Смерть рівняє всіх: Стефан Ковалів "Сільські звіздарі"

МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ: СМЕРТЬ РІВНЯЄ ВСІХ

Стефан Ковалів "Сільські звіздарі"

За обсягом це одне з найбільших оповідань Стефана Коваліва. Присвячене воно тим, хто любить зірки на небі. З великою повагою письменник ставиться до таких людей, інколи сміючись з них чи дивуючись їхнім забобонам. А ще це згадка про босоноге дитинство, яке вже ніколи не повернеться. Автобіографічні моменти дозволяють наблизитися до постаті Стефана Коваліва, глибше зрозуміти його внутрішній світ.

У коваля Ганспідра “висів на стіні в кімнаті стародавній годинник”. Усі по ньому орієнтувалися, хоча механізм то поспішав, то запізнювався. Інший годинник був на пошті, тому коваль часто звіряв по ньому час. “Вже до кузні не йшов, лише бігав то з дому на пошту, то з пошти додому, а все майстрував коло годинника; причіплював, віднімав шматки заліза до ваги, кружок на маятнику посував то вгору, то вдолину, відповідно до сего, чи годинник лишався за Косарями, чи випереджував Косарів, тобто чи спізнявся, чи прискорював”.

А ще коваль “мав ветхий столітній календар, з котрого вгадував сльоту, погоду, сніг, бурю; і тут ніколи не могли з стриком оба погодитися і все один одному глумився. Сказав нанашко Ганспідер , що буде дві неділі сльота, то стрик зараз брав кільканадцять косарів і валив усю на сорок возів сіножать на покіс, і переважно виходив на тім добре. Як же часом стрик помилився, мати приснодіво! нанашко Ганспідер обертав шапку дашком на потилицю з превеликої радості, затирав руки і в своїм столітнім календарі підчеркував той день побіди червоною любрикою, а в своїм “гебетбуху” осібно ще написав і кожному говорив: “Мій календар” прафту хофорила, а кум Антруш прехала!”.

Коваль не те що вдень, а навіть уночі пильно стежив за тим, щоби ніхто не товк траву перед його кузнею. Дивився за священиками і богомільними односельчанами, які вдень Богу молилися, а вночі пиячили, сновигаючи туди-сюди повз кузню, за євреями, які могли нагадити прямо перед кузнею. Благав, щоб так не робили, а одного разу не витримав і вистрелив із рушниці. Думав, що поранив чиїхось дітей, та й собі хотів вкоротити віку, але обійшлося. Відтоді ніхто не смів порушувати тишу і спокій, а завжди знаходив тут чисте повітря, міг відпочити.

Весело і водночас сумно Стефан Ковалів розповідає, як однієї “ночі мала впасти на землю та звізда з предовжезним хвостом, що стояла отсе уже дві неділі над нашою хатою, і кождого вечора хвіст ріс видимо і знижувався на землю. Вона тої ночі мала запалити весь світ, а завтра мав наступити страшний суд”. Ось його богомільна стриянка, яка постила по понеділках, середах і п’ятницях, “від страсного четверга до воскресеня через два дні і води не напилася, а на саме воскресенє, хоч було часом кусень м’яса свяченого в цебрику, таки ніколи ним не осквернилася”, вдягла малого у свіже вбрання, приготувавши його до смерті. Вони довго молились, але таки заснули, не дочекавшись кінця світу.

Зранку нічого не сталося. “Стрик клепали різак, стрийна сварила на Сенька. Сенько скрився був перед огняною звіздою в сінях до пивнички і там спав, а “імінє” (худоба) стояла на оборі, не було кому гнати на толоку. Мама заставили мене колисати Марисю і обганяти з неї мухи. То була робота для мене нелюба, дуже нелюба, і з неї я доміркувався, що я ще був на землі, ще не наступив кінець світу”.

Малий вирішив не чекати кінця світу і втік в інше село до дідуся, причепившись до тітки Оксани, яка туди йшла. Прийшли із заходом сонця. “Лише ми на подвір’є, глипнув я на хату, на бузькове гніздо, йой! Господоньку святий! Ота сатана, ота мітлище ясна висіла над дідусевою хатою над самим причілком так само, як над стриковою. “Мабуть, приволіклася за мною, аби мене забити!” подумав я і примружив очі”.

Бабуся відразу сказала, що, мабуть, малий добряче вдома нагрішив, раз таке сталося. “Я признався: я рушав татову скриньку в коморі і стрикову бритву за образами і тертицю, що висіла під стелею над кіньми в стайні, і єпитрахиль і св. Євангеліє, коли в нас було водосвятіє”. Робив він це лише тому, що батько казав не зачіпати.

Хлопець “бив поклони і молився щиро кождого вечора і кожного рана, аж замітив, що звізда з довгим хвостом почала віддалятися. Кождого вечора огняна мітла маліла, аж навпослід десь геть пропала, і я легше став віддихати. Я вже тепер не з таким страхом бив поклони і молився, а коли що мене лякало, то більше бабусина комета, себто березова мітла”.

У бабусі був важкий характер. “… коли розходилася і стала витріскувати по кутах, так дідуньо перший шапку на голову і давай ногам знати; слідом за ним пес, кіт, усе чергою тихцем виносилося до своєї роботи, все тремтіло”.

Лише “старий цап з довжелезними рогами” не боявся її. “В саму Томину неділю, як бабуня вертали з церкви, припер їх до угла та мало ребра їм не поламав, а празничний “рантух” знівечив до тему”. Дідусь оборонив бабусю від цапа і сказав: “От якого би тобі мужа, небогонько… Він тобі показав би, де раки зимують… Не втікав би перед тобою з хати, ні… А ти мені заодно: “Вже знов бовдури тим бакуни щем мені під носом?.. Уже знов хляпаєш?..”. Ой, хляпнув би він тебе, хляпнув… Бачиш, кара за тото, що ти мені все на докір… Не йшла до сповіді, коли всі люди, будеш пам’ятати”.

Бабуся наказала дідусеві зарізати цапа, а якщо він того не зробить, то залишить старого. Нічого робити. Мусив закликати Грицька Отарщика, який тим займався. Але в той час овець гнали у полонини на пашу. Між чужими загубилися дві їхні овечки. Поки дідусь шукав їх в отарі, вдав, ніби загубив файку, так не хотілося йому різати цапа. А той разом з вівцями втік на полонини.

“По св. Дмитрі дідуньо, бабуня, тітка Оксана і вуйко Федір пішли з приносами до церкви на службу Божу, аби вуйко щасливо вернув із жовнярів. Мене лишили самого”. Але з малого позбиткувались. Пан Говда з’їв калач, який хлопцеві залишили. “Пані Говдиха покмітила се, всадилася свойому панові на груди колінами, спутала йому руки, та запізно спутала: лише малий кусник калачика витягла йому з рота і з’їла сама”.

