не люди змінились, а впали окуляри 

Раніше я цінувала кожні свої стосунки з людими, і свято вірила в те, що коли мені буде потрібна їх допомога, я її отримаю. Вірила зрадившим людям, що вони змінились. Але чим частіше я розчаровувалась у людях, тим більше я почала замислюватись, а чому б не поводитись з ними так само як і вони вели себе по відношенню до мене? І отримала, дійсно, цікавий результат...)

Мабуть, це дивно, але коли я почала спілкуватись з людьми на їх частоті, бити по ним їх же зброєю, вони почали називати мене "людиною-покидьком". І відтепер я буду доброю лише з тими, хто готовий бути добрим зі мною, можна сказати "відповідати взаємністю". І як не дивно, люди часто не розуміють, чому це в мене змінюється до них відношення і звичайно не помічають  того, як переступають грань мого терпіння, випиваючи до дна мою доброту. Але чим старше стаєш, тим складніше знайти друзів, і розуміння цього змушує цінувати того, кого маєш, а іноді й терпіти))

Але я потрудилася й зняла рожеві окуляри зі своїх зелених оченят і побачила на диво казкове перетворення людської натури... хоча ні. Це було зовсім не перетворення, а в мене просто "впала шторка", що приховувала від мене реальність. І відкрилось те, що я так відчайдушно не бачила або не хотіла бачити. Потім постало запитання "Навіщо мені все це?", тобто навіщо мені люди, котрим я потрібна лише частково? 

І ні, це не егоїзм та цинічність. Це відсіювання "не моїх людей", навіть можна сказати, що це відбір із "пасажирів" та "попутників". А різниця полягає в тому, що "пасажири" їдуть з тобою лише до своєї станції, а "попутники" до кінця рейсу. І я не хочу витрачати час на тих, хто пробуде зі мной місяць-другий і спокійно зникне у закаті. Краще я витрачу час на людей, які коштують того. І як би люди не намагались вас переконати в тому, що вони змінились чи виправились не вірте їм. Люди не змінюються, а лише обманюють себе цим.