НАРЕШТІ!, АБО ЯК (УКРАЇНСЬКЕ) СЛОВО СТАЛО ТЕКСТОМ
 

7 вересня 2018
Влодко

НАРЕШТІ!, АБО ЯК (УКРАЇНСЬКЕ) СЛОВО СТАЛО ТЕКСТОМ

Я утѣшился и одушевился мыслью, что всякое нарѣчіе или отрасль языка русскаго, всякое слово и памятникъ слова есть необходимая часть великаго цѣлаго, законное достояніе всего русскаго народа, и что изученіе и разъясненіе ихъ есть начало его общаго самопознанія, источник его словеснаго богатства, основаніе славы и самоуваженія, несомнѣнный признакъ кровнаго единства и залогъ святой братской любви между его единовѣрными и единокровными сынами и племенами.

                                                   А. Метлинський в «Народные южнорусские песни - Кіев, 1854»

Звивистими стежками історії українського слова ми примандрували до того пункту, в якому його суверенне земне буття нарешті дістало незаперечне документальне підтвердження. Ду-у-уже хочеться вірити в закономірність і невідворотність такого розвитку подій, але факти невблаганно говорять про протилежне: карти могли лягти по-іншому; масив «потенційно українських» земель та громад, або ж окремі фрагменти цього масиву неодноразово були близькими до того, щоб питання своєї етнічної приналежності вирішити не в той спосіб, в який це зрештою (нібито) сталося. «Кристалізація» нації та її мови відбувалися на тлі й у супроводі протилежно скерованих тенденцій, через що результат цього процесу дотепер викликає чимало сумнівів та застережень.

*****

«Феномен Гоголя» є болючою темою для багатьох національно небайдужих українців. Знайома автора цих рядків якось зневажливо відгукнулася була про Миколу Васильовича – мовляв, природний українець, а писав російською. Я спитав про її ставлення до Г. Квітки-Основ'яненка, яке виявилося позитивним. «Тоді прошу взяти до уваги, - зауважив я, - що цей останній почав писати українською в такому віці, до якого Гоголь просто не дожив…»

Наприкінці XVIII – поч. ХІХ ст. більшість мешканців України ще не володіли жодною мовою, крім української. Проте до цієї більшості не належав ніхто з «батьків-засновників» української літератури… Всі вони досконало опанували російську, яку використовували в праці, творчості, громадській діяльності, ба навіть спілкувалися нею в родинному колі. Вперше зафіксувавши рідну мову на письмі, ці люди ще були далекими від думки про можливість і бажаність її повнофункціонального побутування.

Традиційно початок «літературної кар’єри» українського слова пов’язують із петербурзьким виданням «Енеида. На малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ», здійсненого коштом та заходами конотопського мецената М. Парпури за редагування петербурзького лікаря українського походження Й. Каменецького. З біографії Котляревського ми проте дізнаємося, що він іще в духовній семінарії писав вірші «малоросійською мовою» для сатиричного альманаху «Полтавська муха». Славетна поема отже до певної міри постала на ґрунті традицій вітчизняної бурлескної поезії попередніх століть (звичним середовищем її побутування якраз були семінарії, а точніше – семінаристи), яка віддавна послугувалася народною українською мовою.

Зауважмо, що пародії вкрай нечасто стають помітними літературними явищами й що небагато літератур світу починалися саме з пародії… Відомо, що автор «Енеїди» початково поширював її у списках та опирався спробам публікації, яка відбулася зрештою без його відома, спричинивши довготривалий конфлікт із видавцем. Крім іншого, цей факт свідчить про все-ще-існування ментального табу на використання народної мови в літературній творчості. «Низький» бурлескний стиль до певної міри посприяв подоланню як цього табу, так і можливих застережень цензури.

В історії української культури роль «Енеїди» виявилася доволі неоднозначною. Вона стала безперечно успішним літературним дебютом нашої мови, проте саме такий початок на довший час закріпив за нею асоціацію з «низьким штилем», «шароварщиною», «козакоманією» тощо. Через обставини перших публікацій поціновувачами поеми (серед них за деякими даними були навіть члени імператорської фамілії) виявилися попервах переважно неукраїнці, які читали її за допомогою доданого словника, не розуміючи текст уповні. Іскрометний гумор, що його автор викрешував з українського слова вони асоціювали з буцімто кумедністю самої мови – «неправильної», нелітературної, спроможної хіба що викликати сміх у культурних людей. Цей стереотип дотепер не є цілком зруйнованим і раз у раз болісно дається взнаки.

Втім одна ластівка, як відомо, весни ще не несе. Публікація «Енеїди» не одразу спричинила загальне пожвавлення в українському красному письменстві. Скажемо більше: такого пожвавлення могло зовсім не статися, якби не настання доби романтизму. Про потужність цієї течії свідчить бодай те, що саме з її лона вийшли найславетніші корифеї більшості європейських літератур, а в багатьох випадках – літератури, як такі, ба навіть перші намагання деяких етносів уважати себе націями… До речі, самé уявлення про те, що культура й письменство є вагомими чинниками націєтворення теж бере свій початок із романтичної доби.

