НАЦІОНАЛЬНА МЕНТАЛЬНІСТЬ: РЕАЛЬНІСТЬ ЧИ ФАНТОМ?

Якщо національна ментальність* не містить генетичної складової, то що вона в принципі собою являє? Чи існує взагалі?  Реальність існування цього феномена дотепер заперечують деякі дослідники, оперуючи, треба сказати, доволі серйозними аргументами.

Ось один із таких аргументів: носієм індивідуальної ментальності є мозок людини, натомість важко назвати матеріальний орган, спроможний бути носієм ментальності колективної. Позірно так воно й є, проте пригадаймо собі, як улаштований наш мозок? У грубому наближенні це велетенський ансамбль нейронів, пов’язаних навзаєм усталеними та тимчасовими зв’язками, мережею яких циркулює інформація. Хіба людська спільнота не є так само ансамблем пов’язаних між собою сталими й тимчасовими зв’язками індивідів, між якими точиться обмін інформацією? Аналогія між обома названими структурами видається очевидною – хіба крім тих не вельми принципових обставин, що елементи спільноти, на відміну від нейронів, не мають сталого просторового розташування, а способи обміну інформацією між ними швидко еволюціонують, особливо в наш час. Схожі навзаєм структури  спроможні виконувати й схожі функції, зокрема – з продукування, зберігання та відтворення ментальності.

Інший аргумент є, на нашу думку, набагато серйознішим. Він полягає в тому, що, попри довготривалу історію дослідження національної ментальності (перші зауваження про ментальні особливості різних етнічних спільнот знаходимо на папірусах і глиняних табличках), в цій царині дотепер відчутно бракує вірогідних висновків і безсумнівно доведених фактів. Приміром, тисячі розмаїтих творів, від філософських трактатів до анекдотів, присвячені темі відмінності між англійцями та французами – і при тому ЖОДНЕ твердження типу «англійці відрізняються від французів тим, що…» не набуло статусу доведеної наукової істини типу, приміром, тези про те, що вода завжди кипить при 100°С. То може, національна ментальність є черговим фантомом на кшталт вічного двигуна або філософського каменю, марним пошукам яких людство присвятило не одне тисячоліття?

Зауважмо однак, що, приміром, «хрестоматійну» тезу про сталу температуру кипіння води до сер. ХІХ ст. сформулювати теж було неможливо – бракувало гідної довіри температурної шкали, надійних вимірювальних приладів і чіткого уявлення про самий феномен температури. Хоча, сказати б, дослідні підтвердження справедливості згаданої тези здавна були відомі: так, кожна господиня знала, що їй потрібна щораз приблизно та сама кількість хмизу для приготування порції супу для своєї родини – у фізичному сенсі від цього факту можна, як мовиться, рукою дотягтися до сталої температури кипіння… Неважко припустити схожу ситуацію з національною ментальністю: наражаючись раз у раз на вияви цього феномену, ми досі не диспонуємо мірними шкалами й адекватними поняттями для її опису. Тобто ми, можливо, просто ще не доросли до формулювання законів, чинних у цій царині.

І, зрештою, третій аргумент, який виглядає воістину неспростовним. Він полягає в тому, що, за всієї відмінності між собою психологічних портретів різних націй, діапазон психологічних відмінностей між окремими індивідами всередині національної спільноти є незрівнянно ширшим, і то за всіма параметрами – світоглядом, зацікавленнями, установками, темпераментом, рефлексами тощо. Кожна нація складається з осіб мудрих і не дуже, творчих і творчо безплідних, едукованих і неосвічених, лідерів і схильних до підлеглості, палких і холодних, енергійних і пасивних тощо. Про яку спільну для них парадигму може йти мова й який сенс на тлі цього розмаїття має теза про національну ментальність?

…Шукаючи відповідь на останнє питання, автор пригадав собі анімаційний сюжет, який проглядав ще в дитинстві на уроці фізики. На екрані спочатку постав образ провідника без струму, в якому електрони хаотично швендяли в різних керунках усередині кристалічної решітки, а потім «ввімкнули струм» - і ті самі електрони вже чітко сформованим потічком рушили від одного електричного полюса до іншого. Насправді такого роду електричного струму в природі не існує. Рух окремого електрона всередині провідника завжди залишається хаотичним і зі спостережень за ним принципово неможливо зробити висновок про наявність чи відсутність струму. Спостереження за ансамблем електронів найімовірніше так само нічого не дадуть – лише скрупульозні, технічно складні підрахунки дозволили б виявити неабсолютну хаотичність їхнього руху. А ось підключення до контуру амперметру, лампочки чи електромотору не залишить жодного місця для сумнівів!

Схожим чином стоїть справа з національною ментальністю. Типовою помилкою при осмисленні цього феномену є уявлення про повну однотипність постави та реакцій ВСІХ членів національного колективу («німці педантичні», «фіни мовчазні», «французи є галантними кавалерами», «китайці полюбляють церемонії» й т. ін.), що, звісно, легко спростовується контрприкладами (розхлябаний німець, балакучий фін, нечемний француз, безцеремонний китаєць тощо). В цьому сенсі національної ментальності так само не існує, як не існує потічка електронів, показаного в старій шкільній анімації. У схожий спосіб намагання розглядати з позицій національної ментальності вчинки та долю окремого індивіда нагадують спробу визначити наявність струму в мережі, слідкуючи за пересуваннями окремого електрона**. Тому в пошуках національної ментальності принципово важливим є правильний вибір, сказати б, спостережного пункту та кута зору, під яким розглядаємо цей феномен.