Малий утік, зачинився в хаті і чекав, коли родичі повернуть із церкви. “Коли ж вернули всі із церкви, перша бабуня спіймала чотирьох Говдових паничів у перилі; троха вилами натовкмачила, а паню Говдиху потягнула по спині два рази на перелазі за те, що дуже решетилася. Ходило о вимолочену пшеницю, що лежала на тоці непровіяна і приложена снопами. Говдики носили листє з саду, носили, а навпослід дібралися й до вимолоченої в стодолі пшениці, та так провіяли, що дідуньо не потребували віяти. І те, що лишили, не можна було ні вичинити, ні висіяти, бо насипали з перила житньої полови з різним позадєм, аби не значно їх віяння. Того дня сумний був вечір, мов по градовій бурі, по повені або по здекуції… Я признав собі тепер сам вину, що немудро сторожив коло хати, і постановив на будуче не давати з саду листя на загату, не показувати з-за пазухи білий калач, призначений для бідної мами, і боронити перед малими Говдами пшеницю в стодолі руками й зубами”.

Але того вечора було й свято, бо до тітки Оксани заслали сватів. “То був Пилип, обіцяний тітці Оксані Гриньком Отарщиком. Гринько всловився, не говорив на вітер. Лице Пилипа смагляве, обсмалене “таліянським” сонцем, було приємне, кучері на його голові коротенькі, мов вовна на недавно обстриженій ягниці; він вернув з жовнярів із-за моря, з Венеції”.

Було видно, що Оксані наречений сподобався. І малий це помітив.

“Вона станула несміло при постелі, взяла мою суху ледяну руку в свої гарячі і спитала:

– Любиш мене?

– Люблю! – відповів я щиро, не облудно, по-діточому.

– Як любиш?.. Покажи!..

Я обняв тітку Оксану і говорив, що її дуже а дуже люблю. В її тихих, синіх очах побачив я своє худорлявеньке лице з пелехатою “стріхою”, побачив полум’я скіпок, а косо полум’я в кутку – Пилипа”.

Тітка Оксана була не лише красивою, а й кремезною. “… скілько разів боролася з вуйком Федором, то все його побідила, хоч вуйко був дрібку вищий від неї і вже мав іти в жовнярі. Вона не боролося так, як парубки “попід сили”, або як пані Говдиха з паном Говдою за мій калач, лише так: кінцевий міх з бульбою або з голиною сама собі завдавала і борше виложила на телігу, як вуйко з бабунею”.

Малий був уважним і допитливим:

“Довго глядів я в зіницю тітчиного ока, довго подивляв у ній голову вусатого Пилипа.

– Чому, тітусенько, в ваших грудях так дуже серце б’ється, в моїх ні? – питаю.

– Кота напудилася в коморі! – відмовляє тітка.

– Отже, ви говорите, що не боїтеся ні упира, ні чарівниці!

– Сідай собі чемненько коло мене, не шийся… Дивися на старших…”.

Він слухає, про що говорять старші: “Вони – дідуньо й нанашки – говорили про ту грізну комету, що ще недавно віщувала кінець світу. По Божій волі комета ще тим разом не запалила землю, а сама погасла в безодні і заснітилася. Одного я не розумів: і дідуньо й нанашки мали кождий над своєю хижею Бакунярську звізду, біля котрої Косарі, Небесна теліга і інші звізди рушалися здолини догори і згори вдолину. Бакунярську звізду бачили оба нанашки також і в далекій Німеччині, де шваби коліснятка на годинники робили, а дідуньо свою ще дальше, десь аж за Веронею…”.

Малий не тільки чує, а й бачить, що “Пилип усміхнувся добродушно, глянув на тітку Оксану і на мене також. Він сидів за нанашками на лаві на тім самім місці, де над його головою висіла на кульці тітки Оксани кацабайка і запаска. До розговору старшини не втикався, лише дим часами гонив рукою туди до дверей”.

Хлопець відчуває свою особливість, бо знаходиться між Пилипом і Оксаною, а тому дозволяє собі побавитись псом, засунути йому руку до пащеки і показати, що той його не вкусить. Пилип застерігає його не робити цього, бо собаці вірити не можна, але малий ще більше хоче показати, що пес його не зачепить.

Малий ще й допитливий:

“– Покажи свою люльку! – просив я Пилипа.

– Коли я не курю! – відмовив мені Пилип.

– А я курив би, якби мав такі вуса, як у тебе! Що маєш у тім клунку, покажи мені!..

Пилип онимався показати. Я забрався сам до діла, почав коло клунка шпортати, розв’язувати вузлик. Пилип підніс мене, мов котика, догори під стелю, а потім посадив на давнє місце разом з клунком коло тітки Оксани. В клунку були гарні калачі і ще щось гарніше, але те щось бабуня борзенько дали тітці Оксані і вона ще борше спрятала за себе, ніби під подушку, а мені дала велике червоне яблуко, вигріте за пазухою”.

Він поділився яблуком з Пилипом, сів до нього на коліна, чекаючи, що той знову піднесе його до стелі, але не дочекався. “В сні чи наяві бачив я нанашків, Пилипа і Гринька Отарщика? Ні, то не був сон; блеянє овець на подвір’ю, гелетки з бринзою коло стола непоспрятувані і калач від Пилипа впевняли мене, що се була дійсність. При помочі тітки Оксани я пригадав собі, як вона мене взяла від Пилипа, веліла мені сонному молитися, а потім положила на подушки”.  

Родичі приїхали попрощатися з вуйком Федором, який ішов до війська. “Вони оглядали, подивляли те “щось”, що тітка Оксана так скоренько сховала під подушку, аби я не бачив. То була гарна хустка, синя, як небо, з золотими гвіздками, а широка страх!.. усіх тіток могла накрити. Всі подивляли, хвалили сю невидальщину, але не дуже дораджували Оксані забиратися на весь вік у верхи поміж вовків і медведів”.

Так, вуйко Кос, який постійно сварився зі своєю дружиною, вже третьою в нього з черги, сказав: “Лучше йди, Оксано, за старого шведа; він і на церков уже майстрів погодив, і синів набік усіх… Там будеш гараздувати і прославишся за ним, зістанете обоє “ктиторами і благодітелями храма Божого”.

Коли прощалися з Федором, “всі сестри плакали, мов за покійником, сум ще й нині про се погадати. Ніщо й дивного: стілько сестер, а кожда що той канонір, а брат поміж ними марненький, та й того на двадцятій весні хоч-не-хоч зробили паном, аж на двадцятім році довідалися, що він жиє й виріс”.

Відпровадили Федора “аж до великої мурованої панської корчми”, а потім:

“Тихо, сумно стало в дідуня. Цілу зиму ніхто не заходив, ні парубки, ні дівчата на вечорниці, як давніше; бабуня не любила тепер нічого.

– Нема моєї дитини, мого Федора, не хочу нікого і на очі видіти! – мовляли часто і сиділи задумані годинами, навіть і на дим з бакуну не зважали. А дідуньо курили, курили, люлька не вигасала і заєдно зітхали й шептали: “Не діждуся я його вже, не діжду!”. Ну, й виворожили собі: таки не діждали…”.

