Навала

Владика Йосиф і Гетьман Петро Дорошенко

Єпископ Йосиф переживав нелегкі часи. Минуло вже п’ять років, як його, всупереч Київському митрополиту Антону Винницькому, який одночасно посідав Львівську кафедру, обрали єпископом Львівським, Галицьким і Кам’янець-Подільським. А Винницький і львівські братчики обрали єпископом Євстахія Свистельницького, вже немолодого і менш освіченого, ніж товариш панцирної хоругви війська польського Іван (а тепер Йосиф) Шумлянський. Правда, отець Євстахій був з церковної родини і сам мав сан, тоді як Іван був з дрібної руської шляхти і майже всі його родичі були військові. Та й вік у нього для обрання єпископом був надто молодим – двадцять чотири роки. Але енергія номінанта і могутня підтримка впливових військових – польського коронного гетьмана Станіслава Яблоновського і самого Великого коронного гетьмана Яна Собеського, зробили свою справу. Хоча боротьба з Свистельницьким тривала. Спочатку король Казимир, а потім король Міхал Корибут давали сертифікат на управління парафією то єпископу Шумлянському, то єпископу Свистельницькому. Так і існували два єпископа в одній парафії. З часом закріпився Євстахій у Львові, а Йосиф посів місце в Крилосі , в монастирі Святого Іллі під Галичем. Звідси він опікувався Поділлям, не забуваючи і про монастирі і церкви навкруги Галича і навіть поблизу Львова.

Боротьба між єпископами точилась, головним чином, у гродських судах, обговорювалась на сейміках краю у Судовій Вишні, але вона не дуже зачіпала польську шляхту і вірних католиків, бо та боротьба стосувалась схизматів, як презирливо називали православних в тодішній Речі Посполитій.

Та й не до тих сварок було королю і польським сановникам. Зовсім відбився від рук правобережний гетьман Петро Дорошенко. Андрусівський мир, бачте, йому не сподобався, бо поділили Україну поляки з росіянами. А він хотів бути гетьманом єдиної України. Ледве не вмер гетьман Петро, почувши про Андрусівський мир, серце прихопило. Того ж 1667 року розгніваний Петро Дорошенко разом з турками пішов у Галичину і так налякав короля Казимира, що дав він Правобережній Україні широку автономію. А як Петро Дорошенко нею скористався? Перейшов з військом на Лівобережжя і скинув проросійського гетьмана Івана Брюховецького, а себе проголосив гетьманом усієї України.

Так ні, шпиняли Петра Дорошенка з усіх боків – то поляки, то московіти і навіть татари. Поляки призначили гетьманом Правобережної України Михайла Ханенка, а Дорошенка визнали зрадником Речі Посполитої. Треба сказати, що Великому коронному гетьману Собеському це не було до вподоби. Він бачив, що Дорошенко рішуче виступає проти московітів, а угода з турками – хіба можуть бути спільні справи у християн з невірними - мусульманами? Ось він і попросив єпископа Й.Шумлянського таємно відправитись до Дорошенка і порозмовляти з ним по - свійському, по – християнському. Тим більше, що Дорошенко був зятем митрополита Нелюбовича-Тукальського, який добре ставився до єпископа Йосифа.

Та нічого не вийшло. Прибув єпископ до Дорошенка під виглядом купця, а той його ледве до темниці не кинув. Добре, що митрополит заступився. Не вийшло розмови, дав зрозуміти П.Дорошенко, що буде битись з поляками за допомогою татар. Краще до турків піду у васали, казав, вони далеко, їм Україна не цікава, а на Польщу вони зуби точать, бо вона їх в багату Європу не пропускає. І ось 1 грудня 1670 року старшинська рада козаків остаточно ухвалила визнати протекцію Османської імперії над Україною. А Дорошенко надіслав листа Собеському, що відмовляється від польського протекторату.

Бідний владика Йосиф! Тут від Дорошенка ледве вирвався, а вдома на нього вже "доброзичливці", прибічники Свистельницького донос накатали і до суду подали, що Й.Шумлянський спілкувався з офіційно визнаним зрадником і ворогом Речі Посполитої. Тут вже Великий коронний гетьман Я.Собеський заступився, і С.Яблоновський разом з військовими написав листа до суду на захист "вірного військового товариша" Шумлянського. Справу припинили.

П.Дорошенко не кидав слів на вітер. Вже наступного року він разом з турками і татарами розпочав облогу найсильнішого польського анклаву в Україні – Білої Церкви. Він висунув вимогу – приєднання до України частини Полісся, Волині до Горині та Поділля до Меджибожу.

Польська армія на чолі з Яном Собеським виступила на Правобережну Україну. Разом з нею йшли полки Михайла Ханенка і запорожці Івана Сірка, а також п’ятитисячний загін найманців-калмиків. Наприкінці серпня вони розбили під Брацлавом казацько-татарське військо під проводом Григорія Дорошенка, рідного брата Правобережного гетьмана. До кінця року поляки заволоділи Брацлавом, Могилевом, Баром, Меджибожем, Вінницею та іншими містами Правобережної України.

Напередодні турецького вторгнення

Зима 1972 року була холодною. Не такою холодною, як два роки тому, а все ж температура часто опускалася під тридцять градусів морозу. Покрилися кригою Дністер і Буг, не кажучи вже про менші річки. Замело снігом яри. Роз’їзди кварцяного (прикордонного) війська на лівому березі Дністра пильно вдивлялись в морозну імлу , що нависла над низьким молдавським берегом. Чи не йдуть буджацькі татари? Для них закон не писаний. Мир чи війна, а вони намагаються проскочити на польську територію, захопити людей поблизу кордону і скоріше тікати. Для них такі морозні зими якраз непогано. В більшості своїй татари не вміли плавати і тому влітку рідко ходили в набіги. Зате взимку по два-три рази кримські і буджацькі татари проскакували по вододілах між річками, ховаючись від козаків в ярах. Через 50-100км на козацькій території вони розсипалися на дрібні загони (чамбули) і хапали людей на дорогах і в селах, швидко гнали їх на продаж в Крим або в Білгород-Дністровський.

Що стосується військових походів, то разом з українцями проти поляків або росіян, то разом з поляками проти українців, то з турками проти усіх разом, татари йшли великими натовпами, кожний у сідлі і ще один-два коня в поводу, бо ходили швидко і на великі відстані. На війну йшли будь-коли - і взимку, і влітку, коли треба було. А взимку, коли багато снігу, все-таки краще, бо коней татари не кували, а сніг не давав збивати копита. Ось чому "малий льодовиковий період" в XVI-XVII століттях був часом постійних татарських набігів, які принесли багато лиха Україні.

Взимку ж цього, 1672 року, було спокійніше. Принишкли татари, готуючись до великого походу на Польщу-Україну разом з могутньою турецькою армією і в союзі з турецьким васалом П.Дорошенком. Під владою Петра Дорошенка на Правобережжі залишались тільки Чигирин, південна Київщина і неширока стрічка території уздовж Дніпра. Ясно, що він не міг змиритись з таким становищем. Цілу зиму тривала переписка П.Дорошенка з кримським ханом Селім Гереєм, турецьким султаном Мехмедом ІV та його візиром. Він настійливо прохав допомоги проти поляків. Султан проводив наради з бейлер-беями захоплених областей Болгарії, Сербії, Валахії і Молдавії, призначаючи кожному необхідну кількість війська. Похід замислили на весну 1672 року, але він затримувався. Завданням походу було повернення Дорошенку захоплених поляками міст Правобережної України, а якщо вийде – отримати Кам΄янець-Подільський, який вважався найміцнішою польською фортецею, та створити плацдарм на Поділлі для подальшого щорічного просування на усю Галичину і Волинь.

Кримський хан Селім Герей і П.Дорошенко домовились зустрітись під Уманню. Гетьман ледве зібрав дванадцять тисяч сердюків, тобто найманців. На час походу він призначив наказним гетьманом Лівобережної України чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. "Дем'ян – людина проста і неписьменна, пряма в розмовах і не здатна на хитрощі. До того ж твердий у поводженні з козаками, буде їх тримати за моєї відсутності",- думав Петро Дорошенко.

Хан Селім Герей привів під стіни Уманської фортеці майже сорок тисяч кримчаків. В цей час на Україні знаходились польські збройні сили в Гусятині – панцирні гусарські хоругви на чолі з Анджеєм Прусиновським, та в Могилеві-Подільському під командуванням підляського каштеляна Кароля Лужецького. Перші налічували 11 хоругв подільської групи, тобто 770 жовнірів, та 10 гусарських хоругв, що складало 1000 кіннотників. Група Лужецького складалася приблизно з 4300 людей. Це були відбірні польські полки. Крім того існували залоги в замках: в Теребовлі – піхота краківського єпископа, в Бершаді – близько 3 тисяч козаків під керівництвом полковника Григорія Перебийноса, в Білій Церкві – регіменти Яна Зигмунта Льобля і Костянтина Вишневецького з невеликою кількістю кінноти, разом близько 500 людей. В Камянці-Подільському стояли два регіменти, які налічували по 150-200 людей. На початку серпня вони були підсилені регіментом жовнірів Краківського єпископа, що складало 500 людей під командуванням майора Бартоломея Квасиборського. В Золочівському замку знаходилась польсько-молдавська залога, в Буданівському – польська залога під командуванням брата підляського каштеляна Томаша Лужецького, в Димері – польська залога Яна Пива, в Умані, Брацлаві, Скалі-Подольській, Рашкові – залоги польсько-козацькі, в Барі і Стрию – молдавські підрозділи, які навесні знайшли сховище в Польщі. Козацьке військо Правобережного гетьмана Михайла Ханенка нараховувало близько 4500 людей, серед яких було багато козаків-запорожців, які традиційно воювали з турками і татарами.

