Невідомі українці в літературі

Гадаю, ніхто не заперечуватиме, що українці – народ талановитий. Ми вже розповідали вам про художників, режисерів, музикантів, дизайнерів і просто геніїв українського походження. Однак, давненько не згадували про літературу.

Розповідати я буду не про Андруховича чи Жадана, Шевченка або Франка, а про українців, яких доля занесла у далекі краї.

Нещодавно я натрапила на статтю про Анну Шевченко – англійську письменницю українського походження. Вона написала книгу «Спадок», яка досить швидко стала популярною серед європейців. Її перекладено дванадцятьма мовами. (Однак до України вона дійшла зі запізненням).
 

Світові критики по-різному говорять про роман Анни. У Франції – це детектив, у Британії – родинна сага, німці називають його політичним трилером, а американці – шпигунською історією. Однак з тим, що книга - приголомшлива, погоджуються всі.

Сюжет розповідає про заповіт Полуботка. Якщо комусь невідомо, то існує легенда, що гетьман залишив у банку в Англії скарб для свого нащадка. Але отримати його можна тільки за умови, що Україна буде незалежною. Як виявилось, навколо цієї історії існує багато теорій та пліток, однак як все було насправді - ніхто не знає. Тож Анна запропонувала нам свою версію. 

Герой книги (нащадок гетьмана) хоче забрати свою спадщину і звертається за допомогою до адвоката Кейт (яка, до речі, теж має українське походження). Однак, ця ситуація привернула увагу спецслужб, адже це може вплинути на відносини Росії та України, а також нашкодити англійському банку. На сцені з’являється Тарас – офіцер російської служби безпеки, який повинен перешкодити Кейт і її клієнту. 

Щодо фактів та вигадок – тут всього вдосталь. Анна згадала про реальні спроби нащадків Полуботка отримати свій скарб, про репресії радянської влади, факти з архівної документації та щоденників. 

«Спадок» - перший роман Анни, над яким вона працювала 12 років. Натхнення прийшло після того, як вона прочитала щоденник свого дідуся – історика та дисидента. Їй захотілось залишити світу згадку про нього і всі ті події, які залишили невиправний слід у його серці. 

Авторка каже, що основний принцип її книг – дати людям зрозуміти, що з історією треба поводитись обережно, інакше вона негативно позначиться на сьогоденні. Наступною її роботою буде розповідь про Ялтинську конференцію та її таємниці. Для цього Анна обійшла не один архів. «Та інформація, яка випливе, зокрема, завдяки моїй книжці, збентежить певне коло людей. Але не знати її - ще небезпечніше», каже письменниця. 

Після цієї статті мені стало цікаво, а скільки ще українських імен у світовій сучасній літературі, про які ми навіть не здогадуємося, а вони, тим не менше, знайомлять світ з Україною. Наступною, кого я знайшла, була Марина Левицька.

Напевно, про неї ви вже чули. Це авторка бестселера «Коротка історія тракторів по-українськи». 
 

 
Жінка переїхала із сім’єю до Англії, а народилася вона у німецькому таборі для біженців, куди виїхали з України її батьки. Відомою на весь світ вона стала у 2005 році саме завдяки вищезгаданій книзі. Роман здобув не одну нагороду. Його перекладено 37 мовами, однак українською він вийшов тільки у 2013 (сумно, але видавцям книга здалася нецікавою). 

Марина розповіла про життя українських емігрантів у Англії, однак використала для цього сатиру та дещо чорний гумор. Уявіть собі батька-вдівця, вихідця з України, який має двох доньок і пише книжку про історію тракторів. Він вирішує одружитися на надто молодій українці. Наречена виявляється не найбільш гідним варіантом, та ще й постійно ворогує з його дітьми. Уявіть собі реакцію доньок... Не можете? Тоді гайда в магазин за книгою :)

У ній ви знайдете характеристику різних поколінь мігрантів: від людей, які важко працювали і мріяли про кращу долю для своїх дітей, до молоді, яка приїжджає до Британії на навчання, чи знайти «гідну пару». Своєрідним продовженням цієї історії стала книга «Два фургони» (у США «Полуничні поля»), яка вийшла у 2007 році. 

