На запах літератури (відгук на книгу Люко Дашвар "На запах м'яса")

Одразу домовимося про те, що я не критик, а лише читач, в якого є досвід літературного аналізу тексту (як у кожного учителя літератури). Виходячи з цього, спробую написати відгук на книгу найпопулярнішої (за версією Клубу Сімейного Дозвілля) авторки сучасної української прози.

До речі, Люко Дашвар — неодноразовий призер "Коронації слова", Золотий письменник України, лауреат рейтингу "Книжка року". Аж страшно критикувати! Але я наберуся сміливості. Це не є глибокий літературознавчий аналіз, лише враження від прочитаного і спроба відповісти на питання: "Чому здалося, що мене обдурили?"

До роману "На запах м’яса" читала від цього автора ще один роман - "Покров", приблизно з такими ж емоціями захвату і розчарування одночасно. Мені дуже хочеться зрозуміти природу цього розчарування, бо, чесно кажучи, тексти Дашвар захоплюють. І дуже прикро, що авторка не розуміє, що вона топить їх, як кошенят, у своєму квапливому швидко-сюжетному письмі.

Тобто письма як такого в романі дуже мало, воно радше схоже на пурхання метелика над пахкою квіткою. Заманює, а досхочу насолодитися не дає. І річ тут не лише в тому, що в авторки майже відсутні такі нелюбі ледащому читачеві описи природи чи психологічного стану людини. Вони начебто і є. Але аромату нема - він випаровується мигцем, тому що письменниця кудись весь час поспішає. Мабуть, засісти за новий роман та отримати більше м’яса (користуючись символікою роману). І це дуже помітно. І невловимо, але невблаганно знижує рівень твору.
 

До речі, про символи. Їх доволі багато у романах Люко Дашвар. Наприклад, у книзі "На запах м’яса" це і чорний зловісний Крук, який розбудив у тендітної Майки агресивні нахили до кривавої помсти. І саме те м’ясо-гроші-кар’єра, рвацтво, міщанство, які, врешті-решт, одержують в душі героїні перемогу над людяністю і коханням. Чому б це? Навіщо авторка не дає читачу насолодитися хепіендом, жагою якого просякнутий весь попередній текст. Певно, їй хотілося заглибити конфлікт і бути більш реалістичною, щоби показати непереборну силу м’яса у пересічному житті українців.

Але це хитання самого автора між добром і злом не сприймається як світоглядний конфлікт, не змушує навіть замислитися, бо подається у готовому вигляді. Тобто хилиться до примітивізму. Невже ж ми, українці, прості люди, про яких переважно пише Ірина Чернова (Люко Дашвар), настільки однозначні та примітивні, що нас можна пояснити тільки тягою до м’яса? Мені навіть сумно стало. "За державу прикро!" — як сказав би Верещагін з "Білого сонця пустелі". Прикро за наш душевний і щедрий простий люд. Невже ми такі? Тупі, слабкодухі, хитрі, жадібні, примітивні до відрази?

Мені здалося, в тексті Люко Дашвар всі герої вимальовані у чіткі чорно-білі кольори. Ніяких відтінків. Навіть головна героїня, яка начебто підкорилася поклику м’яса і стала хижачкою. Та не вірю! Надто вже нелогічно і швидко стервом стала та тендітна Маня. Та й всі інші герої і персонажі наче з епохи класицизму, де був строгий розподіл на позитивних і негативних героїв. Ніяких напівтонів і складності. Навіщо читачів відволікати?

Санджив – добрий і мудрий відлюдник, екологічний поселенець, втілення мудрості, езотеричного просвітлення та самопожертви. Уляна, співмешканка Майки на Лупиному хуторі, – нещасна, добра, чуйна. Григорій Іванович Луцик – підстаркуватий столичний чиновник (і цим все сказано, бо його хвилюють лише власні потреби). Мати Майки – безвільна і слабкодуха, яка підкорюється тому чиновнику. Подруги Майки, як на підбір: одна дурепа Вітка, що все життя ладна офіціанткою працювати, інша – Лілька – себе продала задорого, а потім і нею торгують. Руся ­– пиявка і хапуга. Андрій – егоїст, вільний, без зобов’язань.