В червні почалась облога Умані військом П.Дорошенка і кримськими татарами. В місті була польсько-українська залога, достатньо гармат та і місцеве населення, побачивши силу-силенну татар, поклялося стояти на смерть. Не захопивши відразу Умані, в липні частина українсько-татарських сил пішла на Ладижин, куди попрямували також козаки Перебийноса з Бершаді, які відбивали спроби татар захопити укріплення.

Битва під Четвертинівкою

Правобережний гетьман Михайло Ханенко, який мав ставку в Немирові, повідомив Кароля Лужецького про становище на східних кордонах. Лужецький, залишивши невеликі залоги в Могилеві, Ямполі, Жванці, з основними силами пішов в напрямку Умані.

Переправа через Південний Буг була біля села Четвертинівка. 16 липня татарські загони, які теж прямували до переправи, встигли перейти річку першими і блокували сили Перебийноса. Підрозділ полковника Григорія Перебийноса нараховував близько півтори тисяч козаків. Його оточило козацько-татарсько-турецьке військо під керівництвом Григорія Дорошенка, нуреддіна солтана Сафи Герея і Юсуфа - паши, мутешараффа улунбайського санджаку. Григорій Дорошенко мав сім тисяч козаків (серденят 5 тисяч і городових козаків 2 тисячі). Татар було 15 тисяч і турків Юсуфа - паши близько 5 тисяч. Буг перейшла тільки частина війська – сердюки і кримська орда. Вони і оточили козаків Перебийноса.

18 липня КарольЛужецький і Михайло Ханенко, війська яких з'єдналися напередодні ввечері під Ладижином, підійшли до Четвертинівки. Сили їх не перевищували 6 тисяч людей. Вони підготувалися до бою: на лівому крилі став полк князя Олександра Острозького, за ним полк Великого коронного гетьмана Яна Собеського, далі в тилу – табір (обоз) і поруч з ним регіменти Стефана Станіслава Чарнецького і Станіслава Конецьпольського. В центрі фронту став запорізький обоз, за ним в резерві королівський полк, на правому крилі – полки Яна Потоцького, гетьмана польного коронного Дмитра Вишневецького, а далі в тил – табір, регімент драгунський генерала Марцина Канецького і регімент маркіза Д΄ Аркуєна, а також 20 рот піхоти і 120 драгунів. Вони зненацька вдарили на татарсько-козацьке військо, яке перевищувало їх чисельно, але не було готове до бою. Серденята кинули гармати. Татари кинулися тікати, але були скинуті у Буг і багато з них було вбито кулями. Військо Перебийноса звільнилося від блокади. Вся битва тривала тільки годину.

"Це татарський авангард, - сказав правобережний гетьман радісному пану Лужецькому. –За годину підійдуть основні сили. Нам треба тут закріпитись і не дати татарам форсувати Буг". "А я вважаю, що треба переходити Буг, гнати татар аж до Умані. Після такої поразки вони будуть тікати від війська Речі Посполитої". "Дамо відпочити козакам і жовнірам, ми билися без передишки після довгого переходу. А там побачимо", - казав Ханенко. "Мої гусари хоч зараз готові гнати татар", - відповідав Лужецький, махнувши офіцерам підійти до нього для наказу. "Ну хоч дозволь, ясновельможний пане, нам залишитись на цьому боці. Будемо охороняти твій тил. Якщо ти поб’єш татар, то уся слава буде твоєю, а ми станемо свідками твого подвигу. А якщо діла не вийде, то і ми разом з тобою будемо пропадати".

Гусари спішно почали переправлятись через Буг. Коні ковзалися на валунах порогів, попадали ногами в ями, падали. Мокрі гусари нещадно лаялись, виринаючи з річкової круговерті. Нарешті усі скупчилися на лівому березі Бугу.

А Ханенко відразу, як поляки побігли до переправи, покликав сотників. "Ну, панове, - сказав він, - готуйтеся до оборони. Швиденько огородитися фурами, рушниці зарядити. Будемо рухатись до Ладижина, може відіб’ємось, там наша залога". Козаки почали утворювати міцний табір, який міг би пересуватись під татарським вогнем.

Ледве закінчили підготовку, як побачили поляків, що тікають до переправи через Буг. Вірно казав козацький гетьман, Лужецького на лівому березі зустріли величезні натовпи татар, які охопили гусарів майже з усіх боків. Рушниці не стріляли, бо порох підмочився на переправі. Кинулись тікати до Бугу, пробиваючи собі дорогу шаблями, падаючи під градом татарських стріл. Татари розбивали польське військо на невеликі частини і спритно метали кожані аркани, скидаючи гусарів з коней. Багато знатних шляхтичів попало в полон, і ще декілька років по тому викупали і обмінювали поляки своїх родичів з татарської неволі.

Добре, що частину сил Лужецький залишив на переправі, під їх прикриттям військо спромоглося переправитись через Буг і приєднатись до козацького табору. Татари, побачивши, що козаків і поляків в таборі небагато, почали переправлятись через Буг. Вдарили дві козацькі гаківниці, охолодивши татарський кураж. Табір почав рухатись назад, в напрямку Ладижина. Татарські хвилі накочувались з усіх боків, але козаки спритно стріляли, відбиваючи атаки. Кароль Лужецький трохи оговтався. Він думав: "Добре, що я не надіслав депешу королю про нашу перемогу". Польсько-козацький вал докотився до стін Ладижина. Гахнули козацькі гармати, що їх викотили на вал. З проходів вилетіла польська кавалерія, розчистивши обозу шлях до укріплень міста. Татари підтягнули сили, розбили свій кош поблизу Буга, подалі від козацьких гармат. Розпочалася облога Ладижина, яка тривала до 9 серпня. Польсько-українські сили були блоковані і не могли виконати наказів короля і гетьмана Яна Собеського надати допомогу Кам'янцю.

Тим часом тривала також оборона Умані і Четвертинівки. Залишивши тут деякі сили, хан Селім Герей і П.Дорошенко пішли на Тростянець, відрізаючи Кам'янець –Подільський від можливої польської допомоги з півночі. В Тростянці вони стали обозом 26 липня, хан прийнявся складати універсал до правобережних козаків, який козаки Дорошенка мали доставити в міста Поділля. В універсалі хан повідомляв, що прийшов на Україну на допомогу Петру Дорошенку. Він писав, що хоче запровадити тут порядок, оскільки бачив "…таке ваше християнське безладдя і немилість, бо один на другого, місто на місто як різні неприятелі воюєте і самі свою власну кров п’єте і землі свої спустошуєте, чого ніде і між іншими народами рідко бачимо і дуже тому дивуватись мусимо". В універсалі він зичив Україні спокою і кінця війні.

В Тростянці хан і П.Дорошенко отримали наказ султана рухатись в напрямку Кам'янця-Подільського для зустрічі з основними силами турків.

Польський переполох

Великий коронний гетьман Речі Посполитої Ян Собеський до половини липня перебував у Варшаві. Він жив у передмісті, у Віланові, де йому належав європейський палац з гарним садом. Тут знаходилась дружина гетьмана – француженка Марія-Казимира з дітьми, або Марисенька, як її називав гетьман. Майже кожен день зустрічався гетьман з королем Міхалом, обговорюючи заходи для відбиття навали. Король видавав універсали, закликаючи до зборів посполитого рушення, як в польських воєводствах, так і в Литві. Шляхта приймала рішення на сейміках, призначала дати зборів, але збиратися не поспішала. Король відправив листа до російського царя з проханням військової допомоги і чекав прибуття московських послів, які вже були на шляху до Польщі.

Виїхав він з Варшави в Яновець 12 серпня. Інші вельможі почали тікати ще раніше: наприкінці липня Собеський відіслав дружину до Прусії, а вже 8 серпня наказав їй їхати до Гданську. Маріана Яблоновська, дружина руського воєводи, попрямувала до Казімежа над Віслою, а Теофілії Вишневецькій, дружині польного коронного гетьмана, Ян Собеський запропонував гостинність в своєму старостві. В східних воєводствах Польщі почалась легка паніка, ніхто не знав, де знаходяться татари. Королівська гвардія обстріляла святих отців, які пливли човнами по Віслі. Краківський воєвода Олександр Любомирський, шукаючи сховища, теж поплив з дружиною до Гданську.

Справи були не дуже добрі. Не вистачало грошей для війни. Король вирішив відправити свої діаманти в Голландію, щоб отримати під їх заставу необхідні гроші. Ян Собеський розумів, що татари і Дорошенко самі не являють великої загрози, а ось якщо у війну вступить Туреччина, то можливі найгірші наслідки. На заваді туркам стояв Кам΄янець-Подільський, і сюди турки мали нанести основний удар. Якщо турки візьмуть Кам’янець, то їм буде відкрита дорога на Львів і Краків.

Кам'янець вважався неприступною фортецею. Крім Старого замку нещодавно був збудований Новий замок, але, на погляд Собеського, його збудували надто близько до Старого, так що він тільки заважав обороні. Роботи з укріплення стін Старого замку ледве розпочинались. Не було також запасів харчів, чекали нового врожаю. Краківський єпископ Анджей Тшебицький переказав двадцять тисяч злотих на закупівлю провіанту для фортеці. Планувалося виконати закупівлю в Молдавії. Але це виявилося неможливим, бо мешканці прикордоння повтікали вглиб країни. Вони лякалися польської шляхти, яка шукала біглих селян, а також були застрашені концентрацією турецьких військ на правому березі Дністра.

У фортеці були величезні запаси пороху і майже 400 гармат і гаківниць, та не було артилеристів. Взагалі залога була дуже малою, Собеський увесь час намагався підсилити її, але король Міхал Корибут ніяк не міг затвердити кандидатуру командира гарнізону. Одна з кандидатур розглядалась навіть на сеймі у Варшаві. Посаду коменданта фортеці запропонували генерал-майору Йозефу Лянчинському, але той зажадав десятитисячну залогу і сто тисяч злотих. Йому відмовили.