“Аж по велицидні заграли музики в привіт дідуневі під вікнами”. То віддавали Оксану до шлюбу.

Малому сказали, шоби не заглядав до вікна, а втікав на постіль, бо зараз буде багато людей.

“Перший нанашко Микита Сирий з широким носом і товстими губами переступив тяжким кроком поріг і з своїм “тимпаном”, чи то басом висадився на найвигідніше місце на самі подушки, аж мене в куті придусив”. Він навіть не відчув, що малий намагається вибратися з того полону. “На моє шастя, бабуня впору покмітили та мене з-під Сирого Микити витягли. Господи! Я аж захлипав, так сквапно хапав повітрє в себе”.

Щоб якось задобрити малого, сказав йому: “На тобі за се мій непростий смичок, сідай собі побіч мене та будеш потягати по тій перехітці”.

До хати набилося багато людей. Але всі чекають на нанашка Олійника. “Різні дива розказували про його молодість. Парубком утік з панського лану і попрощав свого ката дідича косою, втік у світ за очі, і слід по нім загинув. Довго блукав по світі і таки вернув до своїх; вернув старим нанашком тоді, коли скарбове панське перетворилося на німецьку оселю. Далеко від села в лісі мав свою загороду і величезну, обведену високими плотами пасіку, що її старі й малі оминали здалека, аби не спротивити несамовито”.

Аж ось з’явився Олійник. “Сідоглавий нанашко, низький, широкоплечий, ступав легесенько вуличкою поміж дівчатами, сів за столом під образами. Я аж тепер замітив на його голові пліш над чолом, а на самім чолі червоний рубець”.

“Мене поставили коло тітки Оксани, веліли розплітати косу, предовжезну буйну косу, яку я двигав не раз за тіткою Оксаною на своїх плечах по хаті, поки мені не вволила волю. Я заступав місце вуйка Федора, що десь далеко на чужині тужив у поході, або, може, якраз тоді погиб від ворожої кулі на полях італійських. Розплітав я тітчину косу при помочі бабуні, та грошики, що знайшов у косі, складав за себе на купку на обрусі. Дві мої повні жмені п’ятьдудкових мідяків вибрав я з тітчиної коси та втік на постіль, утік до свойого дусителя Микити Сирого, щоб помагати грати на басі”. А той змусив малого висипати всі гроші всередину інструмента – “то краще буде гудіти”. “За сю штуку помістив мене Микита Сирий обік басетлі на своїх розлогих колінах і мою руку поводив своєю, бо коли я сам потягав смиком, то струни дуже храпіли”.

Ще ніколи стільки рідних не приїжджало до їхньої хати. Малому наказали мовчати, “інакше несамовитий нанашко двигнеться з-за стола і вріже мені язик”. Малий так і зрорбив.

“… дідуньо й бабуня по-святочному, наче в превелику студінь у день св. Богоявлення на Йордан, вирядилися. На дідуневі кожух чорною свитою приряджений, широкий ковнір дрібонький на всі плечі, черес на вісім пряжок червоний, а на голові старосвіцька шапка мало менша від мене; на бабуні кожухова сукмана з золотими гальонами і хустка на голові так само новісінька зі скрині”.

Нанашко Олійник починає дійство: “– Гарна дівиця, нинішнього торжества цариця, стоїть перед Господом Богом, перед усіми святими і перед вами, любі родичі! Стоїть покірно, молить вас уклінно, аби ви її всі вини простили і під зелений вінець у далеку дорогу до шлюбу святого поблагословили!”.

Проголосив він це тричі, і “тітка Оксана кланялася третій раз дідуневі й бабуні до ніг, потому кревним і всім присутнім і в кожного й у мене благословеня просила”.

“По благословеню тітки Оксани засіли дівиці-відданиці і молоді невісти разом зі стареньким Олійником до вечері. Був се виключно стіл дівочий, стіл прощальний їх любої посестри”.

Всі їли, але найбільше – Сирий Микита, аж йому казали, щоби мав честь і не соромився. Аж коли наївся, “посунув надвір глядіти на Косарі, чи далеко вже по півночі”.

Минає час в очікуванні молодого. Аж ось малий бачить, що всі повертаються до хати. “Слідом за Сирим Микитою пропихалася поміж народ якась стара, горбата баба циганчище: до хати не йшла за Сирим, знітилася за порогом коло одвірка, залізла за діжку з водою.

– Що се за циганка-баба он там скрилася? – спитав я Сирого і бив по басі, куди попало…

– Яка баба, що за баба тобі приснилася? – каже мені Сирий. – Пощо тобі, праведний парубче, баби? Пильнуй ліпше того, з чого хліб їси…”.

Баба-циганка допомогла відчинити зсередини двері, коли пробивалися з вулиці гості, “і перший Пилип вдерся силоміць у хату”.

Нанашко Олійник запитав у них, що то за люди.

“Писар став толкувати:

– Ми люди рицарського роду, по чину звіздарі. Їдемо з далекого востока, де земля кінчиться високим плотом, аби малі діти не попадали з неї. Дальше ще тілько море, а з моря сонце виринає. Їдемо з молодим князем по білім світі, та ось здорожені просимося на нічліг”.

Нанашко Олійник сумнівається, що то лицарі та ще й звіздарі, “а з бабою циганкою возяться!”.

“На ті слова циганка горбата вдарила низьким поклоном перед світлим князем дому, себто перед нанашком Олійником, а після полізла під стіл, і з-під стола вмить вискочив кучерявий юнак, дружба Пилипа, такий моторний легінь, аж дівчата заокхали з подиву”.

Поки торгуються за молоду, той, що був циганкою, “… схилився, витягнув з-під стола княжий скарб, чверткову бесажку, підніс і сипле з неї на стіл дукати, сипле горіхи, цілу гору насипав і всім у світлиці став роздавати: і нанашці куховарці повний подолок насипав, і Сирому без міри, навіть кілька горіхів до його басетлі дісталося”.

Вже ніхто не гнівався на юнака, який прикинувся циганкою і допоміг зсередини відчинити двері. “Пришили дівиці й йому віночок до крисані…”.

Поки малий думав, де всі ці гості спатимуть, вони поїхали додому. “Другий день скоро світ приїхав Пилип зі свахами, боярами і з своїми гудаками…”.

А потім “Пилип ще раз мусив шукати за своєю княгинею поміж дівчатами, що збіглися востаннє попрощати Оксану. Знайшов її скоро між дружками та мною, великим защитником, сховану під сю чудесну хустку з золотими звіздочками. Благословений рукою дідуня й бабуні, повізся з нею до святого вінчаня; він зі своєю дружиною на конях, а тітка Оксана з дружками, свахами й сватами на возах”. 

Малому зранку не пощастило: “… замісто боронити тітку Оксану і жадати за неї від Пилипа чвертку червоних, я сказав йому: “Ось тут тітка сховалася!” – і з сего був для всіх сміх, лише мені не сміх. Та жаль забувся, гнів проминув десь незамітно, коли бояри вернули з церкви по вінчаню”.

