Нелегельне життя куркульського недобитка

Усе, що тут написано, було насправді. Це мала частина того, що я бачив і пережив, де бував протягом свого життя від 13 років.

Я народився 23 червня 1916 року в православній сім’ї в селі Гуменці біля Кам’янця-Подільського. Починаю від того, що пам’ятаю.

Знищити куркулів як клас

Тоді почали відбирати в заможних селян усе, що вони мали, виганяти їх із рідних осель і висилати на північ совітської імперії. Їхні господарства безпощадно руйнували. Це була така програма тодішніх лідерів СРСР. Це був початок творення невільничих созів-колгоспів і початок нещастя для трудових селян. Тут описую, як усе це відбувалося, бо мені доля судила все це бачити, пережити, бути одним із мільйонів, яких людиноненависницький режим нищив терором і голодом.

МОЯ СІМ’Я

Батьки мої були хлібороби-господарі з діда-прадіда. Сіяли багато зернових культур: жито, пшеницю, ячмінь, кукурудзу… Вирощували кавуни, мальони та іншу городину. Мали велике господарство та сад і поле. Усе вирощене збували в Кам’янці-Подільському – за сім кілометрів від нашого села Гуменці. Збіжжя вивозили на станцію, де були зернові склади. Овочі й городину продавали на базарі, який відбувався два рази в тиждень: у четвер і в неділю.

Попри нашу садибу протікає мала річка Мікша [на сучасних картах – Мукша. – Прим. ред.]. Мої батьки побудували водяний млин, коло млина олійню. Там видушували олію із соняшникового насіння, із конопляного зерна, із льону та з ріпаку. Усе це робили власними силами, бо наша сім’я була велика.

Нас дітей було восьмеро: п’ять братів і три сестри. Я був сьомий по народженню в сім’ї. Найстарша сестра мала ім’я Параскевія, друга – Франка, а третя – Ольга. Мої брати були: Сергій, Юстин, Яків, Петро.

Найстарший брат Сергій прийшов з армії у 1923 році, був нездоровим і в 1924 році помер. Наші батьки були: тато Олександр Семенович Марунчак, мама Марія Панасівна Марунчак (із роду Островська). Не знаю, чи це правда, але говорили, що моя бабуся прожила 113 років.

Батько й старші брати мали багато праці в господарстві та коло млина й олійні. Мама увесь час мали турботу в хаті та на кухні. До нашого млина приїжджали із сусідніх сіл: із Вербки, Колубаєвець, Слобідки, Мікші та інших.

Найстарша сестра Пася вже була замужем. Також мали сім’ї брати Юстин та Яків і жили окремо. Але господарство було одне.

Я влітку пас худобу, а взимку ходив до школи, яка мала чотири класи в одній кімнаті. Учитель був один – Дем’ян Григорович Стадник. Моє село Гуменці мало в той час 355 дворів. Узимку для всіх дітей не було місця сидіти на партах, то сиділи на долівці під стінами. Усіх парт було 15: перший клас мав 5 парт, другий – 4, третій і четвертий – по 3.

Узимку кілька місяців ходив до школи. А тільки злазив сніг, то знову йшов пасти худобу. Це вже так було заведено, що як дитина навчиться ходити, то має роботу в господарстві. Пасе худобу, вівці чи гуси, але без діла не буває, забавок ніяких не знає, бо таких не було. Забавлялися біганням і скаканням на палиці між ногами – буцім на коні. Улітку купалися в ставу й ховалися, бо батьки відразу змушували щось робити.

АРЕШТ БАТЬКА

У 1928 році почали організовувати СОЗи (спільну обробку землі) – так тоді називали майбутні колгоспи. Мого батька силували, щоб він віддав млин і поле для созу. Але він казав, що задаром не віддасть, бо це все надбав власним трудом. Його щоночі викликали до сільради, де були сільські активісти та приїжджали з Кам’янця пропагандисти-пролетарі. Мучили страхом і побоями, щоб тато віддав усе до созу. Завжди була якась причина, щоб тато з’явився до сільради.

Одного разу, як тата тримали в сільраді, то сільського коваля змусили зробити новий замок до дверей млина. Від того дня вже господарем млина став якийсь зайда, що його привезли з Кам’янця-Подільського. Тато не міг цього переносити й обірвав замок, а цього пролетаря вигнав із млина. На другий день батька арештувало ГПУ й забрало в Кам’янець у тюрму.

Того ж 1928 року його судили як ворога народу й засудили на п’ять років тюрми. Я два рази в тиждень носив харчі для тата. Під тюрмою стояла дуже велика черга, так що одного дня було неможливо дійти до вікна, де приймали передачу. Часом треба було ночувати, але міліція розганяла людей з-під тюрми. Тоді ми йшли під церкву на цвинтарі, який був через дорогу від тюрми, і там чекали ранку, а тоді знову в чергу ставали. І так доходили туди, де приймали харчі в тюрму.

Тата вивезли з кам’янецької в’язниці в Одесу, де він відбував кару на молочній фермі на хуторі Шіцле. І мені вже не було потреби ходити з передачами.

Пам’ятаю, як у 1929 році святкували Воскресіння Христове. Тоді погнали духовий оркестр під церкву, щоби заглушити спів у церкві. І так музика грала голосно, а в церкві співали та святили паски.