Ян Собеський робив, що міг. Він звернувся до свого приятеля і духовника, краківського католицького єпископа Анджея Тшебицького з проханням взяти під заставу коронні клейноди. Він не хотів заставляти їх за кордоном, щоб не втрачати додаткові кошти. Крім того, він просив єпископа вислати свій регімент, тобто власну військову частину, яку тоді мали усі магнати, до Кам΄янця- Подільського. Вже 16 липня він призначив командиром цього регіменту генерал-майора Еліаша Ланцького, наказавши йти до обозу, тобто табору армії, найкоротшим шляхом. Крім нього, Собеський надіслав до Кам’янця регіменти деяких інших сановників. Але сил було замало. Король не дозволяв надіслати в Кам΄янець коронну піхоту. Собеський сподівався на сили, що були на Поділлі, але вони понесли великі втрати під Четвертинівкою.

Не знаючи ще про поразку поляків 18 липня, гетьман написав листа до Кароля Лужецького, щоб він залишив залоги в Брацлаві і Могилеві, а з військом пішов до Кам΄янця. Листа Лужецький не отримав, бо разом з М.Ханенком був обложений у Ладижині.

На цей час польсько-українські залоги вже залишили Брацлав і Могилів і 18 липня поповнили залогу Ладижина. Татари і козаки Дорошенка , стоячи під Ладижиним, не дуже турбували його залогу. Вони блокували польсько-українські сили, чекаючи переходу турецького війська через Дністер. Як тільки татари отримали повідомлення про перехід Дністра і захоплення турками Жванця, вони запропонували польсько-українському війську здатися. В Ладижині відбулась нарада. Лужецький і Ханенко розуміли, що їх допомога Кам΄янцю не була б зайвою. Але вони побоювалися, що на той час, коли вони з боями можуть пробитися до Кам΄янця, він вже буде оточений величезною турецькою армією.

Вирішили йти у зовсім іншому напрямку – на Білу Церкву. Сподіваючись на те, що головні сили козаків П.Дорошенка беруть участь в операціях на Брацлавщині, Лужецький і Ханенко розраховували повернути короні Київщину і, можливо, примусити П.Дорошенка відтягтися назад.

9 серпня польсько-українські війська пішли на Білу Церкву. Під Шамраївкою їх зустріли козаки П.Дорошенка, які блокували польську фортецю, а також мали свою залогу у Хвастові. Переважаючі польсько-українські сили розсіяли козаків, деблокували Білу Церкву і доставили туди провіант. Поляки захопили Хвастів, залишили тут свою залогу і разом з козаками Ханенка рушили на Любар, який захопили 24 серпня. Потім через Заслав, Луцьк, Сокаль прийшли до Телятина під Львовом, де 15 вересня поєднались з силами Яна Собеського.

В тому ж напрямку відходили й інші польські війська. Група Яна Пива, яка вийшла з Золочіва і пішла на Димер, зустріла під Корцем татарські чамбули. Після битви відступили як поляки, так і татари. Поляки повернулись до Золочіва і, залишивши тут невелику залогу, пішли на з’єднання з військом Яна Собеського. В Димері, за відсутності димерського старости ротмістра Яна Пива, обороною міста від татар керував комендант Єліаш Новицький, який в серпні відбив усі атаки татар. Становище у Димері було непевним, і комендант прохав київського російського воєводу Григорія Козловського про допомогу, але той відмовив.

До росіян звертався також Кароль Лужецький, який намагався допомогти Умані, але також не отримав згоди. В середині вересня Умань була залишена польсько-українськими силами. Польські частини під командуванням Яна Речицького, ротмістра Любельського воєводства, повернулись до Руського воєводства і приєднались до військ Яна Собеського. Козаки розбіглися. Частина їх сховалась на Запоріжжі, побоюючись помсти П.Дорошенка за страту його прибічників, а інші подалися на землі, які були під владою росіян.

Польське угрупування Анджея Прусиновського, яке стояло обозом під Гусятином до 4 серпня, отримало відомості від турецького полоненого, що султан прибув до Хотина. Прусиновський зрозумів, що не може більше невеликими силами стояти поблизу турецької армії, і для збереження залишків війська вирушив через Теребовлю, Золотники, Підгайці на Львів, куди прибув 22 серпня, а потім просунувся аж у Польщу до самої Вісли, звідки його повернули до Любачіва під Львовом.

Великий коронний гетьман Ян Собеський, клянучи генерального кам΄янецького старосту Миколая Потоцького за те, що пізно попередив про турецьку загрозу і попросив допомоги, намагався стримати турок і татар дипломатичними засобами. Від королівського двору, ради сенату і коронного підканцлера Анджея Ольшовського гетьман отримав повноваження підписати угоду с Петром Дорошенком. До турецького султана Собеський надіслав посла Яна Венявського, до татар – Миколая Злотницького, якому дав коштовні подарунки для хана. Чесник познаньський Ян Миколай Злотницький прохав хана про посередництво з турками. На це хан 5 вересня вислав листа до Собеського вже з Гусятина, де після захоплення Кам’янця стояв спільний обоз хана і султана. Хан писав, що султан здобув Кам’янець, який вже не міг бути предметом обговорень. Турки погоджувались на перемовини за умовами, що поляки будуть платити щорічний "гарач" (данину), віддадуть Подільське воєводство і, головне, землі, які належать до Кам’янця.

Про це Ян Собеський повідомив єпископа Тшебицького, а також відіслав йому з вартою декілька десятків полонених татар, запропонувавши використати їх на відновленні і укріпленні оборонних валів Кракова..

Оборона Кам'янця

Кам'янець-Подільська фортеця розташована на високому березі річки Смотрич. На другому березі, під фортецею, розкинулось місто, більшість мешканців якого була тоді поляками. Але жили тут і православні українці, вірмени та іудеї. Фортеця являла собою природно-оборонний комплекс: річка Смотрич огинала місто з усіх боків, а вузенький перешийок на заході захищався фортецею. Між містом і фортецею високо над прірвою розташований міст. Саме місто було за мурами і валом, над мурами височили вежі. Прохід між рікою і мурами перекритий двома брамами з комплексом укріплень: Польська брама на північному заході і Руська брама на південному заході від міста. Відразу за мостом через прірву починається Старий замок, до якого з заходу був прибудований більший Новий замок. Обидва мали невисоку спільну кам’яну стіну з валом і бастіонами. Всередині загальної території Старий і Новий замки захищались ще і своїми мурами з вежами. З внутрішнього боку до мурів Старого замку прибудовані дерев΄яні переходи, схожі на криті веранди. Тут стояло багато гармат і гаківниць. Величезні підвали, вирубані у вапняковій скелі під фортецею, зберігали провіант і порох. І хоч провіанту було малувато, зате пороху дуже багато. Мало було і кваліфікованих канонірів: тільки 4-6 під командуванням майора шотландця Хейкінга, та декілька міщан, що вміли наводити гармати. Серед них історія згадує кам΄янецького війта (суддю) Киприяна Томашевича і якогось невідомого по імені іудея, який обслуговував оборонну ділянку на Старому замку.

Регулярні польські війська нараховували тільки півтори тисячі штиків і шабель. Серед них до складу залоги увійшли 24 драгуни і жовніри Волоської хоругви перемишльського стольника Єжи Міхала Володийовського, досвідченого військовика, можна сказати героя польсько-турецьких і польсько-українських воєн. Крім того, були 30 сердюків, тобто найманців, полковника Яна Мотовидла, 80 киян під проводом ротмістра Яна Мокрицького. Шляхти, міщан і селян, які могли битися з турками, було ще півтисячі.

Захисників міста не вистачало навіть на усі башти. Більшість залоги міста скупчилася біля Польської брами, де був міст через річку. Руську браму боронив Маковецький. Інші підрозділи були розташовані в районі Великого шанця, який закривав вхід у місто з боку Старого замку.

В замках оборону тримали приватні регіменти польських магнатів та єпископів, а також регулярні частини польського війська. В центрі Старого замку стояли драгуни Володийовського, а центрі Нового - його ж піхота.

В Кам’янці керівництво фортецею належало генеральному старості Миколаю Потоцькому, який володів деякими замками на Поділлі, розумівся на фортифікації, але мав невеликий військовий досвід. Оскільки військового коменданта в Кам’янець так і не призначили, він обрав собі помічників – трьох досвідчених військових, в тому числі Єжи Володийовського. Була скликана військова рада з шести видатних представників подільської шляхти на чолі з "губернатором" Єронімом Ланцкоронським. В засіданнях ради також брав участь католицький єпископ Веспасьян Ланцкоронський.

Турецькі війська, які переправились через Дністер, нараховували близько 270 тисяч переважно васалів Туреччини – сербів, болгар, волохів, молдаван та значну кількість яничарів. Під час переправи турків залога фортеці вислала їм назустріч вершників Єжи Володийовського. Вони схопили декількох турків, які були відіслані до Яна Собеського і короля Міхала Корибута. До підходу турецьких військ поляки встигли наполовину укріпити Новий замок і Руську браму. Вони розуміли, що з такою малою залогою і без достатньої кількості провіанту фортеця довго не витримає. Але сподівались на два-три тижні, поки підійде польська армія.

У султана теж був план. Його агенти доповідали, що в фортеці мало провіанту. Тому він вирішив обложити Кам’янець і якщо за два-три тижні його не візьмуть, йти далі на Гусятин, де стати обозом і звідси починати захоплення Поділля. Татарським загонам було надане завдання розсипатись на просторах Галичини, перерізати шляхи, палити і нищити усе, що можна.

12 серпня передові частини турецької армії доповідали султану, що вже бачать вежі Кам΄янецької фортеці. Разом з тим хан вислухав скарги військових на молдавського господаря Дуку, який відповідав за постачання матеріалів для будівництва мостів через Дністер та його притоки і за допомогу у військових роботах.

