На Хвилях

Великі будинки червоно-коричневої цегли, широкі скляні двері та вікна. Це морський вокзал. Навпроти теж великі будинки, але жовто-білі, вікторійської епохи. Місто недалеко від Лондона, в усті Темзи.

Перед морським вокзалом декілька "Фордів", "Вольво", один "Ніссан". Невеликий натовп з десяти - п'ятнадцяти людей, включно з дітьми, дівчатами років дванадцяти-чотирнадцяти. Чується російська мова, але росіянин тут тільки один, інші українці та білоруси. Більшість – пострадянські емігранти, але є й гості – родичі, які навідались до Англії на короткий час, а також двоє англійців – молоді чоловік та дівчина, друзі росіянина. Усі приїхали на морську прогулянку на вітрильнику, квитки придбали раніше в Лондоні.

Хтось каже, що вже час: збоку моря перед морським вокзалом зупинився потяг з десятка невеликих вагончиків і такого ж дизельного локомотиву. Усі завантажились в два вагончика, інші вже заповнені. Локомотив свиснув і потягнув вагончики на естакаду, кінець якої губився далеко в морі. Неспішно поїхали, розглядаючи сіру воду під вагонами. Хвилі невеликі, відплив. На кінці естакади – причал, міцний і широкий, біля нього стоїть судно, на вигляд дерев'яне, з двома високими щоглами, на кожній чотири реї, павутиння вантів і канатних драбин. На носі судна – бушприт з сіткою з мотузок.

Більшість пасажирів вперше бачать вітрильник, ніхто не знає, якого він класу. Питають старших, потім вирішують, що бриг. Назви не видно, бо стоїть судно тісно до причалу, на щоглі два прапори – англійський та український. Усі здивовані: як – український? Який порт приписки? Хтось знаходить – Миколаїв, Україна. Час є для розглядання зовні: молоді хлопці, вірогідно, матроси, вантажать якісь коробки, що привіз потяг. Видно, що пасажирів багато, усі в радісному очікуванні. Нарешті запрошують до судна, обабіч трапу стали двоє матросів, допомагають зайти на борт.

Пасажири розходяться палубою, сідають на лавки уздовж бортів на кормі, а також попід низькими надбудовами на палубі. Деінде в них відчинені двері, видно сходи униз, а також бокові двері в надпалубні приміщення, так би мовити, каюти. Компанія, до якої входять українці, росіянин і двоє англійців заходить до однієї з кают, сідає на білі широкі дерев'яні ліжка, їх тут два, а також на плетені з лози крісла. Стіни каюти теж дерев'яні, блискучі, темно-жовті.

На палубі з'являється красива струнка жінка, схожа на стюардесу, в морському синьому костюмі – спідниця і кітель з погонами, усе сидить на ній дуже добре. Вона закликає пасажирів зайняти каюти, за це окрема плата, може тому ніхто не хоче. Білоруси сідають на лавки під капітанською рубкою, інші теж хто-де, більшість англійців сідають або лягають прямо на палубу, благо вона чиста, суха і не холодна.

Матроси збираються купками між щоглами, ближче до капітанської рубки. Їх багато, можна сказати, занадто.

Гримить якірний ланцюг, починає торохкотіти дизель і корабель потрохи відчалює. Майже непомітно він просувається в напрямку морського обрію, галасливі чайки супроводжують його. Повіяв вітрець, і частина англійців спускається сходами униз, на нижню палубу. Залишаються білоруси, до яких приєднуються українці, їм вітер не страшний, бо хочеться дивитись на море. Жінки накинули на голови шарфи, щоб вітер не скуйовдив волосся, чоловіки – капюшони курток, а дівчатка бігають просто так, розглядають усе, відкривають коробки уздовж бортів, там стоять помпи, лізуть в рятувальні шлюпки. Матроси, молоді хлопці, пояснюють їм, де що. Нарешті збираються на носі, біля бушприту, де найбільше відчувається рух судна.

Білоруси, які усі між собою родичі, сідають на лавки ближче до "їдальні", місці на палубі під брезентовим тентом, де стоять білі круглі столики для їжі стоячи. Вирішують якісь свої питання, часто звертаючись до огрядної жінки у кофтині крупного плетення. Обличчя у неї добре, голос негучний і лагідний. Вона лікар і приїхала до родичів у гості, розповідає про життя в Білорусі та Росії. За її словами, воно звичайне, як за радянських часів. Ніхто з білорусів туди не хоче.

