Неналежне ім'я

Імператорський Харківський університет був заснований царським указом від 17 листопада 1804 року, а урочисто відкритий 29 січня 1805 року. Традиційно засновником університету вважається видатний український вчений і просвітитель В. Н. Каразін.

Однак насправді вчений був лише одним з ініціаторів заснування університету у Харкові. Окрім Каразіна з такою ініціативою виступили також представники старовинного шляхетсько-козацького роду брати Тихоцькі – секунд-майор Ізюмського гусарського полку Я. А. Тихоцький та полковник 1-го гусарського полку П. А. Тихоцький. Їхню ідею підтримали й зібрали потрібні кошти місцеве дворянство та міська управа. Саме П. А. Тихоцький у 1802 році підписав клопотання до російського імператора Олександра І про заснування цього навчального закладу. Керував збором коштів син Я. А. Тихоцького "ватажок" дворянства Куп'янського повіту І. Я. Тихоцький.

Проте про Тихоцьких забули. 1999 року Указом Президента України Харківському університет надано статус національного і присвоєно ім'я В. Н. Каразіна. Біля головного корпусу вченому встановлено пам'ятник. От тільки чи варто Харківському національному університету носити ім'я цієї людини?
 

Каразін дійсно був видатним ученим, просвітителем, ініціатором створення одного з перших в Європі Міністерства народної освіти та засновником Філотехнічного товариства. Вчений залишив після себе чимало фундаментальних праць, зокрема в електротехніці, метеорології, хімії тощо. Він був автором низки демократичних концепцій і, як дехто вважає, йому належить визначна роль в поширенні прогресивних ідей в Україні. Ось тільки при цьому вчений В. Н. Каразін був типовим українофобом і своєю діяльністю аж ніяк не сприяв розвиткові української національної ідеї. 

Навпаки, Каразін дивився на етнічних українців відстороненно, нібито з боку, пояснюючи, наприклад, своєму читачеві, що місцеве населення відоме великоросам під ім'ям "хохли", але насправді це ті ж слов'яно-руси, тільки що вийшли з Червоної Русі й прийшли сюди лише в кінці XVI століття. Він часто вживав по відношенню до українців слово "хохол" або навіть "хохлик".  Каразін побачив політичну крамолу в присвячених Г. Квітці-Основ'яненку українських віршах Т. Шевченка і не забарився, за своїм звичаєм, сповістити про них верховне начальство. Одночасно він виступив проти україномовних публікацій в альманасі "Молодик", але не тому, що вони здалися йому сумнівними в політичному відношенні, а лише через їхню українську мову і тому, що вони стосувалися українського фольклору.

"Жаль, что он (тобто І. Бецький, видавець альманаха "Молодик". – Авт.) нарек его по-хохлацки, против моего совета, – писав В. Н. Каразін відомому російському історику М. П. Погодіну в 1842 році. – Это имя, заставляя подозревать, что будет набор только хохлацких пиес, кои уже всем надоели, и которыми, верьте, меньше всех дорожат наши харьковцы (с гордостью давно причисляющие себя к старой России), многих останавливает". Як бачимо, позиція Каразіна в даному випадку цілком співпадала з точкою зору В. Бєлінського про безперспективність української літератури і необхідності мовної русифікації українців.

З Харківським університетом пов'язані імена багатьох видатних учених, зокрема й двох Нобелівських лауреатів, ім'я кожного з яких могло б стати окрасою будь-якого вишу, а також низки українських письменників і громадських діячів, як, наприклад, А. Метлинський, М. Костомаров, П. Гулак-Артемовський та інших. Останній, до речі, був одним з лідерів Харківської школи романтиків – гуртка україномовних професорів і студентів Харківського університету в 1830-х роках, а у 1841-1849 роках його ректором. 

То ж чи варто національному університету в Україні носити ім'я відвертого українофоба і русифікатора?