Наступного дня на аудієнцію до султана прибув кримський хан Селім Герей, військо якого разом з козаками П.Дорошенка нарешті прийшло сюди з Тростянця. Хан освідчився султану у вірності і підданстві та отримав наказ щодо наступних військових дій.

14 серпня султан призначив новим молдавським господарем Стефана Петричейку, який узявся до роботи. Того ж дня, нарешті, аудієнції у султана був удостоєний козацький гетьман Петро Дорошенко. Він увійшов до намету з бунчуком і прапором, а вийшов обдарованим каптаном, булавою і чорним арабським скакуном.

Наступного дня військо султана повністю оточило Кам΄янець. Турки стали з боку Довжика, Зиньковців і Жванця. З боку Цвикловців стали козаки. Яничари почали обстріл Руської брами, яку боронив підрозділ Станіслава Маковецького, що налічував 20-30 жовнірів. Крім того, браму боронили 9 шляхтичів, 39 вірменів, 18 жидів, 18 людей з-під Скали-Подільської і 30 міщан, надісланих війтом. Вони мали одну гармату і 71 гаківницю, які обслуговували тільки три артилериста. Поляки обстріляли турецький обоз.
Одна з куль влучила в султанський намет в той час, як до нього входив султан.

Мехмед IV надіслав посла до кам΄янецької фортеці, який запропонував здатися, але отримав відмову. 17 серпня почався регулярний обстріл фортеці турками, який з часом посилювався. На замку підняли білий прапор. Візир надіслав листа до подільського старости Миколая Потоцького і офіцерів, пропонуючи їм відкрити брами. Після наради поляки відповіли відмовою. Тим часом турки, використовуючи перерву, наблизились до валів, і постала загроза захоплення міста. Поляки атакували турків і змусили їх відійти. Турки викопали навколо міста глибокі рови, де могли критися вершники з конями, оточили місто сьома лініями окопів. Вони почали копати тунелі під Новий замок. Стрілянина з двох боків лунала вдень і вночі. Турки безперервно атакували замки, не зважаючи на великі загуби. Оборонців замків і міста теж ставало усе менше. На нараді 23 серпня взяли рішення залишити Новий замок і перейти до Старого, бо вже не вистачало сил боронити обидва. Заклали міни в Новому замку і залишили його в ніч на 25 серпня. Турки увійшли в Новий замок наступного дня, міни вони частково викрили, а інші вибухнули і пошкодили міст між Новим і Старим замками.

Побудувавши тимчасові укріплення навколо Старого замку, турки розпочали підкоп під його мури. В ніч на 26 серпня вони підклали міни, а наступного дня почали масований обстріл замку. Їх ядра пробивали нетовсті стіни фортеці. Перед вечором турки припинили обстріл і відтяглися до окопів. Захисники замку зрозуміли, що їх чекає штурм. Дійсно, за хвилини вибух мін завалив майже половину замкового муру. До пролому кинулись натовпи яничар, закладаючи вуха захисників своїм виттям. Першим оговтався пан Володийовський, який побіг до вилому з горсткою жовнірів. На допомогу прийшли інші шляхтичі. До Старого замку побігли також міщани з міста, але турки, відкривши шалену стрілянину, не допустили їх до мосту, перекинутого над прірвою.

Яничари намагались захопити замок, лізучи стрімкими схилами до мурів, але каноніри стріляли з веж замку майже впритул. Темрява припинила штурм, турки відійшли. Єпископ Веспасьян Ланцкоронський, який під час штурму молився, рано вранці вийшов подивитись, що стало. Він нарахував дві тисячі вбитих турків. Загинуло і багато жовнірів. Але було ясно, що втримати Старий замок тепер неможливо.

27 серпня до Миколая Потоцького прийшли з міста занепокоєні міщани і шляхта. Вони бажали знати, що буде робити залога замку, чи можна утримати фортецю. Пан Потоцький прямо відповів, що Старий замок довго не витримає, оскільки під нього ще будуть підкладені міни. Він дав наказ вивісити білий прапор, а військова рада схвалила вислати до турків мирну делегацію. Турки доброзичливо зустріли посланців і запропонували досить непогані умови капітуляції. В місті і замку розпочали приготування до здачі.

Єжи Володийовський, який боявся, що турки увірвуться у місто і почнуть грабежі і вбивства міщан та родин захисників замку, надіслав свою піхоту на міський шанець до війта. Увійшовши в казарму, він побачив нетверезого майора артилерії Хейкінга, який тягнув якісь клумаки. "Як би це сталося раніше, я б тебе розстріляв, - сказав майору пан Володийовський, - йди спати, пся крев. Прокинешся вже в Туреччині". "Туркам теж потрібні каноніри, - відповів майор. – Ми ще повоюємо". З цими словами він впав на свої клумаки і відразу заснув.

Під вечір польські посли у супроводі яничарів поверталися до Старого замку. Тільки-но вони увійшли в браму, як замок здригнувся від сильного вибуху. На послів посипалося каміння. Єжи Володийовський, який на коні посеред двору замку збирався зустріти делегацію, впав, пронизаний картеччю. Це під впливом вибуху стрільнула картечниця, яка стояла на мурі замку.

Яничари, вважаючи, що це підступні дії поляків, схопили послів і потягли їх назад до своїх шанців. За декілька хвилин вони вже стояли перед візиром. Один з послів, хорунжий чернігівський Ян Міхал Мислішевський, почав переконувати турків, що то був просто нещасний випадок. Візир знову надіслав його з яничарами до Старого замку. Тут вони побачили тіло пана Володийовського і багато трупів.

В місті нічого не знали про причини вибуху. Оголосили, що турки висадили нові міни і зараз буде штурм і різанина людей в місті. Піхота Володийовського на чолі з Вонсовичем стала на мосту, вирішивши за будь-яку ціну не пропускати турків. Але за якийсь час турки і захисники замку з΄ясували інцидент.

За підрахунками обох сторін в наслідок вибуху загинуло близько 700-800 людей, тобто половина залоги замку. Усі гадали про причину вибуху. Оскільки не знайшли тіла майора Хейкінга, вирішили, що він замкнувся у Чорній вежі, де залишалось майже двісті бочок пороху. Сидячі на бочці, він, мабуть, запалив ліхтар, і залишок замку злетів у повітря. Ян Собеський у листі до коронного підканцлера Ольшовського писав, що "в Старому замку наші самі запалили з необачності порох, і замок цілком зруйновано, а люди, близько півтисячі, загинули, де і пан Володийовський, наш Гектор, загинув".

Наступного після вибуху дня до генерального кам΄янецького старости Миколая Потоцького прибув тлумач агі яничарів Азамет, щоб одержати ключі від міських брам.

29 серпня до турецького обозу попрямувала польська делегація на чолі з єпископом Веспасьяном Ланцкоронським і генеральним старостою Миколаєм Потоцьким, яка була прийнята візиром. Того ж дня шляхта, військові і міщани виїхали з Кам΄янця. Загалом їх було близько півтори тисячі. Їм надали двісті возів, які тягнули воли. Частина шляхти, якій залишили зброю, утворила конвой. Представники візира супроводжували їх аж до Станіславова.

Відразу після цього турки кинулись грабувати місто. З церков на вулицю викидали ікони. За наказом султана на прохання і викуп мешканців залишили три церкви для християн. Інші церкви перетворили на мечеті. Оскільки з міста виїхали далеко не усі міщани і шляхта, турецькі вояки грабували багаті будинки, розподіляли між агами красивих шляхтянок, гвалтуючи жінок і дітей, які не змогли сховатися. Повсюдно йшла підготовка до в’їзду султана у місто. З землі викопали усіх похованих мерців, а їхні кості викинули далеко за містом.

У п’ятницю другого вересня султан Мехмед IV і козацький гетьман Петро Дорошенко на подарованому йому султаном арабському коні в’їхали по святим образам у місто. Що думав у цей час козацький гетьман? Султан вже у супроводі своєї свити, без гетьмана, увійшов у мечеть, де усі дякували Аллаху за перемогу над невірними. На знак цієї перемоги перед султаном обрізали семирічного християнського хлопчика. Після урочистостей султан подався на полювання в околицях Жванця.

Залишивши залогу і велику кількість будівельників - молдаван у Кам'янці , султан і кримський хан просунулись до Гусятина. Тут вони стали табором і султан створив нову провінцію Османської Порти – елайєт кам'янецький. На його чолі він поставив очаківського бейлербея Халіла, якого йменував "губернатором".

Підготовка до оборони Львова

Як тільки Великий коронний гетьман Ян Собеський довідався про форсування Дністра турецькою армією, його найпершою турботою стала оборона Львова і Кракова. Щодо Кракова він був спокійнішим. Гетьман швидко порозумівся з краківським воєводою Олександром Любомирським і коронним стольником Яном Вєлопольським. Про всі справи у Кракові гетьман дізнавався також з листів краківського католицького єпископа Анджея Тшебицького. Гірше було зі Львовом. В місті не було провіанту, мури знищені під час недавнього землетрусу, фортифікації недобудовані і дорога до міста відкрита.

Львівські міщани надіслали назустріч гетьману делегацію, прохаючи про порятунок. Ще в інструкції вишенського сейміку від 15 грудня 1671 року значилось прохання від імені цілого Руського воєводства, щоб Високий замок у Львові був укріплений, мав достатньо залоги і амуніції. Радили прийняти залогу замка до війська і платити їй, а також призначити гроші на фортифікацію Львова.

Навесні, 25 травня 1672 року, руський сеймік знову порушив питання про укріплення Львова і, з погляду на турецьку загрозу, вимагав аби уся Річ Посполита піклувалась про фортифікації Львова. В липні запропоновано призначити податок з шинків на добудову фортифікацій. Піклувалися також про укріплення монастиря кармелітів, виділивши йому триста злотих. Додаткові тисячі на укріплення Львова переказав львівський стольник Олександр Ходоровський коменданту Львова Еліашу Ланцькому.