Українців небагато, тільки троє: батько Богдан, мати Марія та їхня дочка Свєта, жінка приблизно тридцяти років. Вони пішли на корму, сіли уздовж борту. За незрозумілою надбудовою, накритою брезентовим чохлом, ховається від вітру єврейська родина: молодий батько з пейсами, в чорному капелюсі та сюртуку, молода жінка в окулярах і двоє, золотушних на вигляд, худорлявих діточок п'яти і семи років. Діти в червоних рятувальних коркових жилетах. Єврей побачив Марію, закутану в строкатий чорно-білий шарф, що робить її подібною до шахідки. На обличчі у нього з’явився стурбований вираз, і за кілька секунд єврейська родина непомітно зникла.

Красива жінка, одягнута, як стюардеса, постукала в каюту до росіянина та англійців, що розмістились на ліжках. Зайшла з доброзичливим виразом, спитала російською чи зручно гостям, чи не треба чого.

–  Усе добре, – відповів росіянин, чоловік Свєти, – тільки було б непогано випити чого-небудь.
– Рекомендую горілку з перцем, наш український спеціалитет. Але є й усе інше – ром, бренді, джин.
– Давай горілку, –  погодився росіянин, – принеси пляшку і склянки. Як тебе кличуть? Мене – Валєрою.
–  Дуже приємно, Інна. Може чогось закусити?

Валєра відмовився, і жінка побігла. Так, не пішла, а побігла, і за дві хвилини повернулася з пляшкою горілки 0,75 літра і трьома склянками.

–  Є тільки така, – повідомила вона.
– Нормально.

Валєра, міцний чоловік близько сорока років, відкоркувавши пляшку, звернувся до Інни:

– Випий з нами.
– Я на роботі, – Інна присіла на краєчок плетеного крісла.
– А що робиш?
– Помічник капітана по зв'язку з пасажирами. Взагалі я за фахом радіоінженер, тому відповідаю також за зв'язок із землею.
– Тоді вип'ємо за зв'язки, – Валєра налив у склянки по сто грамів.

Англійці сповзли з ліжка, де вже влаштувались, навіть подушки під голови поклали. Сіли поруч з Валєрою, чоловік узяв склянку, а дівчина поблажливо дивилась на нього.

Почаркувались, Інна і Валєра випили одним ковтком, а англієць трохи відпив і задумливо смакував. Інна підвелась і, сказавши "зайду пізніше", вийшла.

Валєра поліз в сумку, що стояла біля ліжка, дістав шмат сала, завернутий в газету, і велику цибулину. Англієць, якого звали Білл, не здивувався, витяг з кишені куртки складний ніж, відкрив. Лезо ножа, яке з одного боку було пилкою, міцно стопорилося.

– Я бачу, що твій ніж ріже не тільки хліб, а й м'ясо, – сказав Валєра англійською, а дівчина трохи відкрила рота, очікуючи на відповідь її друга. Але той тільки кивнув, дивлячись як Валєра розливає горілку на три склянки.

Українці на палубі побачили, що з білорусами розмовляють три матроса, яких привели дівчата. До них теж підійшов хлопець років вісімнадцяти, одягнутий як і всі інші в синю робочу куртку, перетягнуту брезентовими пасками зі сталевими гачками і кільцями.

– Ви не англійці? – спитав він англійською.
– Ні, ми українці, – відповіли майже хором Богдан і Марія.
– А що тут робите?
– В гості до дочки приїхали, – сказав Богдан. – Звідки ваш корабель?
– Наразі з Кілю, а порт приписки – Миколаїв. Ми тут на практиці, курсанти Миколаївської мореходки. Ось йде наш керівник, не кажіть, що я російською розмовляю. Зараз проганятиме мене до англійців, щоб ми англійською розмовляли для практики. Я потім підійду.

Він пішов назустріч керівникові. Українці теж підвелись і попрямували до білорусів. Пробили судові склянки, які сповіщають про час.

– Кава, кава! –  почувся голос Інни.

Усі потяглись до "їдальні", англійці виходили з приміщення під палубою і поспішно ставали біля столиків. Матроси принесли таці з фаянсовими чашками. В них була біла "кава", яку раніше в Союзі пили в їдальнях. Разом з нею на судні давали невеликий шматок пирога, на смак і на вигляд німецького, напівсинтетичного.

– Суки! – вилаялась Свєта, дружина Валєри, – не могли дати щось краще, бо скільки грошей злупили!

Це вона оплатила морську екскурсію батькам.

Англійці з подивом розглядали "каву", деякі обережно пригублювали. Але з'їли і випили усе, бо заплачено.

– Ми вже відвикли від такої кави, – казали білоруси, –  і згадувати не хочемо. Добре тільки, що гаряча.

Корабель у цей час виходив з широкого естуарію, попереду було Північне море. Вітер посилився, хвилі вже погойдували судно.

– Піду подивлюсь, як там чоловік, – Свєта посунула до надбудови, де була їхня каюта.

