Подорожнє

25.02.15 Кілька годин після прильоту. Дорога.

Перші враження від перебування в Україні... позитивні. Так-так. Ви все правильно прочитали. Київ, дорога на Житомир, декілька годин в Житомирі, Хмельницький - це покищо все, що встигла побачити. Наші люди (не знаю, звідки в них сили і витримка!) тримаються героїчно-спокійно. В Києві, в аеропорту Бориспіль про війну нагадала лише посилена присутність охорони. Хлопці в камуфляжах і з автоматами ввічливо регулюють черги перед митним контролем. 

З Відня в Київ нас летіло щонайменше 50 людей. Були американці з благодійних організацій, німці-бізнесмени і звичайні гості, як я. Ще на борту літака переважала добродушна атмосфера, поодинокі жарти екіпажу та українсько-англійсько-німецький суржик серед пасажирів. Однак, як тільки ми пройшли в термінал аеропорту, всі стали серйозними та настороженими. Перейшли на шепіт і, чомусь, яскраво освітлені зали очікувань нагадували коридори лікарні, де родичі хворого чекають на новини від лікарів.

"Очікування" - слово, яке ідеально описує стан українців. 

Люди стали набагато ввічливіші один з одним. В Житомирі зупинились поїсти в придорожному кафе. Спостерігала за відвідувачами і продавцями. Я не такою пам'ятаю Україну, коли востаннє була тут 5 років тому. Ніхто не підганяє нікого в черзі. Продавець рекомендує, що краще замовити при таких нереальних цінах: "Візьміть суп, він свіжий. Надворі он як холодно. Салати в нас смачні та порції великі. Якщо не зможете все з'їсти тут, в нас є контейнери "з собою". Щасливої дороги. Бережіть себе".

"Бережіть себе"... Напевно ще тих же 5 років тому ці слова звучали б, щонайменше, дивно з уст службовця автозаправки. 

У великому супермаркеті в Житомирі не надто людно. Цінники переклеюються щодня. Люди не скаржаться. Люди намагаються зрозуміти. Нема паніки, нема посмішок. Обережність у всьому. Так, наче всі ходять навшпиньки, щоб не розбудити великого і страшного звіра. Або щоб не викликати ще різкішого падіння гривні. Навіть пробка в Києві не викликає в людей колишнього стресу.

Інерція, сповільнення всіх життєвих буденних процесів. Oчікування.

Вдома (в батьків) на кухні телевізор. Поки готуємо вечерю, з нього нон-стоп несеться потік страшної, часом абсолютно неймовірної інформації. Слово "смерть" і "втрати" за менше, ніж годину, було вжито понад 25 раз. І це не тільки з фронту. Хтось когось побив, десь батько майже до смерті побив і покусав (!??) свого малюка, чоловік найняв вбивцю дружини... Я намагаюсь уявити собі життя людей, які, на відміну від нас, не проїхали за день сотні кілометрів і не спілкувалися з жителями декількох областей; не бачили як, військовослужбовець допомагає нести валізу незнайомій тендітній жінці; не знають, що в емоційних сухарів-митників нарешті прорізалось щось людське. Вони більше не гавкають у віконце: "Паспорт!" і "Митну декларацію!". Вони питають, яким був ваш політ, чи ви знаєте, де отримати багаж, чи є якісь зауваження до роботи аеропорту (!!!).

Я думаю про кожного пересічного українця, який приходить з роботи, де в когось з колег родич вже на фронті й атмосфера страху, поганих передчуттів не дає зосередитись на справах. Про тих, хто не має можливості отримувати інформацію з інших джерел, крім телебачення. І стає страшно за психічний стан нашого мирного населення. Я не знаю, хто пише і підбирає "новини" в наш час на українських каналах, але роблять вони це препогано.
 
Тут вам доречно буде спитати: "То що тут позитивного? Де ти взяла добрі враження?" 

