НЕ ЗБОЧИТИ НА МАНІВЦІ!

На шляху до розв’язання загадки національної успішності є одна пастка, оминути яку буває інколи важко… Гортаючи розмаїті опуси на цю тему, раз у раз натрапляєш на слабо приховану, або й відкритим текстом сформульовану думку про те, що різні людські спільноти нібито самою природою обдаровані неоднаковою здатністю до успішного розвитку. По суті, такі уявлення є расистськими, хоча успішні та неуспішні спільноти можуть і не мати між собою очевидних расових відмінностей.

Расистські забобони широко розповсюджені серед сучасних українців*. Так, на шпальтах преси раз у раз зринають замітки про те, як ганебно недоброзичливо приймає наш «гостинний» народ вихідців із заморських країн: у деяких українських вишах довкола темношкірих студентів постає невидима «смуга відчуження»; в одному з закарпатських міст їм були заборонили відвідувати басейн і т. ін. Але не бракує й непрямих, сказати б, більш витончених виявів ментального расизму. Так свого часу, виступивши з тезою про приналежність України до т. зв. «третього світу», автор наразився на її різке несприйняття деякими представниками академічної спільноти, й то не через фактологічні чи концептуальні заперечення, а саме через ображене самолюбство: як то можна, мовляв, прирівнювати аріїв-українців до якихось азіатів чи африканців?.. Або згадати новітній спалах ненависті до «старших братів» - ця цілком заслужена ненависть часто-густо сублімується у суто расистські випади на адресу «мокшан», «нащадків монгольської орди» тощо.

Принагідно не можу не згадати свого давнього знайомого, який, опанувавши стезю патріотичної публіцистики, полюбляє писати про етнічних неукраїнців, які боролися за Україну чи працювали для її блага. Не раз він доволі своєрідно «розкриває» цю тему – вишукує в свого героя якісь генетичні прив’язання до українства, бодай на рівні троюрідної прабабці абощо, після чого переможно вигукує: українські гени не могли не спрацювати! Його чомусь не обходить та обставина, що багатьом чистопородним представникам козацького роду ті самі гени нітрохи не заважають мордувати-розпинати свою неньку-Україну гірше за бусурман.

Треба визнати, що візуальних «підтверджень» расистської парадигми не бракує. Спробуйте скласти, приміром, список відомих вам славетних мислителів, науковців, літераторів, митців. З певністю можна сказати, що значна більшість фігурантів цього списку виявляться представниками порівняно небагатьох країн та регіонів, тоді як представництво в ньому решти націй буде слабким або й геть ніяким. Хіба не напрошується з цього висновок про те, що різні спільноти неоднаковою мірою обдаровані креативним мисленням – себто тим основним, що виділяє людину серед живих створінь? 

На рівні великих національних спільнот ця парадигма знаходить ніби додаткові «підтвердження». Взяти, приміром, т. зв. Чорну Африку: з-поміж приблизно 50 держав цього регіону протягом перших 50 років після масової деколонізації жодна не продемонструвала історію успіху! В США та Бразилії існує тісна кореляція між регіональним розповсюдженням бідності й часткою темношкірого населення в окремих штатах; в Латинській Америці бачимо схожу кореляцію між злиденністю регіонів та відсотком індіанців серед їхніх мешканців. В багатьох країнах світу представники різних етнічних та расових груп непропорційно представлені в заможних і, відповідно, упосліджених верствах населення, хоча на правовому рівні дискримінацію за цими ознаками скасовано багато років тому. 

І, зрештою, майже «неспростовним» доказом слушності расистських тез виглядають наслідки деяких експериментів, поставлених у слаборозвинутих країнах із метою допомогти їм у подоланні бідності. Цієї мети намагалися досягти, зокрема, істотно підвищуючи робітникам платню (в таких країнах зазвичай мізерну), аби спонукати їх до більш продуктивної та сумлінної праці. Результати не раз бували парадоксальними: отримувачі підвищеної зарплатні починали… масово прогулювати роботу. Або ж селяни, яким передавали насіння високоврожайних сортів першим ділом скорочували площу землі під обробітком**. На підставі таких спостережень навіть затяті прихильники «допомоги в розвитку» втрачали свій ентузіазм – виглядало-бо так, ніби слаборозвинена спільнота свідомо чинить опір намаганням виштовхнути її з провалля злиднів і безперспективності.

