Некропілля

Волієш до чуттєвого перезавантаження, непізнаних людей, вражаючих знайомств. Ліниво, по-котячому підставляєшся під промені емоцій долаючи ментальну кріпатуру, струшуючи з себе луски безпорадності. Вдаєшся до втечі, приголубивши в обіймах підступних, заздрісних дитячі спогади обираєш найлегший шлях з подарованих долею. «Релаксу мені треба» - кажеш. – «З’їздити додому, містом повештатись, на харчах батьківських пожити. Набридла мені столиця». Вкотре віриш, що поїздка перелаштує тебе, змінить, розслабить. На ділі ж оманливий парадокс ненав’язливо проілюструє, що потяг до минулого ніколи не навчить майбутньому. Відвід очей – спокуслива безтурботність дитинства.

От і блукаєш як та сомнамбула по Некропіллю своєму рідному осиливши дванадцятигодинний шлях смердючим плацкартом на верхній боковушці біля туалету шукаючи нових вражень від міста, кожен закуток котрого пізнаний тобою досконально. Магнітом тяжієш до найбільш залюднених місцин, дивишся щенячим поглядом з надією на людей, що кожен з них зайнятий своїми справами, одухотворено вбираєш мотиви заяложених пісень, тільки б їх не лажали вуличні музики. Сідаєш десь поодаль, зачитуєшся новенькою книжкою, посміхаєшся стиха, до себе, іронічно. Та вже ось розтікаєшся сторінками свіжої хрусткої поліграфії як підбіжить струнке дівча у кедах та кепці на бік скошеній, прудке; посміхнеться: «Паддєржитє маладих музикантов!» і ти кидаєш їй цигарку в шляпу, може дві. Ось вона, твоя валюта – допоки пачка не спорожніє блукатимеш містом.

І так довго ще сидіти за книжкою можеш, але тактильно вже ніби відчуваєш як час прогорає, чорніє, скукожується папірцем припаленим. Жага вражень, за ними ж бо ти приїхав, жене тебе скоріш далі блукати вуличками, наповнювати себе пожовклими ностальгійними відчуттями. Занесе, певно, до причалу де гарні дівчата біля гарних яхт фоткаються на авочки, а місцеві філософи матом гнуть потерті істини, політику обсосують. І шпарить сонце, і пахне морем. З самого вокзалу тебе переслідує цей солонуватий запах. У тебе «стріляють» цигарки, твій час добігає кінця, можливо, вже і не встигнеш відвідати першу свою школу, де бухають надвечір «вершки», твої однокласники – хто вже одружений, працює на суднобудівному заводі, хтось придбав Б/Ушну «Ладу», а хтось мав більше дівчат ніж ти, вони роблять підйом з переворотом на турніку та мають прості відповіді на одвічні питання людства, а ти митець, ти маєш «карт-бланш». Пиво для себе, «Рево» для них, декілька скептичних думок , огорнуті в слова і ти врешті «хароший пацан, от только гаваріш заумно, будь прощє». Вагаєшся тепер, чи це як комплімент сприймати або вже починати ненавидіти себе.

Твій час спливе швидко, ти забереш стареньку гітару з дому, награєш сусіду за цигарку «come as you are» Нірвани на верхній боковушці смердючого плацкарту і з прибуттям потягу «Некропілля – Київ» життя продовжиться. У ньому вже точно не буде місця ностальгії.