Роздуми про похибку - частина 1

Пояснюю собі свою власну поведінку, намагаючись зробити це раціонально. Кому пояснити? Думалося, що загадковим, проте завжди таким близьким ЇМ.

Хто це такі – вони? Їх багато, вони різні, але усім потрібно пояснити, чому саме так. Навіщо пояснювати – питання абсолютно ірраціональне. Натомість раціональність  полягає у знаходженні адекватного трактування для УСІХ.
Моя похибковість починає зашкалювати кожного разу, коли УСІ стають суддями та оцінювачами. При цьому жоден не спробував би сказати: «Не варто».

Не варто – але тоді збагнути щось подібне було аж надто великою силою, що натомість здавалася слабкістю. Бо інші приймали цю силу за слабкість. Я ж була надміру зайнята поясненням. А тепер? Що тепер?

Що є зрештою слабкістю, а що силою? Це саме ті два полюси, які доволі часто загострюють похибковість. Чому? Через підміну понять. Намагаючись бути сильною, я не даю іншим змогу сказати, порадити, допомогти. Намагаючись бути успішною, я відкидаю на інший план свою суть – пошук її форми та вираження надто затратний. Намагаючись бути зрозумілою, я вдаюся до механічної конкретики, яка нівелює усі думки, прагнення, погляди, виборену істину. Я начебто сильна перед іншими у своєму образі – але у чому суть цього образу?

Суть у моїй похибковості.

Намагаючись її вичавити із себе як шаблон мислення, як слабкість і страх, як рабство, як мізерію, як ницість, вдаюся до постійного аналізу. Хтось назве це дисципліною мислення, хтось незрозумілістю та прагненням виділитися. Але БАЙДУЖЕ. Відчуваючи у цьому сенс та спокій, можу рухатися лише так. Спокій в сенсі прийняття саме такого напрямку. Бо спокій як такий  - омана. Шукати спокою – відмовлятися від життя, знову і знову. Кожного разу, часом навіть неусвідомлено.