То може, расистська ідеологія не є безпідставною й різні людські спільноти справді неоднаковою мірою обдаровані бажанням бути продуктивними та здібностями до творчої праці? Можливо, варто це визнати й, оскільки в сенсі опірності поступові й навіть просто здоровому глуздові українці дадуть фору будь-якому африканському племені (хтось назвав нас «нацією, яка не упускає шанс упустити свій шанс»), визнати також незаперечну потребу мати коло себе мудрого та цілеспрямованого «старшого брата» та в усьому його наслідувати аж до повного самозречення… Так? – Ні, не так!

Розвінчання расистської парадигми почнемо власне з останніх прикладів. Про що може свідчити парадоксальна реакція представників упосліджених соціумів на можливість поліпшення свого добробуту? Зокрема про те, що деякі «самозрозумілі» для стороннього спостерігача речі в цих соціумах зовсім не є такими. Приміром, аби «правильно» реагувати на підвищення платні робітник, по-перше, мусить мати довіру до намірів працедавця. Відсталим країнам, де обман працівника хазяїном є неписаною нормою трудової «етики» не раз бракує базового рівня довіри, який усталено присутній в суспільствах європейського типу. По-друге, матеріальне стимулювання добре спрацьовує там, де працівник дістає особисту вигоду від підвищення платні. Натомість, скажімо, в багатьох країнах Африки набувачем вигоди може виявитися сімейний клан, який у різні способи перерозподіляє статки вище оплачуваних своїх членів – наприклад, змушуючи їх утримувати когось із безробітних родичів абощо.

А що можна сказати про причини лідерства й, відповідно, відставання в розвитку окремих націй? Передовсім зауважмо мінливість списків лідерів і аутсайдерів – із плином часу вчорашні світочі людства опиняються на узбіччі, натомість на перші позиції виходять спільноти, які перед тим ніяк не вражали своїми досягненнями. Такі зміни були б неможливими якби здатність до поступу визначали спадкові чинники. Приміром, у ХІХ ст. зразком нації, неспроможної дати собі раду багато хто вважав японців – менш ніж через сто років європейці та американці вже ретельно вивчали японські методи ведення бізнесу та технічні досягнення… Також расистська парадигма неспроможна пояснити причини істотно вищої в багатьох випадках успішності діаспорних громад порівняно з «материковими» частинами тих самих націй. І, зрештою, навіть у найбільш відсталих країнах світу, найтиповіших failure state, які вперто розминаються з прогресом і достатком ми завжди знаходимо непоодинокі приклади успішно працюючих компаній, установ, навчальних закладів, дослідницьких центрів тощо – приклади, які спростовують тезу про «природну» нездатність населення цих країн до поступу.

Поважні заперечення проти расистських концепцій висуває наука. Вона неспростовно доводить, що, по-перше, в сучасному світі практично не існує «чистих» націй та рас, а по-друге – що видиме расове розмаїття людства має під собою вкрай вузьку генетичну базу. Генетично представники різних рас дуже мало різняться між собою, вони можуть слугувати одні для одних донорами крові та органів для пересадки, вступати в шлюби та народжувати спільних дітей, своєю чергою теж здатних приносити потомство***. Зрештою, не існує жодного вірогідного спостереження, яке підтверджує можливість передання суто біологічним шляхом будь-яких рис національної ментальності!

