Націоналізм: Зворотний бік медалі

Не слід уявляти собі історію націоналізму в такий спосіб, що, мовляв, спочатку він був позитивним явищем, а потім в якийсь момент "зіпсувався" й став продукувати "негативи". Національна ідея має принципово двоїсту природу так само, як електрон поєднує в собі полярно протилежні якості матеріальної частинки та електромагнітної хвилі. Вже "весна народів" показала, як хорватський націоналізм може опонувати угорському, а "русинський" – польському визвольному рухові. Після перетворення Габсбурзької монархії на Австро-Угорщину її "угорські" провінції зазнали жорсткої мадяризації, водночас у сусідній Румунії розквітнув відвертий етнопротекціонізм. Годі й казати про масові колоніальні загарбання, активно підтримувані ідеологіями великодержавності, національної зверхності й гегемонізму.

Тодішнє "прогресивне людство" активно розвивало расистські теорії; зокрема, набув поширення "новий антисемітизм", який традиційну релігійну мотивацію нелюбові до євреїв трансформував у расову доктрину. Хоча наука заперечувала існування прямого зв'язку між національними та расовими поділами, ідеї расистів продовжували залишатися запотребуваними, а їх прапороносцями не раз виявлялися ерудовані інтелектуали, які не могли "не знати" про висновки науковців чи не розуміти їхнього сенсу. Це було тривожним симптомом: виявлялося, що в певних ситуаціях інтелект відверто пасує перед соціальними інстинктами або міркуваннями "політичної доцільності"…

Але саме націоналізм об'єднав дві великі європейські нації, німців та італійців, у єдині національні держави, що було безумовно позитивним явищем навіть попри численні неподобства, які супроводжували ці об'єднавчі процеси. Від Ірландії до Поволжя, від Фінляндії до Палестини точилася активна праця з розбудови модерних націй – створення національних літератур, шкіл, театрів, видавництв, самодіяльних згромаджень. Чимало національних проектів залишалися на рівні теорій, замірів, інтенцій, які інтелектуалам навіть цікаво було обговорювати з потенційними опонентами… В цю епоху сербські й хорватські, польські й українські, турецькі й вірменські націоналісти ще могли мирно дискутувати за келихом пива чи горнятком кави, наносити візити одні одним, дружити сім'ями тощо. 

Проте на полях 1-шої світової та "супутніх" їй війн націоналістичні концепції зазнали випробування вогнем, а їхні носії навчилися стріляти одні в одних. Повоєнне визнання права націй на самовизначення теж принесло не лише позитивні наслідки. На місці старих імперій постали молоді, доволі слабкі й не раз зле облаштовані держави. Мільйони людей опинилися у незвичному для себе, а до того й не завжди комфортному та прихильному середовищі. Світ поділився на бенефіціаріїв самовизначення та обділених і ображених новими поділами. Молоді держави, непевно почуваючись на "не зовсім своїх" в етнічному сенсі територіях, часто намагалися компенсувати цю невпевненість жорстким поводженням із національними меншинами; в інших випадках демократичну політику "центру" самі меншини сприймали як заохочення до ескалації вимог та намагань стати "більш рівноправними" за інших…

За цим насиченим претензіями й конфліктами світом із тривогою спостерігали переможці 1-ї світової. Вони добре пам'ятали, що Велика війна розгорілася з "націоналістичного конфлікту" в Сараєво – й бачили нову Європу вагітною не одним десятком схожих конфліктів, у яких провина майже завжди була тією чи іншою мірою розподілена між учасниками. Англійці, французи, американці категорично не бажали знову вдягати військові однострої, рити окопи, ховати своїх синів через якісь непорозуміння між литовцями та поляками чи албанцями й сербами. В сильних світу цього виникало майже непоборне прагнення не шукати правих та винуватих у міжнаціональних суперечках; відгородитися від них, аби уникнути залучення; притлумити войовничих націоналів незалежно від ступеню узасадненості їхніх вимог… Все це, м'яко кажучи, не сприяло формуванню на Заході позитивного ставлення до націоналістичних ідей.

Над Європою тим часом усе виразніше нависала коричнева тінь – в країнах континенту почалося інтенсивне формування партій та рухів фашистського типу, які апелювали до "національних цінностей". Німецький нацизм робив це у найбрутальніший спосіб, наголошуючи на вроджених перевагах арійської раси та потребі очищення суспільства від "унтерменшів". Натомість італійський фашизм, теж активно використовуючи націоналістичну риторику, довший час уникав її расистських інтерпретацій – показово, що аж до 2-ої пол. 30-х рр. Муссоліні був активним ідеологічним опонентом Гітлера. В багатьох національних рухах намітився поворот від конструктивної націєтворчої діяльності до войовничого поборення "етнічних ворогів".