Стефан Ковалів описує ритуали вінчання. За всім малий спостерігає з цікавістю. “Гарно виглядала тітка Оксана з Пилипом за столом. Ще гарніші видалися мені обоє, коли велено їм по скінчених обрядах іще скакати через стіл на світлицю. Обоє рівночасно зі стола немов злетіли на землю і гуляли, гуляли тропака, ніг під собою не чули”.

“– Любиш твого нового вуйка Пилипа? – спитала мене тітка Оксана, коли перестала гуляти.

– Дуже люблю! – відповів я. – Його вуса хотів би я мати і з вами йти вприсюди, як він.

–  Не говори вже йому “він”, тілько “вони”, бо Пилип тепер твій вуй         ко, чуєш?

– Чую! А ви, тітко, не жалуєте, що з новим вуйком ідете від нас геть далеко?

– На край світу, дитинко, з ним, на край світу… І ти поїдеш з нами, правда?

– Правда…”.

І стали вибиратися в дорогу. Але одну справу забули зробити.

“Старший сват пояснив: отця-матір забули просити на пропій. Повчив, як мають просити і як мають кланятися і то не раз, тілько по три рази.

Вони сповнили точнісінько приказ нанашка: три рази ходили до хати й три рази вертали на вулицю, і аж тепер було все по закону, аж тепер іще раз перехрестили себе всі хрестом святим і з легким серцем пустилися в далеку дорогу”.   

   Їхали до Пилипа вночі, і малому було цікаво за всім спостерігати. Аж тут трапилася перша пригода.

“Задрімав, заспався був басетник, не держався міцно полудрабків, так і кинуло ним “щось”, бодай не приказувалося та впало каменем у трясцю, кинуло ним за рів на розлогий корч ліщини та посадило його на тім корчі, мов курку на решеті. Гадали зразу, що він під колесами заднього воза або під кінськими копитами, аж ні… Ну ж усі в крик:

– Куме басіста!.. Куме басіста!..

– Го-о-о-ов! – відізвався кум басіста за ровом на тім розлогім корчі.

– Та що ви там робите?

– Сиджу!

– Та яким світом ви там узялися?

– От не питайте!.. Я сам не знаю як!

І сидів на корчі, сидів доти, доки насилу його не стягнули та не висадили на віз та не зарили при заденку в сусідстві з баламутом, напханим триною, зарили в сіні та й ще полудрабки зверху ужищем попритягали, аби знов ним не кинуло. Небесному царю слава й хвала, що на такий корч попало, що тілько впав і загойдався, мов на пружинах, інакше був би, певно, пожив смерті”.

Тепер Пилип і дружба Василь їхали біля воза, в якому сиділа Оксана, пильнуючи щоб з молодою нічого не сталося.

“Тітка Оксана питала кілька разів, чи не студено, чи вигідно мені під ногами нанашок. Мені було дуже тепло й тісно… Нанашки часом жалували мене й гладили зверха по голові, потішали словами “терпен-спасен”.

Побачили, як здалеку їдуть дід і баба.

“Я задер голову вгору і над нами десь під самим місяцем побачив віз з дідунем і бабунею. Здавалося мені, що обоє з кіньми й з возом спадуть нам просто на голови.

– Побіжу до них і присядуся! – сказав я так собі, не роздумуючи”.

Але старші посміялися з нього: “Вони ще мусять із сеї кучери добре насуєтитися і вгору, і вдолину, і через дебри, потоки, заким дістануться сюди, де ми тепер стоїмо. Можеш заритися в сіно і за прикладом нанашка басистого порядно проспатися”.

Їхали собі далі, славлячи Господа, а потім заспівали: “… поплили веселі пісні до місяця ясного, до “зорів” красних, до зеленого Бескида, до зеленої верховини, навіть і кум басіста винурив при заденку з сіна голову – і вівкнув собі, вівкнув… раз, а здорово… десь геть-геть у долині по зворах на другім світі довго-предовго відзвивалося й шуміло понад лісами, мов голос із градової хмари”.

Та раптом всі вози зупинились. Компанія зрозуміла, що заблудила. Спочатку чоловіки позлазили із возів, та не можуть знайти дорогу. Відтак і свахи почали шукати бодай стежку до Пилипа, але попадали в “драпаки ожинові по пахи”.

І тут взявся до роботи старший сват. Він ще не відійшов від приниження, коли з нього насміялись, що забув про пропій. Він подивився навкруги і сказав: “Смотри на світ Божий, на небо, на зорі!.. Ген-ген Колісниця небесна… Косарі… а ось та… та… над ними світла… Від неї туди просто вісьта коло сего муравельника: сідайте, гоніть до хати з зажмуреними очима, гадки не майте…”.

Ніхто не повірив, що треба їхати саме в тому напрямку. Їм ввижалися то скелі, то прірва.

“Нанашкові було сего замного: гулькнув через драбину з воза, присівся до візника, відібрав поводи і ну ж у долину, травами, як пустить, так коні аж понатягалися, що могли вискочити, а чесні свашеньки аж пищали:

– Ждіть, куме!.. Господь з вами, ждіть! Станьте, хоч на хвилиночку станьте!.. Злізаємо всі!.. Станьте!.. Йой, погибаємо!.. Передчасом погибаємо!.. Пресвята Богородице, спаси нас!.. бо тут не гаразд!..

Бояри також гнали за сватом, кликали, аби хоч дрібку здержав коні.

Ні, не ждав сват. Усе “вйо!” та “вйо!” “гетьта-вісьта” гнав у долину такими травами, що тілько коням хребти видно було. І не довго гнав: за три “отченаші” й “богородиці” заїхав з перепудженими нанашками на подвір’є, майже під саму шопу князя молодого”.

Аж тепер він міг виправдатися за свою колишню помилку.

“Ще й нині не знаю, чи сват нанашко дійсно по звіздах знайшовся в себе, чи, може, його одного блуд не чепився, досить, що показав чудасію”.

  Малому подобалася хата, в якій тепер житиме з Пилипом тітка Оксана, а він з ними.

“Тітка Оксана ще таки в шлюбнім вінку топила і приставлювала до огню судину. Сухі соснові поліна горіли ясно, без диму, тихо, мирно, а вона, гожа, рум’яна, вдивлювалася не в окріп, що перевертався, а в полум’я свого домашнього огнища, мов бажала відгадати свою долю, своє будуче житє. Задумалася, загадала, як часом бабуня за вуйком Федором, своїм первородним…

… Так зістала тітка Оксана гарною молодицею. Чудно їй було й придало в новім дротарськім шовковім чіпці і в хустці, зложеній укруг мережаними кінцями туди над чоло, і з двома гарними червоними скиндячками, що спадали на плечі по кучерявім під хустку постинанім волосю. Зістала “широкою” господинею з молодим вуйком Пилипом і сідоглавим його вітцем на великім господарстві”.

