Не варто шукати "Чужі скарби", якщо є свої

16 серпня 2018
Ірина Власенко

Чи можна назвати свою четверту велику книгу літературним дебютом, я не знаю. Але вона вийшла друком першою, тому, певно – можна.

Щодо публічного паперового видання, воно дещо гальмує у порівнянні з творінням. Іноді здається, що написати великий  твір набагато легше, ніж побачити його у друкованому вигляді. Конкуренція!

Просування дуже повільне… Я почала з російськомовних текстів. У 2006 році вийшла книга про російського художника Андрія Подшивалова  у видавництві «Біле місто». Але то був радше супровідний текст до великого альбому з картинами, хоч і написаний у формі новел. Потім були окремі публікації в журналах і у колективних збірках видавництва КМ-букс в серії «Дорожні історії». Міла Іванцова, яка була тоді редактором видавництва, взяла мої оповідання для збірок «Залізниці, потяги, вокзали», «Заведи мотоцикл!», «Їде маршрутка», «Підземне царство метро». Але все це маленька проза…

І от нарешті вдалося опублікувати  роман «Чужі скарби» і то завдяки тому, що він отримав спеціальну відзнаку від інституту  Б. Грінченка на «Коронації слова 2017». Тому я всім колегам по словесній лихоманці раджу брати участь у конкурсах. Це може стати стартовим майданчиком для творчості, окрім того, дуже мобілізує і налаштовує на серйозну роботу зі словом, адже який попало текст на конкурс не відправиш, над ним потрібно попрацювати.

І взагалі,  писати романи  – це зовсім інша річ, ніж писати статті на психологічні теми, або вірші під настрій. Хоча над хорошим віршем теж посидиш не одну годину, і налаштуватися на поетичну хвилю потрібно. Писати велику прозову форму набагато важче, тому, що тримати себе у полоні гарячкового натхнення кілька років або навіть кілька місяців (як у кого виходить) – це дуже важко. Нелегко тримати одну стильову хвилю, наприклад, якщо ти задав спочатку іронічний тон оповіді, цей тон бажано зберегти до кінця. А це шалено важко, бо ж ми кожен день змінюємося, як змінюється і наша мова, і наш стиль, і настрій, і обставини навколишнього життя. Тож я зрозуміла, що писати романи може тільки дуже працьовита людина, якоюсь мірою, вперта і послідовна у своїх бажаннях. Тобто графоман зі стажем. Терпіння  і посидючості в мене завжди було надлишку, тому і пишу.

Пам’ятаю себе в дитинстві, коли я могла годинами сидіти перед піаніно і безкінечно повторювати одну і ту саму музичну фразу, доводячи її звучання до досконалості. Особливо мені подобалися форшлаги, просто шаленіла від їх чепурної вишуканості. Робота над мовою великого роману дещо нагадує оте сидіння перед інструментом. Мені важко судити, чи вийшла кінцева форма роману досконалою. Коли я сама читала його вже у двадцять п’ятий раз але вже не з екрану, а у вигляді книги, деякі місця мені просто хотілося порубати клавішею «delete». Але книга вийшла і тепер почала жити своїм життям.

Дехто назвав її жіночим романом, дехто нарік «родинною сагою», хтось бачить авантюрну складову тексту і навіть наполягає на цьому. Я розумію видавців, їм хочеться скоріше продати книгу. В ній, дійсно, є і авантюрний сюжет, пов’язаний зі скарбами, є любовна лінія, яка, певно, сподобається шанувальницям любовних романів, є історія роду. Але мені, як автору, скоріше хотілося зосередитися не на цих зовнішніх аспектах. Хотілося написати світоглядний роман, дещо філософський, інтелектуальний, який змушує замислитися, заглибитися  у себе, в історію, в сьогодення, щоб знайти той скарб, який у кожного свій.

Назва роману «Чужі скарби» дещо символічна. Це не просто діаманти, які знайшла героїня у дитинстві і які переслідували її все життя, а потім відбилися на долі її онука.  Чужі скарби – це невдоволення тим життям, тим оточенням, тою країною, в який тобі довелося народитися чи опинитися. Тобто чужі  скарби – це неприйняття свого,  не розуміння його, нездатність усвідомити, за для чого воно тобі дано. Я дуже часто, особливо зараз, коли в нас стільки негараздів: війна, брехня, корупція і т.ін. – помічаю, що люди воліють відокремитися від свого, зганьбити його, перекреслити. Вони намилюють лижі у інші терени – в Америку, в Європу, до чортової бабусі, аби  нічого не робити тут, в своєму домі. Мені болить ця тема, мені хочеться нагадати моїм співвітчизникам, що ми недарма народилися саму тут, в Україні. А якщо це так, то нам не варто шукати чужі скарби. В нас своїх до чорта! Тільки ми заплющили очі, закрили вуха, задраїли серце – і все дивимося кудись у пошуках золотої землі Ельдорадо.

Чужа жінка, чужий чоловік, чужа країна завжди краще? Ні, це не так! Твоя країна, твої скарби, твоє кохання, де б ти не був, завжди з тобою, в твоєму серці. Там і лежить головний твій скарб. Потрібно тільки відкрити дверцята і зазирнути туди.

Спочатку роман називався «Повернення можливо», потім - «Вороття», і головна думка його полягала в тому, що ми завжди повертаємося туди, звідки прийшли.  Де б не мандрували, з ким би не стикалися, як би не змінювалися протягом життя, ми завжди повертаємося в те небуття, з якого появилися на світ. Ми повертаємося до самих себе.

Мені дуже хотілося б, щоб читачі це побачили і відчули у моєму тексті. Але, якщо цього не станеться, я буду знати, над чим мені ще потрібно працювати.  У будь-якому випадку, роман вже вийшов у світ, і в нього почалося своє, відокремлене від автора життя. Мені шкода розлучатися зі своїми героями, я ловлю себе на думці, що сумую за ними. Але роман тепер мені не належить. Нехай йому щастить!

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

"Брий": оповідання
2018 року оповідання "Брий" потрапило до короткого списку конкурсу МАТЕЛОТ - першого українського конкурсу морської прози імені Лисянського, організованого Антоном Санченком, порталом Літакцент і видавництвом ТЕМПОРА. Приємного читання!
Читати більше