Починаючи свій похід під прапором ревізії "версальської" системи, Гітлер шукав союзників серед тих націй, які мали підстави бути невдоволеними підсумками 1-ї світової. Ці пошуки виявилися успішними лише частково: жодною нацією фашистські ідеї не оволоділи цілковито. Однак певний аспект тих процесів сильно вплинув на подальше сприйняття націоналізму в Європі й західному світі. Справа в тому, що нацистські колаборанти активно позиціонували себе саме як націоналісти, тоді як антифашисти тих самих націй залишалися, сказати б, національно анонімними. Приміром, бретонські нацисти розмовляли бретонською мовою, використовували національну символіку, апелювали до кельтських цінностей на противагу французьким тощо – натомість бретонці-антифашисти діяли під французькими прапорами, в мундирах "Вільної Франції", спільно з етнічними французами. Так само союзники фашистів з числа румунів, угорців, хорватів, словаків, албанців, прибалтів, українців теж нераз виглядали такими собі яскраво вираженими націоналами. Навіть допоміжні поліцейські формування на окупованих теренах згодом почали, принаймні на рівні символіки, набувати певних "національних ознак" – гітлерівці погоджувалися на це, аби заохотити місцеве населення до служби в таких формаціях.

Не дивно отже, що в повоєнному світі утвердилися тенденції до фактичного ототожнення націоналізму з фашизмом. У країнах комуністичного табору звинувачення в націоналізмі нераз "тягнуло" на смертний вирок, який за чергової "відлиги" міг бути замінений на позбавлення волі чи "всього лише" виключення з партії. Демократичний Захід не знав карних чи адміністративних переслідувань за ідейні переконання, проте й тут ярлик "націоналіста" міг добряче попсувати кар'єру політикові, журналістові чи науковцеві. "Соціальні" кафедри західних університетів опанувала ліберальна та ліва професура, яка щедро ділилася з майбутнім істеблішментом своїми ідеями про засадничо фашистську природу ледве не всіх національних рухів.

Цей специфічний "антифашизм" був круто замішаний на підтасовках і лицемірстві. Тавруючи методи "остаточного розв'язання" національних проблем нацистами та їхніми колаборантами, він оминав увагою не менш жорстокі практики переможців нацизму на кшталт вигнання кримських татар, акції "Вісла" чи "зачистки" країн Східної Європи від етнічних німців. Антифашисти "не помічали", як повоєнний уряд Італії продовжував політику "дуче" з національної уніфікації країни, співзвучну з аналогічною політикою інших демократичних режимів. До того ж значну частину згаданої нами ліволіберальної професури становили євреї, які, палко тавруючи націоналізм, здебільшого "виносили за дужки" такий яскравий приклад втілення націоналістичних ідеалів, як сіонізм і постання держави Ізраїль…

Згодом світ вступив у добу глобалізації. Запанували тенденції до скасування паспортних, митних та законодавчих бар'єрів між країнами; інтенсифікації переміщення товарів, капіталів, ідей та осіб; уніфікації економічного, культурного та інформаційного простору, повсюдного проникнення англійської мови тощо. Тепер ідеї націоналізму почали поборювати вже як перешкоду на шляху створення єдиного глобального світу, як знаряддя консерваторів та ретроградів, котрі встромляють палиці в колеса поступу й тягнуть свої народи у вчорашній день.

…Якщо будь-якою з основних європейських мов набрати в Google Search слово "націоналізм" і навмання перечитати, приміром, перші 100 знайдених текстів, то мінімум у 80% згадок контекст уживання цього терміну буде радше негативним, причому в добрячій половині їх – навіть різко негативним, супроводжуваним такими "синонімами", як "фашизм", "антисемітизм", "расизм", "гомофобія" тощо. Навіть безвідносно до причин формування такої негативної настанови її, безперечно, неможливо ігнорувати. Здавалося б, кожний суспільний рух, який намагатиметься виступити під знаменами такої ідеології однозначно прирікає себе на несприйняття, цькування й маргіналізацію, проте… не все так просто й однозначно.

В 2007-му автор цих рядків провів кілька днів в Угорщині. Я їхав подивитися, як живуть новобранці євроінтеграції, натомість у кількох містах зустрів… листівки із зображеннями розлогих контурів "угорської" половини імперії Габсбургів, на яку були спроектовані сучасні кордони країни. Тексти листівок прочитати не спромігся, проте їх стилістика явно свідчила, що автори не обмежувалися історико-просвітницькою метою.  

Це виглядало приблизно так само, як зустріти в наші дні оголошення про набір учасників хрестового походу для звільнення Гроба Господнього! Країна щойно вступила в НАТО та ЄС, перед тим підписавши з сусідніми державами нелегкі угоди про відмову від територіальних та політичних претензій; вона скорочувала свої й до того не вельми потужні збройні сили, відкрила майже всі кордони й т. ін. Проте місцевий гід підтвердив, що для багатьох його земляків сентименти "Великої Угорщини" залишаються ближчими, ніж "європейські цінності" - новонабутий "європеїзм" угорців мирно сусідив з їхнім традиційним націоналізмом! Невдовзі ми побачили на лавах угорського парламенту депутатів від правонаціоналістичного "Йоббіка", а ще згодом проявилися виразні симптоми того, що й офіційний Будапешт не вважає поточний статус та кордони своєї держави твердо усталеними…

Для політичних аналітиків стала повною несподіванкою поява протягом останніх років на авансцені політичного життя багатьох західних країн партій відверто націоналістичного спрямування. Впливи цих партій даються взнаки зокрема в різкому гальмуванні темпів євроінтеграції та появі потужних відцентрових тенденцій у таких структурах, як Євросоюз. В Каталонії, Шотландії й низці інших регіонів бачимо активні змагання за здобуття або відновлення державного суверенітету… "Кінець націоналізму" виявився отже звичайним собі міфом – в його історії вимальовується чергова глава і йдеться лише про те, світлі чи темні кольори переважатимуть у цій главі.