Знаєте, коли живеш за океаном або перед екраном телевізора, то очікування від своєї країни можуть бути справді найгірші. Але достатньо набратись сміливості та вийти "між люди", як відчуття страху і параної зникає. Я не розумію, чому так багато пишуть, що, мовляв, українці поводяться так, наче війни нема і живуть буденним життям. Як на мене, то зараз це рівнозначне подвигу, чесно. Залишатись спокійними в світі, який з'їхав з глузду - це вимагає більше сили волі, ніж ми думаємо. 

Викидаймо телевізори і починаймо дивитись один одному в очі. Там хоч і не знайдемо відповідей на всі запитання, але взаємопідтримки і надії в них більше. А це зараз надважливо.

28.02 15 ВДОМА, Івано-Франківська обл.

Вслід за новобранцями і добровольцями, війна забирає кольори з наших міст, посмішки з обличчь і залишає після себе знекровлену, ледь живу сіру масу втомлених людей. Ще ніколи не доводилось мені бачити своє місто таким тихим в суботній день. Все, наче, без змін: церкви, пам'ятники, крамниці, банки й аптеки. Але я з важким серцем розумію, що вже не зможу, як колись, зателефонувати однокласникам і так безтурботно зустрітись в кафе, просидіти там всю ніч за розмовами. Великі міста ще підтримують ідею "шоу має продовжуватись", а от села і містечка не мають настрою і втрачають останні залишки віри. В моєму місті все тихо-тихо.

Зайшли в квітковий і нам одразу запропонували гвоздики.. Хіба зараз не сезон тюльпанів? Шкребе на душі, шкребе. І хочеться довго стояти на балконі центрального універмагу, дивитись на майдан Різдва і сподіватись, що от-от на дахах будинків заблистить захід сонця, спалахнуть куполи дзвіниць і місто набереться чарівної сили. І могутній голос Короля Данила прогримить: "Хай буде життя в моєму місті! Життя з галасом, сміхом, скейтбордами, візками, обіймами на лавках і вкраденими солодкими поцілунками."

Хлопці, повертайтесь живими! Тут вас дуже бракує!
 

4.03.15  Івано-Франківськ

Я чудово розумію, що починаю звучати як людина з біполярними психічними розладами... але... ви, українці, таки молодці! 

От ми живемо по своїх діаспорах, святкуємо Шевченківські дні, День Незалежності, згадуємо жертв Голодомору... і маємо трохи відстале уявлення про прогресивних людей України. А їх багато! Вони теж пам'ятають минуле, але амбіції у них вже далееееко в майбутньому!

Івано-Франківськ. Місто неоднозначне. Я його ніколи особливо не знала і не розуміла. Центральний ринок і школи, де відбувались обласні олімпіади - ось чим обмежувалось моє уявлення про ІФ.

Тернопіль - зовсім інша справа. Спитайте мене про Тернопіль і ви дуже швидко про це пошкодуєте, оскільки мені години мало, щоби поділитись своїми враженнями. Та, на жаль, цього разу не зможу відвідати своє найулюбленіше у світі місто. А тому, поговорімо про ІФ.
 

Місто розвивається. Приємно здивувало те, що багато місць, які я пам'ятаю зі школи, і досі тут. 

Новий бізнес - це щось дивовжне. Кажу лише про ті місця, які бачила на власні очі.

Те кафе біля "Білого Дому" (Urban Space 100)... о май год!.. Б'юся в груди і прошу простити мене за те, що думала колись, наче Франківськ - це велике село (я знаю ще як мінімум 10 чоловік, які теж так думають, тому раджу все переосмислити, щоб вам не було так соромно, як мені). Дизайн, концепт громадського ресторану, увага до деталей. Зайдіть на вебсайт цього закладу, прочитайте про весь задум навколо його створення, бо я не хочу переповідати ідею, яка так чітко висловлена самими засновниками.
 

Я закохалась в це місце і бажаю всім, хто причетний до його розвитку, можливих і неможливих благ! Молодці! Все у вас смачно, стильно і нічим не гірше нашого Чикаго. Була б моя воля - я б в такому приміщенні і працювала, і жила б.