Та кого не торкнися, всі – схематичні, наче картонні. Мов би й живі, розмовляють впізнано, діють, як пересічні наші сучасники, навіть, жартують так само. Але якісь вони однобокі, несправжні, недодержані, нерозкриті. Наче авторка часу не мала, щоб вглядітися в них і показати нам з любов’ю та прихильністю з усіх сторін.

 

Це стосується навіть головних героїв: Гілки та Гороха. На перший погляд, письменниця не просто ескізи накидає, а розповідає у подробицях їхню передісторію. Ніби загадку загадує: "Яка вона, та Майка? Дивна, добра, слабкодуха і тендітна чи хижа, мстива і жадібна? Прагне притулитися до сильного чоловіка та шукає його, підсвідомо підкорюючись першому ліпшому, хто їй не відмовить, чи керує чоловіком?" Наче інтрига, але надумана якась. Горох теж дивний. Начебто сильний і працьовитий, але слабкодухий. Крутять ним, як хочеш, ті баби, а воно як теля, все зробить. Кого ж він кохає? Чи то рвачку Юлію, чи то хитру Соломію, чи то хвору на всю голову Маню. Тьху на нього, тюхтія! Хоча він, мабуть, як і Санжив — позитивний герой.

Ми у подробицях дізнаємося, як Майка потрапляє у "Гібралтар", а Горох заробляє свої гроші. У кожного з них позаду нещасне кохання, зрада, тяжка душевна і фізична хвороба. Майка отримує невиліковний діагноз, Анатолію переламують ноги та позбавляють власності. Справжня Санта-Барбара по-українськи. Дійсно, читаєш, як захоплюючу драму. Певно, саме це так приваблює більшість читачів до творів авторки. Щодо складання захопливого сюжету, Люко Дашвар, дійсно, майстриня. Тут тобі й інтрига, і напруга, і конфлікт.

Дуже виграшний початок роману, який просто хапає твою увагу. "Бабу прикінчили під вечір". Я оцінила жарт про сирну голову! Класно!

Але події, як і герої, теж даються у готовому вигляді. Без аналізу причин та витоків, просто як фантазія завернула. Тобто, коли ти, як і кожен читач, починаєш прикладати ті повороти сюжету до себе, то розумієш, що вони взяті з неба, просто гра письменницької фантазії, бо епізоди відірвані від дійсності, змодельовані та не підкоряються ні логіці, ні життєвій правді. Наче авторка схопила картинку з життя, натиснула Ctrl+C і все чікі-пікі, готова захоплива книга. А чи підходять ті події до героїв, чи пов’язані вони з їхніми характерами? Головне побільше сюжетного м’са! Тобто,відчувається, що події вигадані для того, щоб ти не відривався від читання. Тебе просто використали. Звабили хрусткою упаковкою, під якою фастфуд.

Це не означає, що таких пригод не буває в житті, бувають ще гірші. Але вони тут сприймаються як штучні, не пов’язані з героями, їхніми характерами, їхнім внутрішнім світом, логікою розвитку образів. Не встиг ти втямити один перегин сюжету, тобі пхають інший, потім ще, ще. На, хавай, хавай, не вдавися!

Чесно кажучи, наприкінці твору, коли ти так і не дочекався глибини і так жодного разу не замислився над суперечливістю життя, бо все дано у готовому вигляді у чорно-білих тонах, та ще й героїня раптом із тендітної і доброї перетворюється у ту ж Руську, якій мстилася і яку ненавиділа, то ти просто шаленієш.

Не знаю, чи вибачили Люко Дашвар інші читачі таку відсутність логіки розвитку сюжету і образу, точніше, відсутність образу головної героїні і штучність сюжету. Мене саме це відвернуло і розчарувало. Я відчула себе ошуканою.

Ніби авторка спіймала мене на гачок гострого сюжету, а потім кинула у нескінченності його прямолінійних поворотів, так і не давши насолодитися запахом літератури.