ГОЛІ СТІНИ

У 1929 році від нас відібрали поле, а на наше господарство стали накладати великі податки. Було так, що того самого дня приходило повідомлення по кілька разів. Наше прізвище написали на чорній дошці. Дощок, які висіли на сільському кооперативі в центрі села, було дві. На червоній записували тих, хто вступив до СОЗу (звичайно, ті нічого не мали). Ми не мали права голосу: так тоді називали тих, хто не мав ніякого права.

Головою сільради в 1929–1930 роках був Веретьонов, його заступником – Іван Поліщук (він був у той час і головою комнезаму), а секретарем – Олекса Грек. Вони були тоді господарями села, а головою созу був Недопитанський.

Мама далі не мала чим виплачувати податки, які спеціально накладали, щоби була причина присікатися до нас. І так, нарешті, відібрали від нас усе, що було на господарстві й у хаті. Коні, корови, всю птицю (гуси, качки, кури), увесь господарський інвентар.

Я закінчив сільську школу (чотири класи) і хотів вступити в семилітку в Кам’янці-Подільському або в селі Маків, але в обох школах мені відмовили. Причина – не підходив через соціальний стан, бо був сином куркуля (так тоді називали заможних селян).

Почали з’являтися гасла по сільських установах і в містах: "Знищити куркуля як клас!" Місцеві газети тільки й писали, що куркулі – вороги совітської влади, тож їх усіх треба якнайскоріше знищити, а тоді буде рай у Совєтському Союзі. І тому нас розкуркулили, забрали все, що було в нашій хаті. Навіть макогін, качалку, горшки, макітру, всі стільці, лави, верети з ліжка. Залишилися голі стіни, бо й образи позабирали. А образи в нас були дуже давні – із Київської лаври та з Почаївського монастиря.

Почався 1930 рік. Ми не мали нічого. Жили з того, що для нас приносила яка-небудь родина. Наше поле лишилося незасіяне. Багато таких господарів, як мої батьки, вже не дбали, щоб обробляти землю в пору, бо всіх змушували вступати до СОЗу. Усе, що від нас забрали, привезли під сільраду, яка була в домі священика Вербицького (його вигнали раніше). Думали робити публічні торги, але ніхто нічого не купляв, тож наше майно валялося, а пізніше його спалили в сільраді.

ПРОЩАЙ, РІДНА ХАТО!

Навесні 1930 року тато приїхали у відпустку на два тижні: його відпустили за добру працю. Мої дві сестри – Параскевія й Ольга – уже були замужем, а сестра Франка якраз мала виходити заміж на Зелені свята. Через кілька днів, як мій тато приїхав, уночі арештували моїх братів Юстина та Якова, а також тата. Їх забрали в Кам’янець до тюрми. Не помогли документи, що тато легально приїхав у відпустку.

У 1930 році Кам’янець-Подільська тюрма виявилася замала. І тоді зробили ще одну – у Старім місті, в так званих архієрейських палатах, а також у кам’янецькій фортеці. У той час із кожної сім’ї з усього Поділля хтось сидів у тюрмі.

Тиждень перед Зеленими святами 1930 року нам оголосили, що наша сім’я буде вислана на Урал, тож щоб приготовили на місяць харчів.

Також із нашого села на виселення була призначена вдова "Петриха" Матвійчук із сином, дочкою та невісткою. Вона не мала господарства, але мала гарну хату, в яку зразу поселився голова комнезаму Іван Поліщук.

Нашу хату цілий тиждень охороняли комсомольці, нас нікуди не пускали. Сестра Франка втекла з дому, бо їй допоміг наречений – Андрій Пилуйко, за якого вона мала виходити заміж якраз на Зелені свята.

Мама, мій молодший брат Петро та я сиділи в хаті й плакали. Мені тоді було 13 років, а братові – 9. Мама хорували на якусь хворобу та лежали на соломі, яку застелили на землю, бо в хаті не було вже нічого. Приходили сусіди та родина й помагали нам плакати, приносили дещо нам на дорогу: сухарі, сушені макарони, всякі крупи та інші продукти. Так нам нанесли цілий мішок сухарів із хліба, а другий мішок інших продуктів. Усі, хто приходив до нашої хати, то проповідували: як це так, що це все власне з діда-прадіда відібрали й не дали ні однієї копійки за це, а накінець-то ще кудись мають вивезти з рідного гнізда; хвору жінку з малими хлопчиками охороняють як великих злочинців.

Неділя, Зелені свята, 1930 рік. Приїхало два вози із созу. Комсомольці та активісти повикидали нас на один віз, а на другий – одного брата жінку, бо другого брата жінка якось втекла, бо мала три брати, які їй допомогли. Людей насходилося з усього села – та зглядалися на наше нещастя.

Як проїжджали коло церкви, мама просила, щоб їздовий зупинився, бо хочуть помолитися Богу. Але комсомолець не дозволив, та й на церкві вже хреста не було. По обох боках на возі сиділи комсомольці й уже не допускали нікого, якщо хтось хотів попрощатися. Нас привезли на станцію Кам’янець-Подільський і поселили в складах, де по жнивах засипають зерно. Ми вже застали багато людей із сусідніх сіл: із Боришковець, із Колубаївців, із Верхніх Пановець, із Пудловець, із Голоскова, із Рихти. Із сусідніх районів: Орининського, Чемеровецького, Староушицького та Дунаєвецького.

Читати далі: marunnet.com/nelegelne-zhittya-kurkulskogo-nedo