Потім ми довго шукали одну організацію, а навігатор водив нас якимись дворами. Ми те й робили, що натикались на різного роду підозрілі ПзОВ, ПП, ГО і їм подібні розплідники семи смертних гріхів. Постукали на свою голову в один "офіс", відчиняю двері в так звану друкарню. Там сидять дядьки, курять чи то самокрутки зі шпалер, чи якyсь марихуану - запах диму змішався із запахом чорнил і сирого підїзду. На компах розгорнуті карти відомої в певних колах растаманів відео гри...

Понеділок, полудень. Робота? Ні, не чули.

"Закрийте двері!!! Тут вам не довідкове бюро"

Окей.

Працівники торгових центрів (цих альтернатив базарам в ІФ дуже багато) мають напрацьоване око і миттєво відрізняють покупців від відвідувачів. Якість обслуговування прямопропорційна вашій платоспроможності. Якщо ви вмієте робити покер фейс - жодним м'язом обличчя не показуйте, що ціна шкіряної куртки 500 доларів вас бентежить. Намагайтесь не видати себе навіть тоді, коли продавець-консультант вас переконує залишити завдаток, подумати і повернутись за покупкою пізніше. (Завдаток - це на випадок, якщо в двері почнуть напролом іти покупці, які саме сьогодні вирішили купити шкірянку за 10 тисяч грн.) Навіть не думайте з нею сперечатись!

Італійська куртка, виготовлена в Турції, з бірками російською мовою і з брендом, який звучить майже як відомий америкнський - це аж ніяк не підстава сумніватись в автентичності та якості виробу. 

Ну це я так - щоб ви не сумнівались, наче старі прийоми не здатні співіснувати на вільному ринку з новими підходами до бізнесу.

Бастіон - залишки старого фортечного муру, відреставровані та передані для дуже якісних, свіжих форм торгівлі. Бутік "Чернікова" - це раз. Важко уявити краще місце для цього бренду. Українське, вишите- гаптоване, але зі смаком і високої якості. А сам дизайн салону-магазину чого вартий! Поруч декілька студій -майстерень для тих, хто любить робити прикраси, іграшки, елементи декору. "Баобаб" - крамниця і робоча студія; "Арт на Мур" - художня галерея; вчора ще з'явилась книжкова пересувна "точка" і ви би бачили, яким успіхом вона користувалась в покупців. 
 

Заходили ми і в "Corassini" - ресторан, який теж знаходиться в Бастіоні. Про цей заклад лише скажу, що відвідати його хотілось хоча б тому, що на одному з американських сайтів його хвалили в категорії "дизайн". В реалі Корасіні навіть красивіший. Смачно, дорого і все, як заведено в престижних закладах. Як на понеділковий вечір, то було досить людно. Декілька великих компаній, закохані пари, ділові зустрічі. Розмови на півтонах, затишно і культурно. Кухня і обслуговування поки трохи не дотягують в нюансах, але приємно, що є люди, які беруть на себе ризик і вкладають немалі гроші в такі місця. Надихає.
 

Кульмінацією нашого вештання Франківськом стала зустріч з дівчатами з UaModna. Багато хто думає, що центральний офіс знаходиться в Києві. А насправді ці люди працюють в Івано-Франківську вже третій рік і дуже успішно (щоб лише не наврочити). Не буду детально передавати зміст розмови і все те цікаве, що вони планують робити... нехай успішні проекти говорять самі за себе (чого я їм від душі бажаю.) Повторюсь лише в тому, що ця компанія має середовище, яке нагадує міні Google (не те що би я була в Google...), але так мені він уявляється.

Демократично, продуктивно, запас позитивної енергії зашкалює... В іншому житті це місце очолило б мій список "Роботодавець мрії". А сьогодні я просто вдячна за можливість дізнаватись більше про Україну сучасну, яку вони надають людям з різних країн. І подарунків гарних для своїх американців назамовляла в  UaModna. 
 