Її батьки теж потяглися за нею. В каюті сиділи, крім Валери та англійців, Інна і молодий матрос з гітарою. Було видно, що Інна полюбляє такі компанії і відчуває себе вільно. На столі біля ілюмінатору стояла пляшка кубинського рому, а порожня пляшка від горілки з перцем перебувала на підлозі.

– Ви, я бачу, не втрачали часу, – зауважила Свєта. – А де моя склянка?
– Зараз принесу, –  підхопилась Інна. – Може ще чого-небудь?
– Ви що будете? – звернулася Свєта до батьків.
– Нічого, – сказала її мати.

Інна вийшла.

– Скільки коштують ці напої? – спитала Свєта чоловіка.
– Яка різниця? – відрізав він. – Ми ж у морі. Тут усе дорого.

Білл спитав Валеру, про що мова, бо побачив невдоволеність Свєти.

– Не звертай уваги, –  відповів Валєра англійською.

Подруга англійця залізла на своє ліжко. Хлопець з гітарою сидів мовчки.

– Це я попросив гітару, –  сказав Валєра.

Він взяв її у хлопця і заспівав:

– Ой, мороз, мороз…

Увійшла Інна зі склянками, вона витягла з кишені кітеля три цукерки "Південна ніч" і простягнула їх українцям.

– Це від мене.
– Миколаївські? – спитав Богдан.
– Ні, московські.
– А чому не наші?
– Тому що судно в Кілі, а ми їхали потягами, багато не візьмеш. У нас тут уся їжа московська, возять до Кіля з Петербургу.

Валєра повернув гітару хлопцю:

– Заспівай що-небудь.

Той охоче узяв гітару, бренькаючи по струнах, заспівав якусь студентську пісню про море, російською мовою.

– А українські пісні знаєш? – спитав Богдан.
– Ні, – похитав головою матрос. – Я взагалі українську не знаю.
– У нас в Миколаєві українською не говорять, – підтримала Інна.

З палуби почувся свисток, схожий на міліцейський. Хлопець схопився на ноги:

– Я побіг, викликають, – і вискочив, покинувши гітару.
– Вітрила ставитимуть, – повідомила Інна, – вийшли в море. Ходімо, подивитесь.

Білл поліз на ліжко до подруги, Валєра налив собі півсклянки рому, а українці разом з Інною вийшли назовні.

На палубі вже були майже усі пасажири. Частина матросів полізла канатними драбинами на реї, інші стояли внизу з канатами в руках. Почали ставити вітрила, які до цього були прив'язані до рей у згорнутому стані. Іноді вітрила чіплялись за такелаж, якийсь чоловік, мабуть боцман, командував з палуби. Впорались досить швидко, вітер наповнив вітрила на щоглах і косе вітрило на бушприті, дизель відключили. Корабель побіг вперед. Пасажири фотографували, як матроси ставлять вітрила. Щоб краще бачити, багато хто ліг на палубу, Богдан теж. Поруч лежали англійські дітлахи, задираючи ноги до неба. Вітер посилився, ніби і дощ збирався, чайки зникли. Паралельним курсом пройшов біло-червоний пором "Grimaldi lines".

– Мабуть в Голандію, –  сказав Богдан дружині.

Дочка пішла до білорусів, де були її подруги. Батьки теж підтяглися до компанії, але Богдану було нецікаво з жінками, які розмовляли про свої нещодавні покупки. Він пішов подивитись, як в каюті. Народу там додалось, матросів вже було троє, вони співали свої пісні, які інші не знали. Помічник капітана про щось тихо розмовляла з Валєрою, а англійці, вже явно напідпитку, копирсалися в ліжку, про щось неголосно сперечаючись. Богдану здалося, що Білл умовляє свою подругу віддатись йому тут і зараз. На них ніхто не звертав уваги.

Інна подивилась на годинник і сказала:

– Обід. Ходімо на палубу.

Але крім неї і Богдана ніхто не пішов.

– А матроси? – спитав Богдан.
– Вони обідають після пасажирів.

Матроси, одягнені в білі куртки, виконували роль стюардів: носили в тарілках борщ, пасажири брали хліб і ложки самостійно. Англійці були зацікавлені, багато хто чув про український "борш", аж тепер вони могли його скуштувати. Борщ був сірого кольору, капусти в ньому було мало, томатів зовсім не було, зате буряка і картоплі забагато. На смак він виявився консервованим, напрочуд несмачним. Багато хто, з'ївши ложку борщу, відставляв його убік. Добре, що на друге були макарони по-флотськи, бо інакше усі залишились би голодними.

