Народ, нація...

26 грудня 2017
Влодко
Баскійська, валлійська, бретонська… Цими мовами не створено (наразі!) літературних творів світової ваги, ними послугуються порівняно нечисленні громади, а проте існують доволі потужні рухи за їхнє збереження, відродження та ширше застосування. Чому натомість ніхто не змагається за відродження, скажімо, латини, яка має куди більші заслуги перед людством? Або за масове використання есперанто, знавців якого в світі набагато більше, ніж басків чи бретонців?.. Відповідь на ці питання є очевидною: предметом суспільного зацікавлення бувають тільки такі мови, які певні національні громади вважають своїми. Інакше кажучи, серйозні мовні змагання можливі лише на хвилі й у контексті більш широких національних змагань.

Тільки національний рух може бути матеріальним носієм мовного відродження! Ця обставина змушує нас приділити спеціальну увагу таким поняттям, як народ, нація, національні почуття, націоналізм, а відтак у кількох наступних публікаціях ми лише вряди-годи будемо торкатися власне мовної тематики. Не без вагань автор визнав доконечну потребу саме такої подачі матеріалу. З академічної практики відомі випадки, коли, приміром, викладач фізики мусив переривати свій виклад, аби присвятити кілька лекцій поглибленню математичної ерудиції студентів. Майже так само, як успішна кар'єра фізика є неможливою без грунтовної математичної підготовки, успішні змагання за мову потребують оволодіння бодай мінімумом уявлень про нації та націоналізм.

Зауважмо передовсім високий ступінь невизначеності та суперечливості названих категорій. Так, у сучасній англомовній літературі слово “nation” переважно є синонімом незалежної держави чи сукупності її громадян, але, з другого боку… бездержавні племена індіанців теж часто-густо іменують “nations”! Або взяти термін "націоналізм". Добре пам’ятаємо, що в СРСР він був майже синонімом сепаратизму – націоналістами таврували людей, які обстоювали культурну, мовну, а "в гіршому випадку" й політичну самобутність та осібність неросійських народів комуністичної імперії. Між тим в Індії, навпаки, націоналістами іменують прихильників непорушної єдності цієї багатонаціональної супердержави.

Серед розмаїтих людських спільнот важливе місце посідають етнічні спільноти, або етноси. Останнім притаманна сукупність специфічних етнічних ознак, що з них основними вважають власний ідіом, визначену територію розселення, релігію, расу(?), державність або її елементи; самоназву, свідомість власної єдності та відокремленості від інших етносів, спільну історичну пам'ять (тією або іншою мірою міфологізовану), самобутню культуру… Жодна з цих ознак не має універсального характеру і, виконуючи "формоутворюючу" функцію для одних етносів, у самовизначенні інших значної ролі не відіграє, а ще в інших може бути вагалі відсутня.

Автор використовуватиме термін народ для позначення таких етносів, які, принаймні за деякими важливими ознаками, не є складовими частинами інших етносів. Приміром, говорять власною мовою; мають державність; зберігають пам'ять про окреме походження тощо. Народи своєю чергою поділятимемо на народності й нації. Останні поняття не є чітко розмежованими, проте загалом перший термін уживатимемо радше для опису домодерних, або ж недостатньо сформованих народів, а другий – модерних спільнот, радше громадянських, ніж власне етнічних. Зрештою, cупернація може складатися з багатьох відмінних навзаєм етносів, об'єднаних спільними цінностями, історією, політичними формами й здатних заховувати та обстоювати свою єдність. Прикладами супернацій є сучасні Індія, Індонезія, Ефіопія, Дагестан тощо. 

Поряд із проблемою (само)ідентифікації етносів існує схожа, але не тотожна їй проблема ідентифікації окремих осіб за їх етнічною приналежністю. Відомо, що в СРСР остання була зафіксована документально, не підлягала довільному зміненню й нераз слугувала приводом для утисків та репресій. "Національна свідомість" багатьох вихідців із Совдепії сформувалася під впливом такої практики, майже не відомої демократичним країнам. Єдиний виняток становить хіба що Ізраїль, чиї громадяни отримують певну форму свідоцтва про етнічне походження, яке має вагу при здійсненні деяких правочинів. Єврейська держава зазнає за це критики й виправдовується посиланням на унікальний спосіб формування нації та свою особливу, закріплену в міжнародному праві місію…

Демократичне суспільство однозначно визнає вільне етнічне самовизначення громадян, обмежене хіба що етичними критеріями. Держава не бере участі в такому самовизначенні й фіксує його результати лише у формі знеособленої статистики, отримуваної в ході переписів та соцопитувань. Європейський чиновник може поцікавитися, скільки в такій-то країні, регіоні, населеному пункті мешкає представників певних етносів, але його службові обов’язки ніколи (!) не передбачають з’ясування етнічної приналежності конкретної особи. Лише сам індивідуум вирішує, чи слід йому виявляти свою етнічність в активних формах – через участь у національних товариствах, релігійних згромадженнях, освітніх програмах, фестивалях, політичних акціях тощо.