У квітні галицький сеймік теж домагався від Великого коронного гетьмана аби той надав людей на залогу до Львова, а частину доходів міста призначив на поправлення фортифікацій.

В той час, коли турецькі війська почали облогу Кам’янця, Ян Собеський в’їхав до Львова. Керівником оборони міста він призначив генерал-майора Еліаша Ланцького, який з регіментом краківського єпископа мав йти на поміч Кам’янцю, але тепер залишився у Львові. Тут перебував також руський воєвода Станіслав Яблоновський. Він разом з гетьманом обговорив склад залоги для Львова. Крім регіменту самого Яблоновського сюди увійшли регімент пана Морштина, піхота Руського воєводства і польська кавалерія. Порадившись з краківським воєводою Любомирським, гетьман постановив створити під містом обоз для кавалерії і вислати на зовнішні укріплення частину панцирної хоругви. Ян Собеський видав універсал, довівши до мешканців Львова небезпеку, що їм загрожує. Він наказав розпочати евакуацію мешканців і майна, залишивши тільки спроможних битися з турками.

В першу чергу зі Львова почали тікати найзаможніші мешканці. А коли на початку вересня поширилися чутки, що султан обіцяв віддати Львів на пограбування яничарам у нагороду за взяття Кам’янця –Подільського, Львів почали покидати й інші – переважно жінки і діти. Залишилося близько третини міщан, які дали на оборону тисячу чоловіків. Військовий гарнізон Львова на початок облоги становив тільки 400 вояків королівської піхоти. Допомогу в обороні надавала також невизначена кількість селян-русинів, що збіглися з передмістя, яке спалили за наказом бургомістра Бартоломея Зиморовича. Зібравши міщан, бургомістр привів їх до присяги боронити Львів до кінця.

Православний єпископ львівський Йосиф Шумлянський теж брав участь в евакуації, сприяючи вивезенню церковних цінностей у віддаленні монастирі, куди б не дісталися татарські чамбули. В Крехівський монастир, який єпископ добре знав, оскільки проходив там новіціят перед своїм висвяченням, він переслав зі Львова речі свого приятеля перемишльського єпископа Інокентія Виницького. Це були: чаша срібна позолочена, дорогі церковні книжки і єпископський одяг. Не зважаючи на скруту, монахи зберегли ці речі і повернули їх єпископу за два роки.

20 серпня гетьман Собеський виїхав до Яворова, де знаходився його любий дерев’яний замок. Тут він був дома. Тут він довідався про капітуляцію Кам΄янця-Подільського, отримав вимоги султана, викладені в листі хана. Тут він накопичував військо для відсічі татарсько-турецької навали. Після скорочення польського війська сеймом у 1667 році сили Речі Посполитої нараховували 12400 людей в Польщі і 6000 в Литві. Литовці, серед яких було багато політичних противників Яна Собеського, барилися, а своїх сил було дуже мало.

Похід армії завойовників

10 вересня з-під Гусятина татарське військо під командуванням хана Селім Герея, козаки разом з гетьманом Петром Дорошенком, турецькі підрозділи на чолі з Каплан-пашою і молдавсько –волоські під керівництвом господарів вирушили на Львів. 15 вересня вони пройшли Бережани. Монолітний чотириповерховий замок з міцними стінами і величезною круглою вежею був явно не по зубах татарам. Крім нього в місті височіли оборонні церковні споруди – костел Св. Миколая, костел Різдва Пресвятої Богородиці і синагога. Татари, потрапивши під перехресний вогонь з замку і костелів, змушені були відійти. Основні сили пішли далі через Золочів. Тут була фортеця, яку в 1634-1636 р.р. побудував Якуб Собєшин, батько Великого коронного гетьмана Яна Собеського. Фортеця була новою, побудованою за правилами італійського фортифікаційного мистецтва. На її кутах розміщувались артилерійські бастіони, мури були невисокими, але товстими, дуже міцними. Замок окружав глибокий і широкий рів, оздоблений камінням. До єдиної брами через рів був перекинутий міст, який не тільки підіймався за небезпеки, а й охоронявся бастіоном теж з брамою. В замку була молдавсько-польська залога, достатня для тривалої оборони. Але замок витримав тільки шість діб. Польські сили були представлені драгунським регіментом Яна Хенрика аб Альтен Бакума. Обороною замку керував майор Зігмунт Фредерик де Стрем. Після капітуляції він попав у полон, а паша призначив в замок свою залогу. Захопивши Золочів, турки попрямували далі на Поморяни, замок в яких був одним із улюблених місць перебування Яна Собеського. Він був добре укріпленим і витримав облогу, хоча саме село турки захопили і пограбували.

Вже 18 вересня татари з’явилися на Шиховських височинах в південних околицях Львова. Вони хапали людей на дорогах. 20 вересня татарські чамбули дісталися Крехівського монастиря і околиць добре укріпленої Жовкви. 22 вересня нападників бачили навіть на полях і рівнинах краківського передмістя.

Відсіч татарам під мурами Крехівського монастиря

Крехівський православний чоловічий монастир був відносно молодим, на час облоги 1672 року йому виповнилось тільки шістдесят років, а муровані споруди були збудовані тільки у другій чверті XVII століття. Монастир отримував багаті пожертви, що дозволило монахам в 1660 р. збудувати високі оборонні мури з двома ярусами стрільниць. По кутах фортеці стояли триярусні наріжні вежі, над брамою височіла найбільша з них. На території монастиря розташувалися п’ять церков і три корпуса монастирських келій. З західного боку монастир дотикався до вкритої густим лісом гори Побійної, на якій розташовані святі джерела. На вежах фортеці стояли гармати і гаківниці. Ціла монастирська фортеця була обведена глибоким ровом, заповненим водою. Монастир вже мав досвід боротьби з татарами, у 1648 р. він витримав їх облогу. Тоді під час облоги загинув племінник кримського хана Тугай-бея. Татари сприйняли це як погану прикмету і відступили.

Коли в 1672 р. перші татарські вершники з’явилися на дорогах поблизу Крехова, багато мешканців села, що розташоване за 3км від монастиря, побігли ховатися за монастирські мури. Перший татарський роз’їзд, який дістався монастиря, не міг підійти навіть до надбрамної вежі, яка була обладнана перекидним мостом через рів. Дорога до вежі була загороджена з усіх боків: перед брамою розташовувались огороджені частоколом городи, хліви та господарські будівлі, а підходи до вежі між нею і господарством закривали ще декілька брам або хвірток, через які можна було проходити тільки по одному. Татари скупчилися з північного боку монастиря, махали нагайками і щось кричали. Дехто з монахів раніше перебував у татарському полоні, вони зрозуміли, що татари прохають фураж для коней. Ігумен повелів видати татарам декілька мішків вівса і ячменя, а татари залишили розписку і сказали, що вони ще навідаються до монастиря, але нападати на нього не збираються. Занепокоєний ігумен надіслав двох монахів до Петра Дорошенка, який перебував в обозі під Львовом. Гетьман доручив Івану Мазепі, який командував гетьманською надвірною хоругвою, тобто гвардією, владнати справу. Взявши з собою четверо козаків, Мазепа разом з монахами подався до монастиря. Тут він подивився на ситуацію і залишив залогу з своїх козаків, начебто монастир приєднався до війська Дорошенка, а сам повернувся до обозу під Львовом. Татари ще декілька разів навідувались до монастиря, але брали лише провіант за посвідками, без грошової виплати. За декілька днів під монастирськими стінами з’явилась татарська чамбула на чолі з сестринцем (сином сестри) хана Селім- Герея. Не зважаючи на козацьку залогу, татари зробили спробу перелізти через стіну, але монахи і козаки залоги, що до них приєдналися, почали стріляти з самопалів. Татари відступили і стали кошем на півдороги між монастирем і селом Крехів. Селяни, які приходили до монастиря, лісом оминаючи татар, розповідали, що татари готуються до нападу, в’яжуть драбини і переносні мости для форсуванні рову. Ігумен скликав нараду з найстарших монахів, деякі з них пережили татарський напад 1648 року. Вони нагадали випадок з ханським небогою, коли його було вбито і татари відступилися від монастиря. Порадили зробити те ж саме. Серед гармат, які стояли на вежах монастиря була і одна з найновіших – так звана "шмиговниця", яку можна було точно наводити на ціль. Стріляти з неї мало сенс тільки вночі, коли ханський сестринець буде спати в своєму наметі. Того ж дня, напередодні татарського штурму, що готувався, один з монахів прийшов у село, а вночі прокрався до турецького обозу. Ставши поза наметом, він запалив у ліхтарі січку, щоб світло було помітне тільки з монастиря. "Шмиговницю" попередньо втягли на найвищий ярус Північної вежі. Один з монахів навів гармату на вогонь свічки, заклали більше пороху і стрільно полетіло, влучивши точно в ханський шатер. Сестринця було вбито.

Дізнавшись про загибель родича, хан сильно розлютився і наказав ще одній з чамбул приєднатись до штурму монастиря. Гетьман Дорошенко, покликаний до хана, теж був невдоволеним, його наміри зберегти православну святиню не збувалися. Але ж, добре знаючи татар, він знайшов вихід, запропонувавши отримати з монахів контрибуцію.