Пасажири з невдоволеними обличчями розходились, зникали в надрах судна, бо холодний вітер не сприяв сидінню на верхній палубі. Мабуть, почався прилив, який завжди несе з собою холодні океанські води, а відтак і холодне повітря. Білоруси теж вирішили піти униз, з ними пішла і Свєта. Її батько і мати попрямували до каюти, де вже не було ні матросів, які пішли на обід, ні Валєри з Інною. Тільки Білл зі своєю дівчиною спали в обіймах одне одного під корабельною ковдрою. На столі стояла пляшка з залишками рому, які Богдан розлив у дві склянки. Вийшло грамів по тридцять. Випили, щоб трохи зігрітись.

На палубі знову почувся свисток, який скликав матросів. Почали знімати вітрила, англійці з'явилися на палубі, але тепер вже без дітлахів, які спали. Без вітрил корабель запустив дизель і почав маневр, щоб лягти на зворотний курс. Земля здавалась дуже далекою, хоча великі будинки міста ще було видно. Корабель йшов помітно швидше завдяки приливу. Знов проминув пором, але тепер назустріч. З'явились чайки, деякі з них сіли на реях, збираючись задарма дістатись берега.

В каюті англійці вже не спали, вони тихо лаялись. Валєри ще не було.

– Чи не впав він за борт? – затурбувалась Марія. — Мені здається, що він забагато випив.
– Він і раніше пив немало, але ж не падав. І машину водив добре, – зауважив  Богдан.
– А де ж дочка?
– Мабуть разом з білорусами.
– Тоді ходімо до них, може Валера вже там.

Берег ставав усе ближче. Білоруси теж вийшли на палубу, Свєта була з ними.

– Ти свого чоловіка не бачила? – спитала її мати.
– Бачила, він на мостику, п'є з капітаном.

Прибігли дівчата, очі блищать.

– Познайомилися з хлопцями, – сказала менша. –  Обмінялися адресами. Вони кажуть, що наступного року знову приїдуть. А зараз попливуть в Ліверпуль, нас запрошували.

– Цього ще не вистачало, –  озвалась її мати. – Малі ще знайомитися з хлопцями, їм по вісімнадцять років, а вам скільки?

– Ти теж на десять років молодша від папи, – сказала старша дівчина.
– Коли тобі буде вісімнадцять, а їм по двадцять два, тоді й познайомишся, – відрізала мати.
– Добре, – погодилась менша, –  а поки спілкуватимуся у фейсбуці.

Берег швидко наближався, хвилин за п'ятнадцять причалювати. В каюті вже усі були на місці: англійці, які не розмовляли одне з одним, Валєра, який завалився на подушки і, здавалось, був добре на підпитку, і троє матросів з гітарою, які мовчки сиділи на ліжку і в кріслі. Богдан подумав, що вони чекають на гроші за свої пісні. Він тихо спитав одного з них:

– Вам дають якісь гроші за кордоном?
– Ні, ми тільки стипендію отримали.
– В фунтах?
– Ні, в гривнях. Взагалі ми тут випадково, зазвичай, стоїмо в Кілі, круїзи Балтійським морем, там євро.
– Ходімо зі мною, – запросив Богдан.

Вони вийшли з каюти.

– Ми тут в гостях, – дістав гаманець Богдан, – грошей теж небагато. Можу вам дати по десять фунтів.

Хлопці зраділи, по черзі потиснули йому руку.

– До зустрічі на Батьківщині, – попрощався з ними Богдан.

Вони пішли. Натомість вийшла дочка:

– Ти що, дав їм грошей? За що? Я тобі більше не даватиму.

Корабель підходив до причалу якось незграбно, йому заважали вже досить великі хвилі. А може капітан теж забагато випив з Валєрою.

– Тримайтесь! – заволав хтось англійською.

Корабель зіткнувся з причалом, щось затріщало.

– Не там стали, – сказав один з матросів, пробігаючи, – погано виходити.

На вихід вишикувалась черга, бо судно приткнулось до гори з порожніх ящиків на причалі, трап не можна поставити. Молоді англійки лякались, попискували. Матроси допомагали перелазити через ящики. Англійці сміялись:

– Які з вас, українців, моряки?

Посідали у вагончики, потяг пішов. Білл щось тихо казав своїй дівчині, вона плакала. Інші англійці йому невдоволено дорікали, але він мовчав. На березі сів у свій "Форд" і поїхав, його дівчина залишилась, пішла на автобус, не схотіла сідати в "Нісан" Валєри. Свєта теж була невдоволена, хоч і звикла, що її чоловік керує автівкою нетверезим.

– Куди ти пропав? – питала його, сидячи поруч на передньому сидінні. – Ти з цією курвою кудись ходив? Я з тобою вдома розберуся.

Інші їхали мовчки.