Малий залишився при тітці Оксані. “З кожним днем щораз більше віддалявся від нової загороди, щораз більший круг оббігав довкола неї і ніколи не міг знайтися в себе: прямуючи після вікон, мені все здавалося, що тут якраз сонце в тім місці заходило, де у нас сходило”. Тітка Оксана завжди наказувала йому, щоби далеко не йшов від хати.

“… стара Пелага, мати Гринька Отарщика” хвалить Оксану в стайні, звертаючись до худоби:

“– Гордійки мої, гордійки! – говорила Пелага до всіх, хоч тілько бочасту ще дочісувала. – Вже тепер знаєте, хто ваша господиня, знаєте?.. Друга небіженька з гробу встала… Вже не покладетеся тепер у мокре, наколи піду в зимівку до тамтих… І не застану вас такими неохамраними, як верну з верховини… Всюди загляне, всюди найменшу марницю досмотрить. А ти, ти, багруленько… ти їй нині далася сама видоїти без пута і мені спроневірялася… Фукай, не фукай… але правди не зафукаєш, ой ні… Нічого… нічого… Так і повинно бути… Вона твоя й моя господиня… гарна господиня…”.

“Старий батько вуйка Пилипа також хвалив тітку Оксану”, порівнював її зі своєю покійною дружиною за вміння господарювати. Це було в Оксани ще змалку. За чужими дітьми доглядала, все по господарству вміла робити.

“Ще одно подивляли інші тітки в тітці Оксани: чи білила, чи прала, не замітив на ній ніхто ані цяточки мокрої на запасці.

– Хто як хто а вона повнісінько не дістане мужа п’яницю! – ворожили – і виворожили…”.

Малому теж дають роботу – замести від стайні до пасіки. Здається, взагалі сміття на стежці нема. Але хлопець уміло замітає, “мету зо всеї сили, притискаю віником, раз за разом, як мене тітка Оксана навчила, не спочиваю, хоч зіпрів увесь, як мале мишенятко в жмені. Добру годину торопився і не спостеріг, відки цілу купу пороху назмітав”.

Дід похвалив його. Старий і малий зійшлися на думці, що завжди є ті, хто замітає, а є ті, хто смітить.

Оксана і Пилип завжди мали багато роботи, малий став зайвим, тому часто йшов до Гринька Отарщика. “Він уходив у моїх очах за несамовитого: вгадував бурю, сльоту, погоду, пізнавав так само, як мій стрик, по тіні праведне полудне, заклинав градові хмари і проти вовків знав якусь тайну, аби не нападали, але сього нікому не виявив. Страшним видавався, коли живого вужа або веретільницю взяв у руки, гладив, пускав за пазуху, бррр!.. тоді на нас усіх шкіра тремтіла. При тім він був дуже добрий, коли вівці були здорові; як же котра ягничка засумувала, тоді крий пречиста мати перед його гнівом; пугою потягнути кого до крові ніщо не значило; і ходив по кручах, спинався по дебрах, збирав листки, травицю, пхав недужій на силу в писок, натирав, падкував, аж поки не виздоровіла, і тоді всім знов легше віддихалося”. Він вчив малого грати на трембіті, а вечором вони лежали і дивилися на небо.

“Тоді Гринько Отарщик толкував мені про ті звізди-чудеса, що мені видалося дуже ясним і приступним. На його погляд, ціле небо було незміреною полониною, на ній душі покійних праведників пасли черідки Божі, а Авраам патріарх і цар Давид там яко архіпастирі розпаювали по заслузі кожній громаді полонини і стерегли порядку. Все там у небі діялося те саме, що він діяв у полонині з іншими отарниками. Безчисленні звізди, то безчисленні ватри, косарі присвічували собі вночі, аби гарно було скошено і не лишалася де погана “жидівська борода”.

Місяць представляв собі як величезну ліхтарню, котру чини херувимські несли перед Господом Богом, як провізор нанашко Гук  свою червону на високім позолоченім держалі перед найсвятішими дарами в день храму на обході довкола церкви.

Так Гринько Отарщик розумів сю вселенну Господа святого, до котрого молився перед сходом і по заході і витинав сотки хрестиків, складував із них трійці або один великий хрест та втикав на твердій опоці або на скалі при гірській дорозі. В своїй превеликій богочестивості не міг собі представити вічної щасливості без широких полонин, без зелених верхів Бескида, без покійних отарників, з якими колись мав стрінутися на другім світі і проводжати дальше в безконечність пастирське діло”.

Спочатку “мала Марина” шукала головного героя оповіді в горах у Отарщика, а потім за ним прийшов батько.

“Мороз перейшов по моїм тілі, годі було сказати: “Не піду… лишуся…”. Тато не жартували.

Перший раз відбув я пішки далеку подорож через кілька Ділів, ішов майже цілий день за татом, а вони цілий час словом до мене не відзивалися.

Вже більше не зазнав я такої свободи, як тоді в тітки Оксани… не зістав отарником”. 

   Далі йде розповідь про матусю Лучачку, яка приймала пологи. В очах малого це виглядало так, що прославилася тим, що в яку хату не зайде, там народжується дитина.

“Вона була дочкою священика, що таки в нас в убожестві родився, і потому в нас був примірним духовним, та, на жаль, ненадовго: щось на семім чи на осьмім році, кілька неділь по смерті своєї супруги, переселився на вічну, постійну парохію, де не потребував боротися ні з двором, ні з орендарем, а лишив три сироти. Одну з тих круглих сиріток узяв бідний трач Дрозд, удовець, до себе, взяв найстаршу внуку по сину та вигодував при помочі своєї матері і віддав за найбагатшого парубка Лучака.

Така коротка історія сеї священичої сироти, матусі Лучачки. Вона виховала вісім синів цісареві, шість дочок роботящих добрим людям на славу, а Богу на хвалу…”.

Найбільше дітей було у Василя Шевця, який не міг по іменах згадати всіх своїх доньок – “… і все ще поминув хоч одну, аж бідненьке саме мусило пригадатися: “Татуню, ще я… ще мене забули…”. Тоді він виправдовувався: “… ні, ні, ні… я не забув тебе, моя дитинонько дорога, сохрани Господи!.. лише тілько так у моїй превеликій журбі загалакався… ти в мене також найлучча, найгарніша доненька, я тебе заєдно пам’ятаю! – звинявся дротар, наче хотів тим нагородити заподіяну дитині кривду”.

 А в поштаря Баліцького щороку народжувалася донечка. І коли Лучачка прийняла пологи в його дружини, “замість подяки і гірної нагороди, стрітилася з словами: “Геть! Геть! Бо вас обі викину крізь вікно на вулицю!”. Матусю Лучачку так се обійшло, що сказала поштареві: “Будьмо собі, панцю, здоровенькі, оставайте з Богом і шукайте собі рівної та говоріть їй дурниці, а від мене здалека!” – і постановила собі більше не переступати порогів панських”.

