За останні два роки ми звикли до людей у військовій формі у потягах та на вокзалах, особливо якщо вони прямують на Схід. І якщо раніше людина у формі зі зброєю викликала занепокоєння, то зараз, зустрівши військового на пероні, неодмінно хочеться посміхнутися, вкласти у посмішку сотні несказанних "Дякую".
Ця історія сталася зі мною майже півроку тому, у маленькій кав’ярні київського вокзалу. До мого потяга залишалося зо дві години, на вулиці немилосердно періщив вересневий дощ, тож мені нічого не лишалося, як намагатися безуспішно зігрітися, сьорбаючи гарячу каву.
Я вже майже занудьгувала, коли звернула увагу на сумку, яку залишив хлопчик у військовій формі. Із неї висунуло носа маленьке щенятко алабайчик із синьо-жовтою стрічкою і, відкривши одне око, боязко поглядало навколо. "Непроханий гість" вокзалу сидів тихо, наче боявся видати власну присутність. І лише коли повернувся його хазяїн з молоком та булкою, мале несміливо задоволено заскавчало.
Помітивши мій зацікавлений погляд, хлопець з посмішкою запитав:
- Що сподобався малий?
- Звичайно, хіба таке чудо може не сподобатись.
- Ну то бери потримати, як не боїшся.
Розговорилися. Як виявилось, вухатий родом з Пісків, що біля Донецького аеропорту. Його хазяїн був там декілька тижнів тому, під час обстрілу почув скавчання і знайшов щеня, яке налякана мати покинула. Щеня солдати взяли з собою, аби пізніше, коли стихнуть постріли, знайти його матір. Але так і не знайшли, тож серед воїнів з’явився найменший захисник. Його хазяїну, як виявилось, усього лише 19. До лав добровольців потрапив майже нелегально, брати не хотіли - малий іще, але хлопець виявився впертим і після тренувального табору у 18 років таки потрапив на фронт, у Піски, на передову.
- Навіщо це тобі? У тебе ж все життя попереду?
- Не знаю. Я не знаю, як я міг не піти, моє життя, що попереду, тут в Україні, а її треба рятувати.
Це була розмова з юнаком із дуже дорослими очима, з людиною, яка мріяла стати письменником, а стала Захисником. І поки ми говорили, собака солодко спав, затишно вмостившись на моїх колінах. Хлопець розповів, що коли приїхав додому, думав віддати його родичам, та не зміг, собака надто прив’язалась до хазяїна.
Зараз вони знову прямують до Маріуполя, а звідти назад, на передову, до побратимів.
-
Ти, малий, дуже не звикай, тобі тепер ласкаві жіночі руки не скоро світять - всміхнуся хлопець до собаки.
А по закінченню двох годин ми роз’їхалися у різних напрямках: вони на Схід, до Маріуполя, а я на Захід, до Львова.
Та іноді, натрапляючи на фото малого цуценяти у телефоні, я з усмішкою згадую про цю випадкову зустріч, сподіваючись, що і у вухатого захисника, і в його хазяїна усе буде добре.
© Олександра Новосел
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