Натхнення прийшло до Марини з материних розповідей про дитинство та від’їзд з України. Авторка хотіла написати спочатку про це, але матеріалу було недостатньо, тому вона використала фантазію. Популярність свого роману вона пояснює тим, що він і кумедний, і серйозний одночасно. Особливо відомою книга стала у Німеччині та Канаді, А багато британців висловлювали вдячність за те, що Марина познайомила їх із українською історією. А от українці поставилися більш вороже. Щодо цього письменниця каже наступне: «Мабуть, думають, що персонажі «Тракторів» – це не ті українці, яких слід показувати світові. Не хочуть, щоб на Заході їх представляли, як жінок з велетенським бюстом і старезних дідів із нетриманням. Найгіршу рецензію в англійській пресі дав письменник Андрій Курков. Чесно кажучи, мене дуже розчарувало, що українці сприймають усе як особисту образу. Сподіваюся, вони зможуть заплющити очі на слово «по-українськи» в назві й побачать те, що варто побачити.» Британці, наприклад, на відміну від українців, вміють посміятися з себе. 

А тепер повернемось на трішки у минуле. 12 вересня 1902 року народилася Марія Затуренська – американська поетеса українського походження.
 

 
Народилась вона у Києві, а згодом емігрувала до Нью-Йорку разом зі своєю сім’єю. Хоча Марія була змушена багато працювати, все ж знаходила час для навчання, навіть отримала стипендію в університеті Вальпараїсо.

Творча кар’єра поетеси почалась з публікації у нью-йоркському журналі, яка принесла їй приголомшливий успіх. Марія розповідала, що їй важко було у це повірити, але література назавжди стала частинкою її життя. У 1938 році вона одержала Пулітцерівську  премію за збірки «Переддвер’я серця» і «Холодне ранкове небо».

У її творчому доробку 8 томів поезії та 6 антологій. А Сіракузький університет видав «Щоденник Марії Затуренської» - розповідь письменниці про злети і падіння мистецького життя, а також про надію на краще.

Останньою героїнею цієї статті стане Ірена Коваль. Американка українського походження, журналіст BBC, письменниця... і просто видатна жінка. В Україні про неї дізналися, коли Ірена написала п’єси «Лев і Левиця» (про російського письменника Льва Толстого та його дружину Софію) та «Маринований аристократ», які були стали надзвичайно успішними. 
 

 
Але сьогодні я розповім казку «Балерина без пуантів». Так, саме про казку. На жаль, багато «дорослих» у певний момент перестають їх читати. Шкода. У них деколи можна знайти ту банальну, просту істину зрозумілими словами. Саме такою є казка Ірени. 

Письменниця каже, що у її творі кожен знаходить щось своє: хтось романтичну історію кохання, хтось - прихований натяк на корумпованість цього світу. Тут є і проблема батьків і дітей, і щось подібне до історії Адама і Єви (тільки тут у ролі «яблука» виступив шоколад). Кожен бачить свій глибинний зміст. 

Якщо ми вже заговорили про сюжет, то, як ви вже здогадались, йдеться про балерину, але не просту. Вона настільки розтовстіла, що вже не могла бачити своїх пуантів. Але у неї є таємниця – вона вміє літати, «а літати можуть тільки вільні!» Вона розповідає дітям про справжні культурні цінності у «джунглях світу комерції». 

Пам’ятаєте Езопа? Ірена запозичила у нього стиль: всі представники великого бізнесу і егоїстичні люди представлені в образі тварин. Але це не просто образи – це їх суть, їх внутрішній світ. І, погодьтеся, страшнувато, коли живеш у світі злих звірів. Я думаю, що почитати цю книгу варто. Принаймні, можна нарешті прокинутись і побачити справжнім той світ, в якому ми живемо.

Сама Ірена походить з українського роду козаків, каже, що Україна їй близька. Тут вона почувається як вдома, та й працюється непогано.

Погодьтеся, приємно, що ці жінки пам’ятають звідки вони родом і не пов’язують Києва з Росією. На жаль, таких письменників небагато. Або ж принаймні я більше не знайшла (якщо хтось знає таких, відгукніться ;) ). Навіть Анна Шевченко в одному інтерв’ю сказала, що українська література на Заході – це екзотика, щось невідоме. Що ж, нам залишається покластися на цих письменниць і сподіватися, що кожна з них донесе жаринку літературного таланту, властивого українцям.