Через рік у поштаря Баліцького знову народилася дитина, яку назвав Вандою. Мусив перепросити Лучачку, бо дитина не спала по ночах. І тут з’ясувалося таке: “Дивіть самі і скажіть, чи по-тверезому се могло діятися? Хлопця охрестили Вандою, в якій то грамоті записати? По-якому се сталося, що стілько світлих картярів гляділо на сей образ і подобіє Боже, по якому?”.

Поштар почав сварити всіх домашніх, які не догляділи, що то син, а не донька, але робив це жартома від великої радості, а потім “чіпнув матусю Лучачку і ну ж з нею по канцелярії, такого вітру наробив, аж усі папери зі столів позлітали.

Боронилася матуся.

– Пустіть, пане, пустіть, бо костей не позбираю! – благала!”.

“Яким чудом перейменували на Яся хлопця, хрещеного Вандою, се й понині лишило для мене нерозв’язаною загадкою”.

Той Ясь “пізніше був капітаном при 77-ім полку і мене на дванадцятім році моєї вірної військової служби хотів замкнути за те, що моє прізвище кінчилося в метриці на “ов”, на свідоцтвах шкільних на “ув”, а в книжці жовнярській на “ів”. Згадка літ дитинних, як я малого новонародженого Яся помагав купати матусі в наших нецках від насущного, впровадили капітана в веселий настрій, і він освободив мене від гарнізону”.

Матуся Лучачка, коли зустрічала дітей на вулиці, “роздавала нам кожному по куснику чорного насущного, мов святого, або по одній сушениці і захвалювала:

– Тото для вас, мої рибочки дорогі… Що було найсмачнішого, найсолодшого то для вас сховала…

Ми, діти, брали матусину манну і тішилися, наче Бог знає якими ласощами”.

А ще в Лучачки зовсім інший погляд на небо, ніж у Гринька Отарщика. “Ясний небозвід пригадав мені Гринька Отарщика, я почав розповідати всі тайни астрономічні, які я підхопив від свого вчителя в полонині”.

“Матуся Лучачка соблазнилася тим дуже.

– Спаси блаже душі наша! – почала тими словами. – Гріх, синоньку, великий гріх так гадати!.. В небі полонини… отари… хто таке погане вигадав? Не говори, не повторяй того! Підеш колись до сповіді, мусиш признатися до сього гріха, аби Господь тобі простив!”.

Але малий не вгамовується і запитує:

“– А що ж се за іскорки горять там над ними, що то таке синяве? Скажіть мені, матусю?

– То, дитинко, стеля Божа; на тій стелі стілько зір, скілько людей на світі. Приходить чоловік на світ, так і зірка його на небі світиться; ведеться йому на світі добре, так зірка підноситься вгору щораз вище й вище; як же прийде смуток, горе, то й вона знижається, темніє; тому, бачиш, ті зірки раз у раз рушаються, миготять у наших очах.

– А де ж моя зірка, матусю, де моя?..

– Твоя там ген… ген… над самим дубом коло стодоли.

Я став приглядатися тій моїй зірці, вона видалася мені між усіма найбільшою, найяснішою.

– А ваша де, матусю? Покажіть мені вашу!..

– Моя, синоньку, потемніла вже; колись тілько ще раз зблисне, впаде і треба буде забиратися до своїх додому”.

“Такі поняття я одержав від матусі Лучачки. Я слідив пильно кожного вечора за моєю звіздою над дубом коло стодоли. Много разів замітив спадаючу звізду, то знав, що в стелі Божій нова діра, а на землі один покійник більше…”.

 Далі головний герой розповідає про такого собі Николая Ганкевича, який “був спершу в жовнярах, мабуть, навіть капітаном”, але “не знайшов долі там”, а “воскрес аж у нашім селі. Тут згодом прославився на весь “циркул” першим п’яницею, але ще славнішим “гадукатом”, якого годі було знайти безоборонному мужикові і в самім “крайсамті”.

Николай Ганкевич “знайшов пристановище в пустій ліп’янці”, в якій перед ним вимерли від холери “закріпощені лободоїди”, а “цигани одну зиму тілько в ній курили і то не цілу”. “В  тій кропивою і лопухами вкритій садибі мав Николай Ганкевич довгі літа свою канцелярію…”.

П’яним і тверезим мандрував околицями, встрягав у різні пригоди, “але завсіди виходив уділові і говорив, що “Господь Бог визначив дітям і п’яницям осібного ангела-хранителя”.

Адвоката приманювали в інші села, “але він не хотів нас покидати. Мабуть, ота пуста ліп’янище манила його своїм диким виглядом і самотою”, а ще “він стрічався з колишніми своїми товаришами-офіцерами, що дружно з ним віталися і прощалися”.

Коли був п’яним, нічого путнього не міг написати, “то тілько по-тверезому старалися люди його захопити рано, коли ще спав на постелі в сухім березовім листю…”. Йому навіть вдавалося визволяти засуджуваних на п’ятнадцять років. Николай Ганкевич писав папір, а винуватцеві наказував: “Тікай же тепер, не показуйся добрим людям три літа на очі, а потому вже спи спокійно за комином,  поки не прийде відповідь з Відня!”. І справді, приходила відповідь, “що винуватець, засуджений на п’ятнадцять літ до криміналу, має відсидіти п’ятнадцять годин!”. “… а все те робив Николай Ганкевич за марницю, за півкварти чистої оковити і за се, що свобідно було йому кричати досхочу коло дряхлої церковиці “осторожно з огнем коло святині, бо недалеко корчма мурована!”.

Николай Ганкевич писав усе по-хитрому, так що влада не знала, “в котрій громаді ланець світовий або волоцюга загирився”. “Раз тілько Николаєві Ганкевичеві не вдалося: пустив якусь гарну “цюпасничку”, а потому її зловили і вона зрадила свого спасителя; за те мусив творити тяжке покаянє в “Івановій хаті” і не з свобідними, а забитими в дибу ногами. Крім сього, пущено обіжник по всіх селах, аби Николая Ганкевича ніхто не важився принімати за писаря в громаді і то під загрозою кари, постою цілого швадрону гузарів”. Але ніщо не могло його зупинити, адже постійно потребував оковитої, тому продовжував писати різні папери на прохання людей.

“По-п’яному смішне було його поводженє з сільськими красунями, перед якими часом клякав на вулиці, прикладав одну руку до серця, а другою придержував богиню, аби вислухала його страстей; красуні сільські на таких ніжностях не розумілися і вважали се за божевільство, глумилися, а не одна і в груди штовхнула, аж ногами накрився”.

Господарі дорікали йому, що втрачає міру, коли вип’є. “Зате що писар, то писар… по-тверезому… І сам міністер так не закрутить…”.

Привели Николая Ганкевича до малого вчити по-німецьки читати й писати. “Стать його гнучка, висока, в куртім кабаті і сірявих штанах, спущених по халявах, пригадувала мені військового, а його вуса, борода і голова, обстрижена попри саму шкіру, подобали на нанашка Гаспіндра, навіть ніс такий самий мені видався, лише троха синявий і лице блідіше”.

