучення до музичного мистецтва молодшої доньки. Отримавши свідоцтво про закінчення музичної школи,Даша запхнула флейту куди подалі, і  жодного разу  іі не торкнулася. Ось така історія трапилася у моїй родині. І це – не вигадка!