Хан запросив п’ять тисяч талерів, тобто таку суму, яку дав цілий Львів. Після довгих суперечок з Петром Дорошенком він погодився на 4500 талерів. Дорошенко ж написав листа ігуменові українською мовою, але латинськими літерами, де вимагав сплатити хану 4000 талерів, обіцяючи в разі несплати кару вогнем і мечем. Монахи відразу віддали татарам, які привезли листа, 500 талерів для хана і написали свого листа гетьману, в якому слізно молили знизити суму контрибуції. Зібравши церковне начиння на суму ще 1500 талерів, монахи повезли його до обозу під Львовом. Контрибуцію приймав сам хан Селім Герей. Оглянувши цінності, він написав розписку. Присутній при цьому гетьман Дорошенко спитав хана, для чого йому великий срібний хрест, адже він мусульманин. Хан мовчки віддав хреста монахам. "А як же вони будуть службу правити?" - спитав Дорошенко, забираючи у хана дарохранильницю чудової роботи. Він теж повернув її монахам, які після цього поспіхом забралися з обозу.

Оборона Львова 

26 вересня головні сили турків стали під Львовом, а татари спробовали позмагатись з польським військом між Томашевим і Равою-Руською, але були відкинуті. Того ж дня кримський хан Селім Герей вислав листа з-під Львова, в якому пропонував полякам поспішати з перемовинами. Ян Собеський отримав також листа від волоського господаря Григорія Гики, який пропонував свої послуги, як посередник.

Вже 29 вересня комісари короля прибули під Львів для перемовин з турками і татарами. В той же день вони були прийняті ханським візиром. За посередництвом хана перемовини з Каплан-пашою призначили на 1 жовтня.

На той час у Львові існували два замки – Високий і Низький. Вони були збудовані давно – за деякими свідченнями ще за часів князя Лева, а потім перебудовувались поляками. Львів мав назву "місто в мурах", оскільки міський закон забороняв використання дерева в забудівлях. Потрійна система стін і валів добре захищала середмістя Львова. В додаток до цього в передмісті були розташовані оборонні монастирі, які могли витримувати довгу облогу. Починаючи з середини п’ятнадцятого століття татарсько – турецьке військо декілька разів наближалось до Львова, але ніколи не могло захопити місто. Каплан- паша добре це пам’ятав.

Турки обрали собі найважчі позиції – з боку Високого замку, оборонних монастирів Босих Кармелітів і бернардинського Св.Клари, навпроти Порохової вежі Низького замку, в центрі якого розташована площа Ринок. Проти них в Низькому замку за потрійною системою укріплень був розташований польський підрозділ Лехнера.

Праворуч від турків, з боку Жовківського шляху, розташувались козаки П.Дорошенка, що атакували Краківську браму, яку захищали жовніри Студницького.

Ліворуч від турків, за річкою Полтва, яка протікала з південного сходу на північний захід, огинаючи Низький замок з заходу, були розташовані волохи, молдавани і угорці, тобто між костелами Св. Марії Магдалени і шпиталем Св. Лазара. На правому фланзі цієї групи військ розташована Шембекова гора, де були насипані вали і обладнані позиції козацької і турецької артилерії. Вони обстрілювали центр міста, або ж Низький замок. Навпроти них поляки розташували свою артилерію, як раз між угрупуваннями Студницького, що прикривали Єзуїтську вежу, і Чеховича, який боронив місто з боку Галицької брами. Його жовніри засіли і в монастирі Бернардинів, де також розташували артилерію. В центрі міста, за підрозділом Чеховича, зайняли позиції жовніри Шимоновича.

З боку Янівського шляху, між козаками і молдаванами, великий простір займали татари. Між ними і молдаванами знаходився монастир Св. Юра, поблизу якого козаки теж поставили свою артилерію (в ті часи монастир був православним).

Яничари захопили Високий замок, монастир Босих Кармелітів, Бернардинський монастир Св. Клари. Від монастиря Босих Кармелітів вони почали підкоп під мури міста в напрямку Порохової вежі, а з монастиря кларисок – під чоловічий Бернардинський монастир, батареї якого не давали їм наблизитись до замку. Монахи цього монастиря міцно трималися під турецьким обстрілом. Підтягнувши гармати більшого калібру, турки намагалися проломити мури міста. Про деблокаду Львова годі було й думати, польських сил на це не вистачало.

Коли комісари короля прибули для перемовин з турками і татарами, битва за Львів тривала. Турецькі міни вже знаходились під мурами. Комісари просили хана стримати штурм, і він погодився. Але турки продовжили копати нові тунелі для мін поблизу монастиря Бернардинів. Комісари обійшли місто і побачили, що козаки Петра Дорошенка розташовані між костелами Св. Лазаря і Марії Магдалени. З боку Городка стояли татари, а від костелу Св. Павла до Галицького передмістя - турецьке військо.

Гетьман Петро Дорошенко висунув свої умови до перемовин. Він бажав, щоб кордони України з Польщею проходили по річках Лабунь і Горинь. Гетьман наполягав, щоб усі унійні церкви були знищені, а православні церкви, перетворені в костели, були повернуті українцям. Він вважав, що на Україні і в Польщі має бути тільки один православний митрополит – Й.Тукальський.

П. Дорошенко також сподівався озброїтись за рахунок поляків і висунув умову, щоб йому віддали усі гармати, що перебували в польських фортецях, а також повернули ті, які поляки забрали з Чигирина.

1 жовтня почалися розмови між польськими комісарами та Каплан-пашою. Було узгоджено, що Україна буде належати султану в кордонах, окреслених зборівською угодою 1649 р., або в тих, які існували на час переходу П.Дорошенка під владу султана. Залоги поляків з фортець на Україні мали евакуюватись разом з гарматами і амуніцією, за винятком тих залог, які здавна знаходились на Україні і не піддалися П.Дорошенку.

Турки погодились передати полякам тільки частину Поділля без Кам’янця в замін на щорічний "гарач" (данину), який би платився під назвою "упомінков". Умови договору мали бути затверджені султаном Мехмедом IV.

Поляки запропонували гарач розміром 2000 дукатів, але турки виставили свої умови – сто тисяч дукатів. Після довгих торгів, під час яких турки погрожували висадити міни, викуп був зменшений до 80 000 дукатів. Але таких грошей місто не мало. Багаті повтікали, а у бідних грошей не було. Міщани просили короля, щоб він надав гроші для викупу, бо вони боронили не себе, а Річ Посполиту. Бургомістр погодився на використання військових для збирання викупу. З міщан вдалося зібрати лише п’ять тисяч талерів, які турків не задовольнили. За погодженням з поляками турки взяли 12 знатних заручників, які потім сім років перебували в неволі, аж поки Річ Посполита не спромоглася викупити тих, хто залишився живими.

Існує точка зору, що Львів уцілів завдяки хану Селім Герею, який стримував турецький штурм аби султан не здобув міста і не захопив ціле Руське воєводство. Терени ті здавна були метою татарських наїздів. Якби їх зайняли турки і утворили провінцію Османської Порти, то продовження грабіжницьких походів кримських татар стало би неможливим. За посередництво у перемовинах хан отримав від польських комісарів 20000 дукатів, обіцяних головою посольства Яном Венявським. 6 жовтня турецьке військо відступило від Львова. Комісари були змушені йти з ним до першої ночівлі. Далі вони мали їхати до Бучача, де знаходилась ставка султана Мехмеда IV, і розмовляти про закінчення війни і мир з турками.

Дії турецької армії на Поділлі

В той час, як підрозділи Капудан-паши разом з татарами Селім Герея і козаками П.Дорошенка пішли на Львів, турецька армія під керівництвом султана Мехмеда IV окупувала Поділля. Основний удар вона нанесла в напрямку Бучача. До 15 вересня турки вже здобули Бучач. Могутня стара фортеця на горі Федір, що височіла над рікою Стрипа, протрималась декілька днів. Туркам попала в полон графиня Тереза Потоцька, дружина брацлавського воєводи Яна Потоцького. Польські залоги втекли з Галича і Станіславова, до яких тепер відкрився шлях туркам. Але Мехмед IV дав наказ стати обозом під Бучачем. Турецькі намети були на великій площі – на горбах і в Бучацькій діброві, на протязі 8км уздовж р. Вільховець, від Новоставців до Трибухівців. Вся трава була з’їдена худобою або витоптана. Тисячі верблюдів і мулів, сила-силенна людей на східних базарах, що були невід’ємною рисою турецького життя.

З-під Бучача турецькі підрозділи захопили міцний, хоч і недостатньо готовий до оборони замок в Язловці. Міцно тримався замок в Буданові, де обороною керував брат підляського каштеляна Томаш Лужецький. Залога, закликана турецьким агою до капітуляції, відповіла відмовою. Нападникам завдано значних втрат. Турки оточили замок, обстрілювали мури з гармат. Після трьох днів штурму оборонці були змушені здатися. Всіх людей забрали у неволю або замордували. Томаша Лужецького турки стратили. Разом з ним стратили декількох шляхтичів, в тому числі двох чи трьох Понятовських, які були в замку.

Шляхта Теребовлянського повіту ще 7 серпня замкнулася в Теребовлянському замку. Фортеця була невелика, але з високими міцними мурами, до того ж стояла на високому горбі. Комендантом замку обрали галицького ловчего Єроніма Кавецького. Він наказав зробити реєстр людей, які знаходились в замку: шляхти, челяді, міщан, жидів і селян, щоби знати, якими силами може розпоряджатись. Ще восьмого вересня замок не був захоплений, поляки відбивали атаки, в яких загинуло близько п’яти тисяч яничарів. Але все-таки Теребовля піддалася. Коменданта діставили в обоз султана під Бучачем.

Турки захопили Янів (Долину) і Тернопіль, розташовані відповідно на південь і на північ від Теребовлі.

В своєму щоденнику польські комісари, які їхали до султана на мирні перемовини, записали 12 вересня, що чули, як турки обстрілювали замок в Золотниках над Стрипою. Тут замкнулися селяни-русини під керівництвом дідичів Яблонських – батька і брата Олени, колишньої дружини єпископа Йосифа Шумлянського, з якою він змушений був розлучитися перед отриманням чернечого чину. Оборонці ніби піддалися, впустили до замку декілька десятків нападників і вбили їх. Турки вирішили здобути замок за будь-яку ціну і захопили його. Захисники замку очікували страти.