Надзвичайно поширеним забобоном є переконання в тому, що ознаки національної приналежності можуть передаватися спадковим шляхом. На жаль, в Україні роздуми на цю тему можна знайти навіть у деяких виданнях з претензією на академічність. Між тим сучасна наука не диспонує ЖОДНИМ вірогідним спостереженням, яке підтверджувало б можливість біологічного успадкування будь-яких національних якостей, крім суто расових ознак. Натомість вирішальну роль соціального середовища в набутті та збереженні таких якостей засвідчено мільйонами прикладів! Ідеологами, натхненниками, лідерами, героями та мучениками національних рухів нераз стають особи, за своїм походженням чужі тим націям, які представляють ці рухи. І навпаки, доволі часто "чистокровні" вихідці з певного національного середовища з легким серцем зрікаються його цінностей та чеснот. 

Тим не менш уявлення про спадковість національних ознак не виникло на голому місці. Відомо адже, що члени домодерних суспільств осмислювали свою етнічність якраз у категоріях кровної спорідненості (народ уявляли надвеликою патріархальною родиною, яка має спільного предка), а також через свої особливі міфи про створення світу й діяння богів та героїв, імператив вірності правлячому дому тощо.

Згодом епоха великих світових релігій надовго відсунула "язичницькі" цінності на задній план. Лише доба Просвітництва спричинила до їх відродження в переосмислених і, сказати б, "літературних" формах: рідна країна, спільна історія та культура плюс цього разу ще й мова знов почали вважатися чимось вартісним і важливим. На цьому ґрунті постали модерні націоналізми. Проте як самі національні спільноти, так і способи їхнього уявляння не залишилися відтоді незмінними. В ході їхньої еволюції склалося сьогоднішнє західне уявлення про націю, яке висуває на перший план територіальну компактність в рамках міжнародно визнаних кордонів, лояльність до держави та її уряду, спільність масової громадянської культури, рівність економічних та юридичних прав тощо.

Таку еволюцію не варто вважати "прогресом", себто рухом від примітивних до більш глибоких та науково обґрунтованих концепцій. Кожна історична форма уявляння нації відповідала умовам та потребам своєї епохи й націлювала національні спільноти на розв’язання тих завдань, які на той час були актуальними. До того ж, попри всі заклинання про мультикультуралізм та мультиконфесійність (фактично, атеїзм), "старі" національні цінності, аж до уявлень про спільних предків незримо присутні у наймодерніших моделях націй, пожвавлюючись при кожному конфлікті універсалістських засад із реаліями етнічно та культурно поділеного світу.

Згадана еволюція західних моделей створює проблеми для "не вповні європейських" спільнот. Приміром, українське повстання проти корумпованого й антинаціонального режиму не знайшло особливого розуміння в західному світі. Вперше в історії пролита під європейськими прапорами українська кров не справила великого враження на суспільство, яке давно розучилося платити власною кров’ю за сповідувані ним цінності. Хоча в багатьох західних країнах ставлять пам’ятники національним героям, які повставали проти тиранії та чужоземних загарбників, усі внутрішні та зовнішні суперечки в цих країнах тепер залагоджуються винятково через легітимні інституції.

Для не сформованих до кінця, не захищених політичними союзами та приречених на протистояння потужному зовнішньому ворогові спільнот бездумне копіювання західних моделей нації може мати фатальні наслідки. Натомість спроби побудувати ці моделі відповідно до власних поточних потреб наражаються на несприйняття. Тому аж до остаточного зближення з Заходом ми приречені провадити з ним важкий, часом болісний і драматичний діалог, у якому голос слабкого співрозмовника має небагато шансів бути почутим…
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Життєвий сценарій в дії, або Що потрібно говорити сину, щоб він став Чоловіком
Що таке "життєвий сценарій" та який його основний механізм формування? Чи не применшуємо ми, батьки, нашу роль у майбутній батьківській позиції наших дітей, особливо, коли йдеться про виховання сина? І що потрібно "посилати" сину, щоб він виріс добрим чоловіком та гарним батьком?
Читати більше