Жіноцтво кепкувало з Николая Ганкевича, але він не звертав на те уваги, “а потім закашляв і показав татові рукою на горлянку, наче просив ножа, аби зарізатися, так бодай мені видалося”.

Тато зрозумів що до чого і швидко приніс горілку. Гансевич попросив ще чотири яйця, розбив їх, розмішав, змішав з горілкою і підпалив – “бухнуло синяве полум’є, згасло, і маса покрилася зверха верствою, подібною до пригорілої старки на паренім молоці.

Ми гляділи всі мовчки на цю паленичку; тітки забули й нитку на веретено звинути, лише гляділи, очей не зводили з сього “фармазона”.

Ганкевич не зважав на нас. Витягнув із-за пазухи з кабата калитку, з калитки ложку,  ніж, вилки і забрався до їди. Покраяв сей пляцок на рівні часті і по шматкові на вилках ніс повагом до рота. Перший шматок подержав у роті, мов цукор, покивав з задоволенєм головою, проковтнув, сказав “добра” і потім метав уже скоренько, мов бузьок жаби”.

Поївши, почав учити малого,  що таке сонце, місяць, земля, небо, зорі: “Земля й місяць, то такі собі господарі, як ваш сусід Дрімайло, що ходить по хатах зичити огню, коли хоче в своїй хаті засвітити або затопити. Земля, отже, й місяць бігають також коло свого сусіда, сонця, і зичуть собі огню й світла, аби їм тепло і видно було в хаті. А крутяться вони довкола сонця все одним шляхом. Сонце далеко, дуже далеко від нашої землі, а яке велике – страх!.. Подумай собі ту шестикірцеву бочку з капустою, що стоїть у сінях, і макове зерно, бочка – то сонце, а макове зерно – то земля: скілько зерен маку може зміститися в тій бочці, стілько наших земель може поміститися в сонцю, наколи б воно було порожньою бочкою… А те, що бачиш угорі над собою синє, що називаємо небом, – то ціле ніщо… Говорять, що на місяцю брат брата держить пробитого на вилах, а то неправда, і то така неправда, як би хто сказав, що мені ота яєчниця з оковитою не смакувала. На місяцю є гори, долини, ріки, потоки так само, як у нас. Твій стрик знає по своїй тіні пізнати, коли полудне, знає по звіздах вернути вночі лісами із-за Бескида, але сього не знає, що не одна з тих звізд має так само власний свій огонь, як сонце, а сонце наше против такої звізди таке маленьке, як те зерно маку против бочки з капустою. І всі ті безчисленні мільйони звізд кружать, гуляють одні коло одних не так, як діти на селищу, що крутяться, куди котре хоче, лише одним і тим самим шляхом і з него не сміють на волос убік крінути, бо Господь не терпить непорядку… Говорять, що не на одній з тих звізд, що нам видаються такі маленькі, мешкають і жиють люди, і се, може, й правда, тільки ще там невісти, певно, о много красші й делікатніші, як у нас, і не напастують такого бідного Ганкевича…”.

Звісно, останні слова не могли сподобатися жінкам. Вони накинулися на Ганкевича і змусили його піти. І хоча всі його ганили, тато казав, що його не знають, “яка то мудра голова, як він по-тверезому говорить!”.

Малий не дуже повірив Ганкевичу. “До понять матусиних я більше прихилявся, що Божа стеля має стілько свічок, скілько людей на землі, а чия урветься й упаде, той мусить умирати. Про звіздарські відомості Ганкевича я сумнівався, не вірив. Та як можна було вірити в те, аби земля против сонця була така маленька, що зерно маку против нашої станви з капустою, а сонце знов против денекотрих звізд таким самим зерном, як земля против нього, і що можна б таких сонць у звізді стілько помістити, скілько зерен маку в бочці! Таке понятє в моїй дитинячій голові не могло поміститися, матусина астрономія промовляла мені більше до душі”.

Ставлення до Ганкевича з боку жінок змінилося через декілька років, коли він “подружився з удовою дячихою, наймолодшою дочкою матусі Лучачки, і зістав у нас якось дяком. Говорю якось-то, бо по-руськи він не вмів навіть читати спочатку”. Допомогло те, що вслід за отцем Теодором Ганкевич вмів взяти високі ноти. “Навчився швидко читати Святе Письмо, книги церковні … і став найгарнішим дяком у цілій околиці. Що найважніше, перестав зовсім пити; дві доби пересидів коло покійного і на горілку й не подивився; на вино, пиво так само… Люди говорили, що Ганкевичка дала йому щось таке, аби йому опротивіли всі спірітуси. Дійсно дала, але не зілє, лише тихе пристанище в своїй хаті”. Він мав свою світлицю, “читав Святе Письмо, або писав гарні грамоти на покійників… Перед вікнами і в огородці зробив сонячний годинник, і сюди часто приходив і нанашко Ганспідер, аби й свій храплий накрутити на те саме полудне”.

Николай Ганкевич став зовсім іншим чоловіком. Він “літом сушив ріжні цілющі зіля, що їх збирала матуся Лучачка по лісах і лугах. Кождої неділі, кождого свята спішив літом у полотнянці, зимою в кожусі до церкви і то завсіди перший і співав набожних або читав полуночницю присутнім, дожидаючи о. Теодора. На страсті Христові від четверга до воскресеня і не виходив з церкви; читав усе точно по уставу церковному, і всі нанашки старші з ним у союзі говіли. Господи! як же то може з літами чоловік перемінитися серед інших обставин і в іншім окруженю товариськім! Ані сліду не лишилося на старі літа в Ганкевичу з його колишньої філософії, з його наук правничих і офіцерської вдачі. Весь перемінився душею й тілом на церковного півця і псалтир умів людям так приступно поясняти, що й без горілки пересиджували ночі при покійниках”.

Заключна розповідь “Сільських звіздарів” – про Базиля Хруща. “Латав зимою ветхі баранячі шуби і міхов’ятко часом ушив бідному хлопчині, але то рідко коли, хіба в страсний тиждень… З такого ремесла не міг переїстися, а проте світло жив і не журився… Мав “тилімацію”, що хоронила його весь рід від похапу в жовнярі, і мав талан у руках: умів ворожити з карт, розв’язувати сни, а головно, вмів сказати кождому точно, під якою планетою чи звіздою вродився. Всі худі, на його погляд, родилися під сонцем, усі ситні під місяцем, тітки мої одні прийшли на світ під рибами, другі під близнятами, а всім призначено було жити до ста літ, бо на дев’ятий рік уже давно їм було перейшло, в якім грозила їм небезпека смерті. Все те ворожив полатайко ветхих кожухів, що йменував себе Базилім Малішевським Гарановичем, а в селі кликали його в очі паном Базилім, а поза очі “Хрущом” задля його чудернацьких вусів, що стирчали йому на грубій горішній губі, мов ріжки майовому хрущеві, коли змагається летіти. А ворожив не з пам’яті, лише читав з книжки, що походила від фараонів і називалася в нього “Планетниця фараонська”.