Залоги ж невеликих подільських замків завдяки перевазі противника часто піддавались без бою.

Переможний похід Собеського

13 вересня король Міхал Корибут надіслав султану листа з пропозицією почати перемовини щодо миру. Наступного дня Великий коронний гетьман Ян Собеський, який збирав польське військо у своїй резиденції в Яворові, разом з обозом виступив до Грубешова. Він мав з’єднатись з військовою групою підляського каштеляна Кароля Лужецького, який не з’явився. Каштелян попрямував до королівського обозу, де сподівався на захист короля від Я.Собеського, наказ якого йти до Кам’янця він не виконав. Михайло Ханенко, теж ховаючись від Великого коронного гетьмана, затримався у Замості.

Собеський чекав наказу короля щодо своїх дій. Він вважав, що Львів витримає облогу, бо усі мешканці його були налаштовані битися і разом вийшли для укріплення шанців. З огляду на це пропонував вивести свої підрозділи на північ, уникаючи охоплення їх численними татарськими загонами. Таким чином, він сам би створював загрозу удару на фланзі татарсько-турецької армії. Нарешті король схвалив його план, і Ян Собеський рушив у напрямі Красного Ставу, куди прибув 29 вересня. Тут він знаходився до 5 жовтня.

Тим часом чамбули Дзямбет Герея, які 2 жовтня виступили з-під Львова в напрямку Любачів-Тарноград-Крашник, 4 жовтня майже дісталися Вісли. Один з татарських підрозділів попрямував на Звіринець - Щебжешин, а потім, схопивши здобич, 6 жовтня повернув на Красноброд. Про напрям татарського походу загін запорізького козака Завіши, який був у польському війську, дізнався від "язика". Завіша відправив полоненого татарина до Я.Собеського.

Дізнавшись про наміри татар, військо поляків опівночі вирушило з Ситанцю до Красноброду. Увесь час падав сильний дощ, військо йшло зі смолоскипами. Розвідники, які рухались попереду, розкладали багаття, яке служило орієнтиром для війська. Нарешті гетьман вирішив почекати дня в Суховолі. Тим часом за півгодини перед ним з Замостя з’явилися козаки Михайла Ханенка, які напали на сплячих козаків П.Дорошенка і татар. Козаки замкнулися в каплиці з чудотворним образом Божої Матері. Люди М.Ханенка, не довго думаючи, підпалили каплицю і замкнуті там противники задихнулися в диму. Татари, яких заскочили зненацька, розбіглися хто куди, дехто сховався в лісі. Загинуло близько тисячі ординців. М.Ханенко забрав їх худобу, коней і вирушив за рештою татар в погоню до Томашова, після чого повернувся до Замостя.

Гетьман Собеський з’явився з військом на світанку і почав виловлювати татар у лісі. Він узяв в полон багато козаків і татар, серед яких був Шахтимір мурза. Собеський наказав зібрати захоплених татарами дітей з ясиру і вислав їх до Замостя. Він також відіслав декількох татар і козаків до короля, після чого поспішив за Абас мурзою, який втік з поля битви. Під час втечі він перебив усіх полонених з свого ясиру.

Того ж дня під Наролем, спаленим татарами, Я.Собеський атакував дві татарські чамбули. Передовим полком князя Острозького, який нараховував близько 350 людей, керував К.Лесько. Він зненацька напав на татар, які майже не опиралися. Військо гнало ворогів аж до ночі, яка врятувала татар. Багато з них втопилося при переправі через річку Танва, інші сховалися в густих лісах. Татари не встигли вбити полонених. Було звільнено дві тисячі шляхтянок, дітей і селян разом з худобою. Поляки захопили в полон багато татар.

Військо ночувало під Наролем три або чотири години. Я.Собеський поспішав. Опівночі поляки вирушили далі. Загон козака Завіши дізнався, що під Немировим стоїть татарський кош (обоз). Ян Собеський з більшою частиною війська пішов далі, залишивши декілька сотень під командуванням Романа Лінковича. Ці сили несподівано напали на кош. До битви приєдналися і добровольці ("охотніки") з війська Собеського, не менше шести хоругв. Татари хаотично розбігалися. Більшість тікала в напрямках Львова і Любачова, де були татарські підрозділи. Дзямбет Герей втік з декількома вершниками. Переправи і шляхи вкривали трупи татар. До полону потрапили декілька значних мурз, серед них Тайсі мурза, декілька мурз загинуло. Відбито було від 10 до 12 тисяч людей з ясиру, в якому знаходились жінки, діти, шляхта і селяни з околиць Кшечова, Перемишля, Ярослава, Уланова. Деяку кількість полонених татари замордували.

Треба сказати, що татари і козаки Петра Дорошенка зробили велику шкоду на землях Руського воєводства і Малої Польщі. В різних землях було знищено від 30 до 70% будинків, особливо поблизу Санока. Деякі місцевості (Кросно, Ясніж, Вабичі) зазнали знищень на 80-90%, тут загинула половина людей. Татари захопили в полон декілька тисяч мешканців, а в Перемишльській землі спалили Стрий, який належав Я.Собеському.

Після розгрому татар під Немировим Собеський затримався на короткий відпочинок і ночівлю. Він поспішав, бо татарські чамбули разом з козаками П.Дорошенка відходили для з’єднання з головними силами татаро-турецького війська. Правда, дуже швидко вони йти не могли, бо гнали ясир і везли здобич. Собеський виступив 9 жовтня з Коханівки, як завжди, за кілька годин до світанку.

Отримавши від розвідників відомості про татар, польське військо пішло на Городок Ягелонський , розташований поблизу Львова. В цьому напрямку відступали підрозділи Омера Алі. Вислана Собеським передова група з 200 кіннотників перехопила татар між Городком і Зимньою Водою, тобто передмістям Львова. Поляки вважали, що татарсько- турецьке військо, згідно з домовленістю, відійшло від мурів Львова ще 6 жовтня. Але частина татар ще залишалась поблизу міста. Головна група військ Я.Собеського, просуваючись в напрямку Комарна, могла спостерігати численні вогні ліворуч від міста. Це був татарський кош. Сюди і прямував Омер Алі. Поляки напали на його чамбули в двох милях від мурів Львова. Від полонених вони дізналися, що кош нуреддін солтана Сафа Герея знаходиться під Комарном. Сюди відходили його чамбули з Торків через Корманичі.

Під Комарном зібралося близько 15000 татарсько-турецьких вояків. Їм треба було переправитись через притоку Дністра - річку Верешицю. Переправа була по греблі, яка перегородила річку, утворивши великий став біля с. Кличко. Тут зібралися селяни з худобою і пожитками. Вони викопали рів перед греблею і зробили барикаду з дерев і старих речей, щоб не дати переправитись татарам. Сафа Герей наказав татарам пішки штурмувати греблю.

З півночі до греблі підійшло і польське військо. Я.Собеський мав 1500 жовнірів, оскільки інших майже 2000, які були змучені важким маршем, а дехто поранені, він відіслав з відбитими у татар людьми і здобиччю. Великий коронний гетьман поділив військо на дві частини. Менша, до якої входив полк К.Ляська, першою вдарила на кош. Татари вирішили, що це міщани з Комарна зробили вилазку, і не дуже турбувалися. Але ось в атаку пішли головні сили. Як тоді було прийнято – з музикою. Загули труби, вдарили бубни. Як тільки з-за горбів показалися польські штандарти, татари почали мордувати ясир, щоб його не могли звільнити поляки. Але скоро покинули ясир і прийняли бій, навіть розбили декілька польських хоругв. Коли поляки отримали підкріплення, татари кинули ясир і почали тікати в ліси та болота. Ті 500-600 татар, що наступали через греблю, були скинуті з неї в глибокий став і втопилися. Нуреддін Герей втік з півтора тисячами татар. Вони блукали цілу ніч по лісах, дісталися аж Самбора, перейшли Дністер і зустрілися з солтаном Хаджи Гереєм, чамбули якого йшли з Санока. Нуреддін, як старший за посадою, взяв керівництво, і з’єднані сили татар пішли на Дрогобич.

Того ж дня, під час битви під Комарном, міщани Перемишля, який не був в облозі, зробили вилазку на татарський кош Сафа Герея під Корманичами, частково його побили, а потім гналися за татарами аж до Комарна. У війську Сафа Герея було 220 козаків П.Дорошенка. Зрозумівши, що татари зазнали поразки, вони кинулись спасатись. Як пише сучасний польський історик М. Сікорський, козаки повбивали своїх коней, поламали самопали, позрізали шаблями оселедці і намагалися сховатися серед полонених ясиру. Але полонені відразу їх видали, і вони були вбиті поляками. Дехто попав в полон під час битви, серед них полковник сердюків з Умані Іван Бернатен, родич Петра Дорошенка. Він був відісланий разом з іншими до короля Міхала Корибута. Я.Собеський прохав виміняти його на капітана Вульфа і людей белзького воєводи Дмитра Вишневецького, схоплених татарами під Ладижиним. Звільнений ясир налічував 20000 шляхти, міщан і селян, більше поляків, ніж русинів, з Лесна, Кросна, Санока, Бєча. Селяни- русини з Комарна і його околиць полювали на татар, що сховалися по лісах та болотах.

Тим часом Тахтаркази мурза, який повертався з чамбулою, нічого не підозрюючи, став за півмилі від поляків. Татари, що крилися в болоті, попередили його. Мурза винищив здобич і втік.

Я.Собеський, дізнавшись, що Наджи Герей іде по Задністров΄ю разом зі з΄єднавшимся з ним нуреддін солтаном, наказав атакувати їх під Роздолом, на дністровській переправі. Але татари спалили мости через Дністер і його притоки. Нарешті поляки переправились важким глибоким бродом через Бистрицю і прийшли в Дрогобич. Тут вони узнали, що татари обминули місто і пішли на Стрий, Болехів і Долину. В цих краях їх чекали озброєні селяни-русини, які не сподівались побачити польське військо і помилково обстріляли його під Стриєм і Болеховим.

