НАЦІОНАЛЬНА МЕНТАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСТВА: ВСТУПНІ ЗАУВАГИ

НАЦІОНАЛЬНА МЕНТАЛЬНІСТЬ УКРАЇНСТВА: ВСТУПНІ ЗАУВАГИ

Відвідуючи чужі країни, поети зазвичай привозять звідти вірші про ці країни. Тільки я, буваючи за кордоном, незмінно привожу звідти нові вірші про свій Дагестан…

                      Расул Гамзатов

Дотепер наші екскурси в царину національної ментальності майже уникали прикладів, пов’язаних із Україною та українцями. Принаймні почасти це робилося навмисно. Уявіть собі, що певному суб’єктові роз’яснюють закони індивідуальної психології, наводячи приклади з її власного життя, або з біографій найближчих для неї людей. Такого роду навчання навряд чи виявиться успішним із двох причин: по-перше, в досвіді окремої людини світ психічних явиш виявляє себе далеко не в усій повноті, а по-друге – в цьому випадку вибір ілюстративно-доказової бази може підвести суб’єкта до потреби робити болючі для нього висновки (приміром про психічні розлади в його власній родині абощо), неприйнятність яких знівелює корисність навчання. Тому приклади мають бути по змозі емоційно нейтральними, віддаленими від суб’єкта – лише добре опанувавши матеріал на такого роду прикладах, він дістане шанс розібратися також із власними психологічними проблемами.

З соціальною психологією справи стоять схожим чином. Інформація, яку суб’єкт сприймає як негативну щодо «своєї» національної, конфесійної, соціальної спільноти наражається не раз на ще потужніше емоційне блокування, ніж коли ходить про близьке сімейне оточення. Автор згадував в одному з попередніх постів, яку негативну реакцію викликала свого часу в деяких осіб його спроба порівняти Україну з країнами «третього світу», попри те що суха статистика однозначно свідчить на користь такого порівняння. Ба більше, в дуже багатьох випадках найвидатніші інтелектуали та правдоборці – не кажучи про пересічних обивателів – упритул «не помічали», або й виправдовували жахливі злочини, які їх «рідна» нація чинила щодо інших націй… Тому корисними «учасниками» наших розважань про національну ментальність були дотепер переважно італійці, кубинці, японці, туркмени, нігерійці та інші далекі від нас народи (подяка їм!), але в тих розважаннях, еге ж, нас муляв здоровий націоналістичний сумнів: «А який стосунок все це має до українства?» Прямий та безпосередній – до чого ми зараз і переходимо.

У текстах різних авторів можна зустріти спроби охарактеризувати українську ментальність. Надміру забарвлені авторськими емоціями, далеко не беззаперечні в теоретичному плані, такі характеристики зрештою виявляються малопродуктивними. Зауважмо, що сучасна наука не диспонує виробленою загальною методологією опису та аналізу національної ментальності – втім, і сама «формула нації», як ми вже знаємо, може мати в різних випадках доволі відмінні навзаєм структуру та складники.
 

Автор цих рядків уважає наступні типологічні характеристики української ментальності особливо важливими:

1. Вона є перехідною від домодерної, «традиційної» до модерної ментальності, притаманної високорозвиненим націям сьогодення. В сучасному світі найближчими до українських видаються в цьому плані ментальні характеристики латиноамериканських націй (далі, можливо, ми докладніше опишемо їхню схожість);
    
2. Вона є «навздогінною» в сенсі соціального та національного розвитку, себто орієнтованою на розв’язання передовсім таких проблем, які для більш успішних націй давно стали «вчорашнім днем»;
    
3. Вона є ментальністю суспільства з великою кількістю характеристик на пост-: посттрадиційного, постколоніального, посткомуністичного, постгеноцидного тощо;
    
4. Вона широким фронтом перекривається з пострадянською, передусім сучасною російською ментальністю. Навіть воюючи одні проти одних, українці та росіяни великою мірою продовжують залишатися ментально «братніми народами», несхожими на успішні нації сучасного світу. Пересічні представники цих народів виховувалися в близьких навзаєм соціальних реаліях, за однаковими чи дуже схожими шкільними та вишівськими програмами; читали ті самі книжки, слухали ті самі пісні, дивилися ті самі кінофільми й телепередачи, «зависали» на тих самих сайтах і соціальних мережах тощо. Чимало регіонів сучасної України виглядають органічним продовженням російського ментального простору, потужні впливи якого даються взнаки навіть там, де українську ідентичність (нібито) воліють розвивати та всіляко підкреслювати.
   