Розумію скептицизм, з яким багато хто з вас віднесеться до написаного вище. Що, мовляв, з грішми життя видається солодшим; що "хто з нас може собі дозволити ходити в ресторани з такими цінами на найнеобхідніше"; кому зараз до цього є діло; в країні війна - про що ти пишеш?; ситуація в обласному центрі не відображає реального стану речей в регіонах...і.т.п.

І ви всі матимете рацію. Я з вами згідна майже на 100%. Крім цих "робочих" моментів:

- я є турист. Припустимо. Я приїхала до вас, в країну, де йде "гібридна війна", де ціни нестабільні, дороги жахливі та всіх лякають криміналом.

Але я вже тут. І я хочу побачити щось, про що зможу вихвалятись перед друзям і випихати їх в спину: "Їдьте такі-сякі в Україну і не будьте заляканими вівцями. Ми у вашу Болгарію, Польщу і Америку їздимо, то давайте - будьте ласкаві, поїдьте і подивіться на власні очі, що ми нічим не гірші."

А можна було б розповісти їм, як моя країна потребує допомоги і викликати чергове занепокоєння. Вам що здається ефективнішим?

- я помітила тенденцію деяких активістів присоромлювати людей, які "замість Мохіто могли б зробити пожертву для АТО"; "не випий капучіно, а купи щось для бійця"... Несправедливо, панове, ви виставляєте такі вимоги до свого і без того жертовного і свідомого народу. А ще така політика економічно необгрунтована. Візьміть той самий Івано-Франківськ. Туризм - це все, на чому поки може "вигрібати" область. А щоб не "вигрібати", а нормально жити, цього туризму має бути в сотні разів більше. Якщо ви гнобите своїх, щоб в час війни не ходили нікуди і обмежили себе найнеобхіднішим - ви підриваєте свою ж інфраструктуру, яка є нічим іншим, як тилом для наших героїв. Якщо ми дозволимо війні відкинути економіку міст ще на сто років назад, то тим, хто повернеться з фронту, буде важко зрозуміти, як ми це допустили. А тому, одягаймо сміливі вирази обличчя і виходьмо в буденне життя, як на демонстрацію того, що нас не залякати і гідного життя не позбавити.

Будьте терплячіші один з одним і не заглядайте в чужі гаманці. Всі роблять щось для загальної справи. Хотілося б, щоб якнайбільше громадських закладів зрозуміли, яку роль вони зараз відіграють в житті українців, і прийняли активнішу позицію для підтримання життєздатності міста. Наприклад, влаштовували зустрічі між тими ж волонтерами, депутатами, журналістами і громадськістю в режимі дружньої розмови і на рівноправних умовах. Але, я впевнена, що вже щось таке планується і робиться.

І ще одне маленьке спостереження: скільки б ми не розмовляли з молодими професіоналами, з людьми, які люблять свою роботу і країну - від них жодного скиглення про погану владу чи корупцію. Та і влада в їх розумінні - це люди на місцях, з якими вони мають справу. "Ми розмовляли на тему того чи іншого проекту. Нам обіцяли подумати. Ми їм будемо нагадувати."

Я навіть не сумніваюсь.

Наостанок, хочеться сказати, що в Україні ще довго буде відчутна різниця між селом і містом у всіх розуміннях. Поки не воскресне фермерство, поки малий бізнес не отримає необхідного визнання в державі та перед законом, поки не закінчиться війна. Але, скажімо чесно, хіба в Америці нема такого ж страшного розшарування суспільства? Промислові центри розвиваються, а поруч з ними ледь співіснують бідні штати, які навіть цивілізацією важко назвати. Просто причини там інші. Тому я себе переконую, що ідеального суспільства, якоїсь Швейцарії з реклами, нам не побудувати. Ми маємо розвиватись з реальними очікуваннями, але трішки оптимістичнішими мріями. 

Бережіть себе і дякую за все, що ви робите кожного дня для розбудови нашої країни!