Ян Собеський наздогнав татар тільки 14 жовтня. Він зрозумів, що татарсько-турецькі сили ідуть у бік Галича, куди можна було безпечно дістатись через Беднарівські ліси. Гетьман швидко надіслав своїх людей до русинських сіл, щоб селяни зробили завали на лісових дорогах. На роботу вийшло кілька тисяч селян і до півночі дороги були перекриті. Татари не змогли пройти лісами і повернулись до Калуша. Вночі поляки наздогнали татар.

Усі були змучені важкими умовами терену – гори, ліси, болота, річки. Частина польських сил обійшла татар попереду. На сході сонця Великий коронний гетьман розгледів вороже військо, яке налічувало 8000 татар, крім козаків і турків. Поляків було півтори тисячі. Татари не схотіли покинути ясир і тікати. Поляки знову пішли в атаку під музику, татари побігли. Франтішек Галецький вбив султанського хорунжого і захопив прапор ісламу. Під лісом татари спробували стратити полонених, яких гнали з Малої Польщі, але не встигли. Поляки відбили 10 000 ясиру переважно з околиць Саноку. Татари кинули коней і побігли у ліс, щоб сховатися на деревах. Тут їх вже чекали селяни-русини з косами. До селян приєдналися добровольці з польського війська.

Я.Собеський повідомив про битву міста Станіславів, Галич і Тисменицю. З них вийшли залоги, які хапали втікаючих татар, турків і козаків. Облава тривала два дні. Деякі втікачі, яких мучив голод, здалися самі. До неволі потрапили близько 150 татар, козаків, турків і навіть двоє узбеків з-під Хіви. Було захоплено багато татарських мурз, родичів солтанів і відомий турецький вчений - мандрівник Мехмед Челябі, який був у війську. Але нуреддін солтан Сафа Герей знову втік, кинувши взуття і шаблю. Хтось з ординців дав йому коня.

Ян Собеський знав про перемовини між польськими послами і султаном Мехмедом IV. Війна наближалась до свого кінця. Від п’ятого до чотирнадцятого жовтня військо Собеського пройшло з боями 350км. Татарські чамбули були вщент розбиті, звільнено багато полонених. Гетьман надіслав до короля познаньського чесника Яна Злотницького і тепер чекав його повернення з наказом. Польський обоз (ставка гетьмана) перемістився з Угринова до Калуша. Військо прохало про відпочинок і навіть збиралось на зимові квартири.

Польсько-турецькі перемовини

Коли королівські посли на чолі з Венявським прибули з-під Львова до ставки султана Мехмеда IV, їх привітав тлумач Ніколас Панайоті. До візира надіслали хелмського підстолія Станіслава Морштина для узгодження терміну перемовин. Початок визначили на 13 жовтня. Замість візира в перемовинах взяли участь його заступники – каймакан- паша Кара Мустафа, Раїс ефенді, Чауш- паша. На розмови з турками прибули усі три польські комісари. Вони розповіли турецьким представникам про результати перемовин з ханом і Каплан- пашою.

На їх подив Кара Мустафа відповів, що обидва воєначальники не мали доручень від султана на перемовини, і усі їх домовленості нічого не варті. Каймакан запропонував угоду з чотирьох пунктів. По-перше, литовські татари, які схотіли піти під протекцію султана, мають бути вільно відпущені разом з їх жінками і дітьми. По-друге, оскільки султан може захопити ціле Польське королівство, то він пропонує йому, навпаки, свою охорону, за що поляки мають платити квотами щорічний "гарач" в 100 тисяч червоних злотих. В-третьому, щоб усе Поділля і усі замки, захоплені під час війни в Руському воєводстві, належали Султану. І в –четвертих, щоб Дорошенко отримав Україну в межах домовленостей з попередніми гетьманами, щоб усі польські залоги були виведені з фортець на Україні, а православні церкви повернуті українцям.

Поляки погодились на перший і останній пункти пропозицій. Вони не погоджувались на великий "гарач", пропонуючи 10000, а остаточно – 20 000, вимагаючи заборони татарських наїздів, дозволу подільській шляхті залишатися при своїх маєтках і заборони козацьких нападів на ці маєтки.

Під час перемовин до турецького обозу прибули Каплан-паша і хан Селім Герей. Султан і його наближені дізналися про успіхи війська Я.Собеського. 16 жовтня каймакан-паша повідомив комісарів про згоду султана на суму "гарачу" і про закінчення перемовин. На знак примирення султан подарував життя і свободу відважним мешканцям Золотників.

Кілька годин турки разом з поляками переписували і поправляли текст угоди. 17 жовтня комісари мали отримати узгоджений текст для підписання. Але втрутився султанський тлумач Панайоті, який зажадав звільнення татар солтана Сафа Герея, схоплених поляками після розгрому чамбул. Посли погодились обміняти їх на полонених турками поляків. Після цього комісари підписали угоду і передали її туркам. Ввечері візир запросив комісарів у свій намет на каву, де вручив їм вже підписаний турками текст угоди. Наступного дня було призначено побачення з султаном, але до нього не дійшло, бо Каплан-паша і султан були на перегляді війська, яке прийшло з-під Львова і долучилось до головних сил. Залишалось також питання щодо викупу за Львів.

19 жовтня польські дипломати були запрошені на аудієнцію до султана. Поляки запропонували делегацію з 20 осіб, але допустили тільки п΄ятьох. Султан Мехмед IV сидів, убраний в дорогі шати, увесь увішаний діамантами. Коло нього стояли візир, каймакан і Каплан-паша. Після обміну чемними виразами султан підтвердив постанови угоди. На цьому аудієнція скінчилась.

20 жовтня турецьке військо почало відступати, посли поїхали разом з ним до Кривця, де тепер стояв обоз. 23 жовтня посли навідались до султанського підскарбія Тефтедер-паши і передали йому документ, гарантуючий 75 тисяч дукатів за зняття облоги зі Львова. Наступного дня комісари короля зустрілися з Чауш-пашою. Він дозволив їм повертатись до Польщі. Після цього посли відвідали нового турецького губернатора Кам’янця Халіл-пашу, розповіли йому про текст угоди і домовились про виїзд шляхти з Кам’янця 26 жовтня. На день раніше турки отримали наказ султана про звільнення замків Руського воєводства і повернення турецьких залог до війська. Ще 26 жовтня султан надіслав листа королю Міхалу Корибуту Вишневецькому, запевнюючи його у додержані мирної угоди.

Наслідки війни

На окупованих землях Поділля султан посадив одного пашу в Язлівці, другого – в Барі, а найстаршого над ними – в Кам’янці. Турецькі залоги зайняли замки в Могілеві, Ямполі, Рашкові, Брацлаві і Ладижині. Польські залоги в замках на Україні не бажали виконувати мирну угоду. Відмовився залишити замок в Білій Церкві комендант Ян Зігмунт Льобел. Не задоволений мирною угодою був Великий коронний гетьман Ян Собеський. Мало того – поляки отримали нові клопоти. Русини – селяни і міщани Руського воєводства, які брали активну участь у боротьбі з татарськими чамбулами, тепер не збиралися складати зброю. Користуючись безладдям на пограбованих татарами землях, вони почали захоплювати польське майно. З Карпат спустилися "бескідники", тобто опришки, які ніколи нікому не корилися, і разом з селянами нападали на поляків. Шляхта Саноцької землі, зібравшись під Любліном, 26 жовтня звернулась до короля з проханням про відправку військ на придушення повстання. Чи не нагадує нам це військово-політичну ситуацію, яка склалася у цих краях через 272 роки? Коли галичани після опору німцям і полякам відчайдушно боролися проти радянських визволителів. Мабуть цей народ ніколи не підкориться загарбникам і окупантам, хто б ними не був.

Може гетьман Петро Дорошенко, який закликав султана допомогти йому в боротьбі з поляками, залишився задоволеним? Він не отримав Україну в кордонах, на які сподівався. Йому залишилась частина Брацлавщини і Київщина, але польські залоги не вийшли з Білої Церкви і Димера. Деякі церкви були повернуті православним на територіях, підвладних Дорошенку. Ось і усе, на що він спромігся. Як свідчили його прибічники, гетьман "сам лютував, що піддався турчинові". У листопаді він отримав "нісан" - грамоту від султана, яка підтверджувала його права, як османського підданого, на володіння Україною. Мехмет IV також вручив гетьману золоту булаву і каптан. Турецькі каптани отримали і тридцять козацьких старшин. П.Дорошенко почав думати про повернення до польської корони на умовах Гадяцької угоди 1658 року, надсилав листи Яну Собеському та іншим польським урядовцям.

Татари теж не могли бути цілком задоволеними. Їхні чамбули, які захопили ясир і велику здобич в Малій Польщі і Руському воєводстві, були розгромлені військом Я.Собеського, багато татар загинуло. На зворотному шляху в Крим вони хапали людей на українських землях, так що козакам треба було відбивати їх у своїх союзників.

Тільки турки отримали значні здобутки. Султан Мехмед IV створив новий Подільський ейялет (провінцію) Османської імперії з центром в Кам΄янці-Подільському. Бучацька мирна угода фактично зрівняла польського короля з іншими ленніками султана. Навесні 1673 року до Варшави прибув чауш султана з завданням вимагати отримання замків на Україні, де ще були польські залоги, виплати "гарачу" і відкупу за Львів.

Але польський сейм відхилив ратифікацію Бучацької угоди. Ян Собеський знову збирав військо, бо було ясно, що султан не погодиться з порушенням договору.

На світлині Бучацька фортеця на горі Федір (наш час).