*****

В теорії відносності, як відомо, важливу роль відіграють т. зв. мисленні експерименти. Проведемо й ми собі один такий! Уявімо, що якийсь американський психолог вивчає поведінку людей у стандартних ситуаціях. Ну, наприклад – підлеглий заходить до кабінету свого боса, очікуючи на важливу, пов’язану з його подальшою кар’єрою бесіду… Встановивши в багатьох кабінетах приховані камери, дослідник дістав велику кількість відеозаписів таких ситуацій – скажімо, кілька сотень – і почав їх аналізувати. З-поміж висновків такого аналізу можна з певністю передбачити наступний: у розмаїтті індивідуальних реакцій годі виявити спільну національну складову. Одні особи тримаються впевнено, інші натомість тремтять, мов осиковий лист; одні переживають – інші є спокійними, розслабленими, ба навіть розв’язними; одні поводяться з босом по-приятельськи, інші чітко тримають дистанцію; одні говорять лише про справи, інші – ще й про особисте й т. ін.

Паралельно й цілком незалежно таке саме дослідження проводив японський психолог в Японії, дійшовши схожих висновків про суто індивідуальну природу людської поведінки в описаній ситуації… А тепер уявімо, що на якомусь симпозіумі обидва дослідники зустрілися, познайомилися, дізналися, що займаються однією справою й вирішили паралельно переглянути матеріали один одного. Й тут виявилося, що попередні їхні висновки були хибними й що розмаїття реакцій американців та японців – то два різних розмаїття, а не одне й те саме!

Наскільки автор цих рядків орієнтується в темі, основні відмінності мали би бути наступними. В американських сюжетах часто буває важко, або й геть неможливо відрізнити, хто є босом, а хто підлеглим – в японських натомість це чітко зрозуміло з першої до останньої секунди. Американці націлені на максимальне використання сприятливої для них ситуації, японці ж у першу чергу намагаються правильно зіграти свою соціальну роль. В американських парах здебільшого одразу чи після дуже короткого вступу переходять до суті справи, в японських зазвичай довго триває обмін стандартними, нічого не значущими люб’язностями, а ключові слова будуть сказані десь у кінці бесіди й то ніби між іншим – і т. д. І, звісно, є ще багато додаткових, важливих саме для психологів нюансів – у позах, міміці, інтонаціях, жестах тощо.

Описаний експеримент, достатньо складний сам по собі, дає нам змогу лише «доторкнутися» до національної ментальності й переконатися в реальності цього феномену. Це ніби одинокий шурф, який виявив існування рудного тіла, про форму та обсяг якого ще нічого не відомо. Почнімо ж оконтурювати це тіло… Зауважмо передовсім, що американці й японці є народами, дуже відмінними навзаєм у ментальному сенсі – в інших схожих експериментах (приміром, порівнюючи між собою англійців і французів, чи, тим більше, шведів із норвежцями абощо) відмінності можуть бути менш численними та очевидними й стосуватимуться ймовірно радше нюансів, ніж сутнісних речей. Не виключено, що між деякими спільнотами, які традиційно вважаються різними етносами знайти відмінності взагалі не вдасться й, навпаки, всередині нібито єдиного етнічного масиву виявляться дуже рельєфні контрасти між територіальними, соціальними або іншими групами – адже ми зауважували ще на початках, що політичні, мовні, конфесійні, звичаєві та інші кордони між національними спільнотами не конче збігаються між собою.

Прагнучи поглибити наше розуміння предмету, муситимемо, звісна річ розширити спостереження, порівнявши вияви національного менталітету в інших стандартних ситуаціях (таких, приміром, як освічення в коханні; догляд матусі за немовлятком; поведінка натовпу протестувальників тощо), а також пошукавши цих виявів в літературах, філософських системах, мистецьких школах, традиціях і звичаях різних народів тощо. В таких пошуках необхідно ретельно перевіряти кожне свідоцтво й уникати численних «пасток», коли, приміром, якась риса, уважана за споконвіку притаманну саме цьому етносові виявиться насправді недавнім запозиченням абощо. Це вкрай складна, тривка й доволі недешева дослідницька праця, через що фундаментальні дослідження в  царині національної ментальності являють собою величезну рідкість. Натомість об’єкт таких досліджень є, як побачимо далі, живим і доволі мінливим…

* У соціально-психологічному сенсі правильніше було б вести мову загалом про ментальність великих спільнот – себто також регіональних, конфесійних, цивілізаційних тощо. Будемо проте казати саме про «національну ментальність», по-перше, через відносну зручність цього терміну, а по-друге – оскільки саме й передовсім національна ментальність безпосередньо дотична до проблеми відродження мови.

** Національна ментальність здебільшого знаходить своє вираження в поведінці окремого представника національного колективу, проте ступінь такого вираження є дуже різною в різних випадках («типовий грузин», «нетиповий грузин», зовсім-зовсім нетиповий грузин…) і, головне, на прикладі окремої особи неможливо виявити, що саме в її характері та поведінці визначає національне походження. Приміром, палкий темперамент може бути як виявом національної вдачі (у кавказців, італійців тощо), так і рисою особистісною, сформованою генетично, посталою під впливом виховання абощо.