Про романтизм загалом та український романтизм зокрема написано чимало, тож нам лишається підкреслити лише ті моменти теми, які мають безпосередній стосунок до історії українського етногенезу. Романтики вперше зробили основою світобачення освічених класів інтерес до способу життя й побуту простолюду. Вони закликали митців орієнтуватися на взірці народної творчості, систематичне вивчення яких самі ж і започаткували. Це був революційний підхід – приміром, ще для Вольтера «народність» була синонімом грубості й відсутності смаку… Відповідно у фокусі їхньої уваги опинилися живі народні мови, а надто такі, які ще не були спотворені традиціями канцелярського їх використання, літературними канонами тощо.

Романтизм народився в країнах Західної Європи, з якими за тієї доби Україна вже не мала прямого зв’язку. На відміну, скажімо, від польських романтиків  ніхто з українських літераторів «першої хвилі» не бував на Заході й не мав особистого спілкування з тамтешніми інтелектуалами абощо. Сама Україна, своєю чергою, перебувала щонайліпше на периферії зацікавлень європейських філософів та митців. Тобто вплив романтизму на український інтелект (який мав бути дуже потужним, аби спонукати бодай частину носіїв цього інтелекту полишити віковічну традицією писання не своєю мовою…) аж ніяк не був наслідком природної взаємодії. Мусив існувати особливий механізм такого впливу, сказати б – каталізатор процесу.

 

Каталізатором став Харківський університет, заснований в 1805 р. заходами В. Н. Каразіна. Цей діяч українського походження доклав чимало зусиль, аби закласти в заштатному на той час Харкові один із перших університетів імперії. Прагнучи забезпечити високий рівень викладання, куратор новоствореного вишу С. Потоцький звабив на його кафедри чимало непересічних європейських професорів, спроможних донести до слобожанської столиці новітні на той час європейські тренди. Майже від моменту його відкриття при університеті почалися дослідження народного побуту, історії та мови, розгорталася літературна діяльність, формувався україномовний театр. Ранній період розвитку українського писаного слова, позначений постатями І. Срезневського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, М. Петренка, Л. Боровиковського тощо можна сміливо назвати «харківським»… чи то пак «харківсько-петербурзьким», оскільки в імперській столиці теж проживало чимало представників плеяди перших українських авторів і виходила друком вагома частина їхнього творчого доробку.

Було б навіть не перебільшенням, а явним перекрученням фактів стверджувати, що названі діячі прагнули пером надолужити те, що їхні предки не спроміглися здобути шаблею та закріпити законом. У своїх державницьких поглядах усі вони були вірнопідданими росіянами, й для рідного слова, статус якого теж оцінювали по-різному (мова, діалект, наріччя…), ніхто з них не бачив ширшого поприща, ніж художня література та, можливо, народні школи й підмостки провінційних театрів. Різні мотиви спонукали їх спробувати свої пера на ниві українського письменства: одних – інтенсивне збирання фольклору, других – прагнення зберегти бодай на письмі «наріччя», що виходить із ужитку, ще хтось на спір почав писати українською й т. ін.

В «харківський» період письмове українське слово освоїло нові для себе жанри: історичний, любовну лірику та ін. Проте наприкінці 30-х рр., коли цей період уже добігав завершення, поляки тішилися світовою славою Міцкевича, а російська література пишалася іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя тощо. На тлі класичних шедеврів таких авторів, вагому частину аудиторії яких становили українці, здебільшого посередні твори рідномовного красного письменства не викликали надмірного захоплення. В читацькому меню освіченого українця ці твори були своєрідним десертом, натомість основні страви постачала російська літературна кухня… Між тим в адміністрації, війську, церкві, навчальних закладах тощо українське слово взагалі не було представлено. В тому самому Харківському університеті викладання велося російською мовою і, гуртуючи українські творчі сили, він водночас виконував працю русифікації Слобожанщини.

Відомо, що лідери деяких країн доклали надзвичайних зусиль, аби створити власну автомобільну промисловість, але виявилися не годні побороти бажання своїх громадян їздити все-таки на іномарках – більш надійних, комфортних, престижних абощо. Аналогічно українці на поч. ХІХ ст. створили власну літературу, але та програвала конкуренцію за авторитет та симпатії читачів. Уберегти тисячі земляків від спокуси «піти шляхом Гоголя» така література навряд чи була спроможна. Для цього потрібно було явище надзвичайне; феномен, зіставний з феноменами Пушкіна чи Міцкевича; глибоко національний  – але при тому такий, що вочевидь виламувався би з рамок провінційної творчості на діалекті. Неочікуваний і в багатьох відношеннях загадковий, такий феномен врешті-решт з’явився в далекому Петербурзі...

Зображення - pinterest.com.https://www.pinterest.ru/pin/823947694299459278/

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Гемінґвей: 10 цитат письменника, що наштовхують на роздуми (фото)
Він любив котів і дайкірі, у молоді роки займався боксом, був гірськолижником, яхтсменом, мисливцем, письменником, військовим кореспондентом... а в результаті вкоротив собі віку. До вашої уваги топ-10 цитат Гемінґвея в картинках.
Читати більше