Ранок у селі. Прокидаюсь від торохтіння воза на горбистій дорозі. А на дворі давно уже день. Сонце, що сходить за сусіднім селом, високо маячить в небі. Відчинивши навстіж двері, запускаю у кімнату трохи сонячного тепла. Гарний літній ранок. Сюрчать коники в травах, десь на деревах тьохкають птахи, вітер поволі розгойдує новий день, теплий, лагідний, сонячний. І знову зусібіч чути: піяння півня, погавкування сусідського пса і ще тисячі знайомих і невідомих звуків, що приємно насичують душу, котра щойно прокинулась й готова розчахнути свої легені чомусь новому, світлому і прекрасному.
Вже із самого ранку в селі кипить робота. Хтось косить траву, хтось дрова ріже, далеко бовваніють у полі маленькі згорблені людські постаті.
Після сніданку сиджу на призьбі, раз-по-раз випускаючи густі пари диму. Посидіти отак біля дому, на свіжому, чистому повітрі, солодко попахкуючи цигаркою – філософська затія. Про що тільки не передумаєш, сидячи отак. Сотні дум, народжені десь у голові, вилітають разом із димом, розчиняються й зникають у повітрі.
Ех, пора і мені до роботи братись. На столі лежить купа книжок, у котрі хочеться зануритись, ніби у глибоку річку. Відхолодити душу, спраглу пізнання і самовдосконалення. Сідаю на призьбі, де оце допіру курив, й читаю, зникаючи для усього довколишнього. Хоча, вартує на мить одірватись, високо здійнявши голову, й ти знову тут, сидиш на призьбі хати, де зовсім поруч піють півні, гаркають собаки й долітає з розбитої дороги важке торохтіння фіри.
Село потопає у зелені. Іду у луги, наче зеленим морем. Гребу веслами рук крізь високі хвилі пшениці, квасолі. Туди, де мов на забутому острові, залишаюся один, віч-на-віч із всеохоплюючою порожнечею царства природи. Рву квіти, збираю самовільно порослі ягоди, п'ю нектар сонячної енергії. Оточений зусібіч великим зеленим морем. Квіти жовті й квіти сині, вітер гойдає поля. Радіє земля, полонена яскравим літнім днем. Блукаю ланами, пливу безкінечним різнобарвним морем, заглиблюючись усе далі й далі. На видноколі стоїть ліс. Задуманий. Уздовж лісу тягнеться колія. Пропливають, наче довгі валки човнів, вагони. І все на південь, на південь, на південь. Довго луна поривчасте гудіння паровоза, що гостро розбиває довколишню тишу й зникає разом з останнім семафором десь на далекім горизонті. Далеко за лісами гори. Такі ж зелені, як і ліс. Здавалося, сплять забувши про все на світі. На горах видніються стежки, ніби глибокі рівчаки на долонях людини. Небом кружляють лелеки. Чути рівномірне порайкування жаб з довколишніх боліт. Усе радіє, планомірно заколисане, зачудоване радістю погожого дня.
Увечері знову сиджу на призьбі. Під попихкування цигарки проводжаю день, що поволі зникає за сусідським лісом. Розбитими, вичовганими дорогами вертають корови із пасовиськ. Ще з далеку долітає їхнє несамовите помукування. Село поволі провалюється у прірву ночі. Все рідшими стають вечірні погавкування собак. Затихають поволі скрипучі двері на сусідських обійстях. Село засинає у солодких снах, розгладжуючи дочасні зморшки на втомленому чолі.
Сиджу в кімнаті, схилившись над ребусами непрочитаних книг. Іноді виходжу на засвітлений ганок запалити чергову цигарку. Заслухуюсь нічним подзенькуванням цвіркунів у довколишніх травах. Врешті, знесилений, засинаю. Відчуваючи як поволі розгладжуються зморшки й на моєму стомленому, замисленому чолі…
11.08.2010.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