Малий не знав, що Хрущ – це прізвисько, і коли назвав Базіля так, то мало не дістав від старших, але встиг втекти і сховатись.

“Сам Базилій Хрущ гордився дуже тими кострубатими вусищами.

 – То вже така врода всіх рицарів Гарановичів: наш перший з роду, що був генералом під Бонапартим, також мав такі вуса! – говорив часто, коли невісти глумилися і вгадували по його окрасі, чим гостили його в попередній хаті: кукурудзянкою чи  колоченими бараболями”.

“Тато мої, хоч чоловік поважний, мали велику пошану для сього “тилімаційного” планетника Хруща і часто замикалися з ним у стодолі і щось годинами соймували. До кімнати його не вели, бо мама не любили ніяких чудотворців, а ще таких, як він, що любив собі в світлиці підсвистувати.

Надто тато шанували всіх грамотіїв і вірили свято, що все надруковане – то “свята правда”. Скілько разів вернули з богоміля, за кожним разом привели якогось книжника з гуртом паломників, і тоді для мене була радість велика з гостей, а мама страх як падкували; мали роботи за чотири господині кметихи коло немічних старців; прийняти, угостити, постелити, се все до них належало”.

Одного разу тато привів паломників до хати, вони переночували, а зранку він пішов їх проводжати. “Мама просили, аби хтось інший підвіз, бо робота аж просилася в полі…”, але тато не послухав.

В дорозі його застала буря, змок від дощу та ще й привів з собою Хруща.

“Мама на се нічого, і було б, як завсіди, перейшло все по-доброму, та Хрущ сам викликав вовка з лісу. По добрій вечері витягнув із капоти планетницю, став поміж замащеними листами шукати за моєю звіздою. Спитав мене, як мої мама, тато зовуться, а потім довго сліпав при каганці в тій книжці і писав крейдою палки на столі. Коли написав два довгі ряди тих палок, почав стирати по шість. Лишилося ще шість; думав над ними щось, думав, стер і ті останні, поклепав себе долонею по широкім розумнім чолі та, на своє лихо, засвистав.

Мама пустили якусь маленьку сорочину й іглу з рук та аж здригнулися, так їх той Хрущів свист переразив.

– Диво мені показалося! – сказав по хвилі Хрущ татові. – Уважаєте, тут таке мені виходить, що ваш малий під ніякою звіздою не народився! Тілько три рази можна шукати, ще два…

Став Хрущ другий раз писати палки, та й не докінчив: прогнали мама чудотворця, силою прогнали, а тато винесли за ним “кашкет” і його замащену фараонську книжку”.

Хрущ образився. “Розговорив по селі, що мою маму до дванадцятьох неділь похоронять”. Всі перейнялися тим пророцтвом. “Я, може, найдужче на тім терпів, бо хоч мама держали мене остро, все-таки я не бажав їх смерті, ані собі другої мами і то ще такої, як руда мазурка Катерина, що її тітки вже були призначили на будучу жінку татові”.

“Мама самі сміялися з того Хрущового пророцтва, а гарували, гарували все літо в полі так завзято, що всі люди чудувалися. При тім своїм невсипущім труді одно мали бажанє: захопити Хруща на своїм подвір’ї і ще раз перед смертю з ним попрощатися. Та се не була легка річ: Хрущ оминав здалека нашу хату, а навіть рідко в тім кінці села показувався”.

І ось минуло дванадцять тижнів. Тато поїхав за тікою Оксаною, “бо мама дуже бажали собі того”. Малого постійно кудись відсилали, щоби не був біля хати, але той наостанок хотів побути біля мами. Під вечір послали його коні пасти. “Я втішився дуже, що доступив такої честі: перший раз на коні і то вечором сам, далеко, з триста кроків від хати, під лісом, то неабищо: таке діло, як коні пасти вночі, належало до старших”.

“– А ви не вмрете? – спитав я маму, коли коні минули останню вербу нашого плоту і скрітали на вигін.

Мама на се не відізвалися. Я боявся обернутись і не міг бачити, чи вони ще коло ліси, чи вже в хаті”.

Хоча малий боявся, але завзято пас коні.

“Я шукав тої звізди, що матуся Лучачка мені показувала над дубом, і не міг її від інших відрізнити, всі видавалися мені рівно ясні. Одна з тих звізд упала майже над нашою хатою, блиснувши востаннє ясним хвостом.

Серце в моїх грудях стало сильно бити, аж віддих спирало.

“То, певно, мама вже вмерли, ворожба Хруща таки здійснилася!” погадав я собі.

– Веди коні додому, веди! – почув я голос тітки Оксани з-під нашої хати.

Отже, мама мене не закликали, як обіцяли, і се мене ще більше впевнило про здійсненє Хрущової ворожби”.

Але коли малий прийшов додому, то “не міг стямитися з превеликого дива: на постелі сиділи мама, всміхалися, а серед кімнати тітки обступили колиску і подивляли новонародженого косарика”.

Мама народила малому братика.

“– То він, може, з тою звіздою злетів, що впала над нашою хатою? – спитав я.

– З тою, з тою,  дитинонька дорога, з тою, мій синоньку, бодай ти великий виріс! – признала матуся Лучачка, всміхаючись”.

Ворожба Хруща не здійснилася. “… я виріс великий, але мої звіздарські знаня понині дуже скупенькі… усе вертає пам’ять до тих хвиль, усі сільські звіздарі лізуть на очі, з якими в житю стрічався. Нині вони всі покійні… а знаня їх на тамтім світі про мудрий устрій вседержителя, певно, у всіх однакові”.

Анатолій ВЛАСЮК

24 червня 2018 року

Зображення  ukrlib.com.ua

[adSlot8]

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Чудернацькі професії Стародавнього Риму
Люди бувають вельми чудернацькими. Іноді взагалі не вкладається в голові те, що у світі існує стільки різних культур. З одного боку, агов, це ж нормально, так і має бути! А з іншого — дивина. Рим завжди захоплював своєю багатою історією, митцями й краєвидами. Та чи знали ви, якими нетиповими професіями послуговувалися мешканці Стародавнього Риму?
Читати більше
Олена Теліга: поетка, патріотка, модель
Ця жінка була унікальною: українкою по духу і за походженням, хоча і народилася в Російській імперії та спілкувалася довгий час російською. Вона знала, що таке багатство і не зламалася у бідності. Вона була однією з багатьох і єдиною у своєму роді.
Читати більше
15 місць на Землі, які виглядають, як пейзажі з інших планет
Наша планета – справжнє джерело сюрпризів. Ми думаємо, що знаємо про неї все, але часом нам зустрічаються такі місця, потрапляючи в які, складно повірити, що це та сама планета. Запрошуємо вас у подорож до різних куточків Землі, де все виглядає настільки незвично, що здається, ніби ми покинули межі нашого космічного дому.
Читати більше