Гаразд, але як бути з очевидним фактом неоднакової представленості різних національних і расових спільнот в пантеоні світочів людського генія?.. Вона, на нашу думку, має теж аж ніяк не расистське пояснення. Наскільки здібності до, скажімо, математики, музики, бізнесу чи стратегічного мислення передаються спадковим шляхом, настільки носії цих здібностей народжуються з більш-менш однаковою частотою в різні епохи та серед різних спільнот. Відмінними виявляються, по-перше, умови для розвитку цих здібностей, а по-друге, й можливо передовсім – наявність або відсутність соціального середовища, яке стимулює й підштовхує такий розвиток та пред’являє попит на його результати.

Переконливий приклад справедливості останнього твердження автор знайшов в одному з інтерв’ю Ч. Айтматова ще горбачовської доби. Тоді журналістка спитала в патріарха киргизького красного письменства, чому основні його твори написані російською, а не рідною мовою? Письменник відповів, що свої перші опуси він написав таки киргизькою, але… Які міркування виявилися вирішальними для очільників провінційної республіканської спілки письменників, коли їм на стіл лягли твори нікому не знаного автора, почерк якого вже видавав майбутнього генія? По-перше, «за ним ніхто не стоїть», по-друге, «він, крий Боже, ще зможе нас заткати за пояс!» і, зрештою, «як би з цього чогось не вийшло…». Їх було достатньо, аби молодому майстрові пера ввімкнули червоне світло. На щастя для світової літератури, Чингиз Торекулович переписав тоді свої твори російською та відвіз їх до Москви, зустрівши в тамтешніх видавництвах розуміння та підтримку і не зустрівши натомість чорної заздрості та побоювань редакторів щодо власних реноме.

Якби майбутній класик володів лише киргизькою мовою, або з якихось інших причин не спромігся здолати межі свого питомого національного середовища, ніхто б у світі так ніколи й не прочитав його «Материнське поле», «Прощавай, Гульсари!» або «Плаху». Видається очевидним, що саме така трагічна доля випадає тисячам тисяч потенційних талантів, ба навіть геніїв, яким судилося проявити свій талант не в той час, не в тому місці й не за тих обставин. Своїх «Платонів і бистрих розумом Невтонів» народжують усі нації, але далеко не кожній з них вдалося сформувати сприятливе середовище, в якому ці останні мають можливість проявити себе.

І принагідно – про ще один аспект феномена Ч. Айтматова. За років його молодості киргиз, який досконало володів російською мовою був хіба рідкісним винятком. Не то тепер! Нині російська перетворилася на «мову №1» киргизької нації; у вже незалежному Киргизстані вона впевнено домінує в усіх царинах національного життя, не раз включно із побутовим спілкуванням. Нині вже киргизьку мову треба підтримувати, поширювати та відроджувати… В цій сумній метаморфозі заслуга «своїх рідних» ретроградів та «гасителів талантів» є принаймні не меншою, ніж русифікаторів з Московії. На жаль, український читач із власного досвіду добре знає, що схожа проблема притаманна не лише Киргизії.

Пояснення неоднакової успішності націй через генетику, «природну обдарованість» тощо інколи можуть виглядати переконливими, проте серйозної критики вони не витримують. Причини явища вочевидь мають бути іншими. Далі в пошуках цих причин постараємося оминати пастки расистської ідеології, до чого закликаємо всіх тих, кому справді болить доля української мови та українства.

* Український расизм на щастя не має ідеологічної природи – радше це спонтанна (хоча від того не менш потворна) реакція вихідців із закритого, в своїх засадах ще домодерного суспільства на розмаїття довколишнього світу.

** Від українських працедавців неодноразово можна почути вельми схожі історії. Ось приміром розповідь подружжя, якому, серед дуже небагатьох, вдалося побудувати успішний бізнес в українському селі: «Коли отримали перший грант зібрали людей біля клубу. Запропонували допомогти написати бізнес-плани, щоб також могли розвиватися. Але ті послухали та розійшлися. Більшість тримають корову, здають молоко на молоковоз, і їм більше нічого не треба». («Міст», 24.07.2019)

*** У тваринному світі потомство від схрещування різних видів тварин є як правило безплідним.