5. Вона повною мірою відображає новоутворену поділеність нації на «еліту» й простолюд, між якими так само важко догледіти ментальну схожість, як знайти спільні риси в їхньому побуті та стилі життя. На цей поділ небезпечно проектується інший, міжрегіональний… Самі по собі ментальні відмінності між регіонами України не сягають критичного рівня взаємної несумісності (всередині багатьох успішних націй схожі поділи є незмірно глибшими), але їх загострюють, по-перше, не(до)сформованість української ментальності, як такої, незабезпеченість її достатніми ресурсами масових суспільних практик та модерної культури й, по-друге, активна гра на цьому полі промосковських чинників з їх чіткою антиукраїнською метою*;
    
6. Вона обтяжена негативними впливами численних національних, соціальних та військових поразок українства: як прямих (падіння УНР, згортання «українізації», розгром націоналістичного опору 40-50-х рр., русифікація, жахлива криза 90-х рр., іловайський «котел»…), так і, чи не ще більшою мірою, відсутністю позитивних результатів українських перемог («провальний» початок незалежності, змарновані надії двох революцій, «всуху» програна – й то коли військовий наступ ворога було успішно зупинено! – ідеологічна війна…). Втрата Україною її величезного промислового потенціалу, олігархічний шабаш, зубожіння, масове заробітчанство, жахливе соціальне розшарування, найнижчі позиції в світових рейтингах теж мусимо визнати поразками, і то можливо ще важчими та ганебнішими, ніж втрата територій… Кажуть, що поразки теж бувають корисними – мобілізують опірність нації, викривають її слабкі місця тощо, але українство багаторазово перебрало свій ліміт «корисних уроків», які можна винеси з досвіду поразок.

Починаючи глибше занурення в царину української ментальності, мусимо зробити кілька методологічних зауважень, важливих для розуміння подальшого викладу. По-перше, опис будь-якого об’єкта залишається неповним без бодай спроби дослідити його історію. На жаль, наші намагання з’ясувати походження феноменів української ментальності приречені залишатися тільки спробами й саме в такому ракурсі їх варто сприймати. В царині ментальної історії націй як правило «не працюють» прості причинно-наслідкові закономірності, джерельна база для глибших розважань є недостатньою, а самі джерела зазвичай допускають неоднозначні тлумачення**. Дотепер небагато націй можуть похизуватися тим, що історія формування якихось важливих ділянок їхнього ментального простору є добре дослідженою й що такі дослідження увінчалися змістовними, добре обґрунтованими висновками. 

Приміром, із підручників історії ми дізнаємося, що певна нація в такому-то році мужньо й успішно боролася проти ворожої навали. Логічно припустити, що та боротьба мусила посилити патріотичну складову її ментальності, але… Як пояснити тоді вакханалію колаборації, зради та запроданства, що її, лише через кілька років після перемоги, спричинило нове вторгнення ворога? З урахуванням обставин, слабо висвітлених у «канонічних» курсах історії така ситуація може мати свої передумови, як-от наприклад: 1) в першій війні брала активну участь незначна частина населення, натомість в її ході багато людей виявилися жертвами руїни, голоду, епідемій, бандитизму та інших чинників, які мало сприяють патріотичному вихованню трудящих, або, 2) «національно-визвольною» та війна стала в інтерпретації пізніших істориків, мотиви ж її безпосередніх учасників були далекими від національних і за певних умов допускали колаборацію, або ж, 3) кістяк «захисників вітчизни» становили іноземні найманці, які по першій війні залишили країну, натомість корінне населення не виявляло патріотичного завзяття… Як бачимо, прямолінійна «логіка (добре відомих) фактів» легко може завести історика національної ментальності на манівці.

По-друге, мусимо пояснити, чому значну частину прикладів, які будуть наведені взято саме з царині політики або політичної історії українства. Зроблено це зовсім не через те, що автор буцімто уважає цю сферу визначальною в житті нації, або ж прагне навіяти читачеві власні політичні уподобання. В царинах освіти, суднобудування, готельного бізнесу тощо ментальні особливості українства так само даються взнаки, як і в політиці, проте політичні події та персонажі є набагато більш відомими широкому загалові. Крім того, чимало саме політичних подій (революції, вибори, соцопитування, до певної міри також парламентські голосування та ін.) можна розглядати як інтегральні вияви масової ментальності нації.

Свого часу автор, спостерігаючи гарячі баталії між «полярно протилежними» відламами українського політикуму (такими приміром, як комуністи й «свободівці», «Наша Україна»-БЮТ і Партія Регіонів тощо) задався питанням: а що є спільного в цих позірно непримиренних опонентів? Що вони роблять усі однаково, а чого, навпаки, ніхто з них не робить за жодних обставин?.. Зізнаюся, що саме з таких спостережень я виніс значну частину своїх поточних уявлень про національну ментальність українців.

І хіба останнє… Верифікація тих чи інших тверджень про масову ментальність принципово не може бути здійснена на одиноких прикладах, потребуючи натомість величезної кількості прикладів, і то досконально розібраних «по кісточках». Імовірно, повноцінні дослідження ментальності великих соціальних груп мають належати до найоб’ємніших у науковій літературі. Наш блоговий формат є вочевидь непридатним для такого роду публікацій, але, з другого боку, годі пояснити суть ментальних явищ без живих прикладів! Тому уклінно прошу читачів подальших постів мати на увазі: всі наші приклади – не про одинокі, а лише про безперечно типові явища! За кожним із них стоїть багато схожих, однотипних прикладів, не раз розібраних автором з куди більшою докладністю, ніж він міг би чи повважав за доречне демонструвати в скупих рядках своїх постів.

* Можна говорити, зрештою, й про певні ментальні відмінності між російсько- та україномовним секторами українського соціуму, відчутні в деяких важливих суспільних практиках.

** Так, у згаданій в попередньому пості й загалом блискучій праці Р. Патнама «Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy» найменш переконливою виглядає якраз спроба автора дослідити історичні витоки відмінностей між ментальністю «північан» та «південців».