Микола Носов

26 липня 1976 р. від серцевого нападу на 68-му році упокоївся Мико́ла Носов, автор знаменитої трилогії "Незнайко".

Микола Миколайович Носов був невисоким на зріст, з короткою шиєю, хвилястим волоссям, з тихим глухуватим голосом, глибоко посадженими очима, зі спостережливим і живим поглядом, а посміхався частіше лише очима. Його характеризували, як людину стриману, мовчазну, навіть замкнуту, відлюдькувату, дратівливу. Зовні наслідував класиків світової літератури з їхніми неодмінними атрибутами — жилетом, краваткою, капелюхом. Микола чудово розмовляв українською мовою, не цурався посидіти в компанії, де мало п’ють, багато співають і розмовляють. А тварини в оповіданнях Носова – добрі, кумедні персонажі ("Живий капелюх", "Бобик у гостях у Барбоса").

Він народився 10 (23) листопада 1908 року в Києві в сім’ї актора естради та кіно. Дитинство його пройшло недалеко від Києва, в селищі Ірпінь на вул. Перша лінія, де хлопчик зростав серед квітів і "гномиків" (свято вірив у їхнє існування); учився Коля грамоті у приватної вчительки Павли Аполінарівни. Це допомогло успішно витримати вступні іспити до підготовчого класу київської приватної гімназії Стельмашенка. Тому родина оселилася в Києві в орендованих будинках, а "наш милый уютный беленький домик отец продал человеку по фамилии Елисеев". Пізніше батько отримав квартиру в п’ятиповерховому будинку на розі нинішніх вулиць Саксаганського і Толстого, бо мав квиток залізничника. Із вікон квартири виднівся вокзал, з іншого боку – університетський ботанічний сад.
 

Обдарований хлопчик захоплювався музикою, театром, творчістю – поряд із шахами, фотографією, електротехнікою, радіоаматорством. Заробляючи копійку, був газетним торговцем, землекопом, косарем..

Після 1917 року гімназія була реорганізована у школу-семирічку, її Микола і Петро (старший брат) закінчили в 1922-23 рр. "У шкільні роки мріяв стати музикантом (кимось на кшталт Паганіні щонайменше), потім закинув скрипку, захопився хімією і цілком серйозно готувався до вступу на хімічний факультет Політехнічного інституту."

У 1924 р. Микола Петрович і Варвара Петрівна з 16-річним Миколою та молодшими Ларисою і Борисом повернулися в Ірпінь із надією, що збільшеній і зубожілій сім’ї прожити тут буде легше. Тим паче, що приятель батька Криньов дозволив їм проживати на власній дачі, яку чомусь не використовував. Старший брат Петро поступив після гімназії в Київську художню профшколу, жив у столиці в дядька, навідуючись до Ірпеня на канікулах. Миколі ж довелося поєднувати навчання в Київській вечірній школі з працею чорноробом на бетонному заводі в Ірпені, потім на цегельному в м. Буча. Поряд із Миколою укладали цеглу рідні сестри Мазуренко із Ірпеня, він закохався у молодшу Олену. А на канікулах на роботу цегельні влаштувався старший брат Петро Носов, який закохався у старшу Марію Мазуренко.
 

У 1927 році саморобним фотоапаратом Микола зняв живописний куточок ірпінської природи, витримав творчий конкурс і вступив разом із Петром на фотофакультет Київського художнього інституту. Перше кохання виявилося справжнім для братів і сестер. Студентами брати Носови в один день побралися.

У 1927-1929 рр. брати навчалися в Київському художньому інституті, коли в Москві відкрився інститут кінематографії, Петро і Микола Носови перевелися туди разом із юними дружинами та виїхали до столиці. Жили у гуртожитку, там знайшлися їм первістки: Петро з Марією назвали свого сина Миколкою, а Микола з Оленою – Петром. Щоліта Носови поверталися в Ірпінь на відпочинок до батьків.

Брат письменника Петро-старший став кінохудожником, стояв біля витоків вітчизняної мультиплікації. Разом із Марією вони прожили життя, мали чотирьох дітей.

А Микола Носов закінчив Інститут кінематографії у 1932 до 1951 р. – режисер-постановник мультиплікаційних, науково-популярних і навчальних (у тому числі про танкістів для Червоної Армії, заслужив цим у 1943 орден Червоної Зірки) фільмів.

Як же він став дитячим письменником? За словами самого Носова, в літературу він прийшов випадково: народився син (1931), і потрібно було розповідати йому все нові й нові казки, кумедні оповідання, такі як "Живий капелюх", "Бобик в гостях у Барбоса", для нього і його приятелів-дошкільнят. Тому і привів Носов у дитячу літературу нового героя – наївного і розсудливого, пустотливого і допитливого непосиду з шилом у одному місці, одержимого жаданням діяльності, який постійно потрапляє в незвичайні, часто комічні ситуації – Незнайка.
 

У 1938 роцi стався суперуспішний лiтературний дебют Носова з оповіданням "Витівники". З того часу дитячий журнал "Мурзилка" друкував усі оповідання Носова, якi вiн пропонував редакції. Не тільки успіх п’янив голову, а й романтизм нового кохання. Микола розлучився з Оленою та одружився вдруге з Тетяною (їй він присвятив "Незнайка"). З цього часу він наїздами був у Ірпені, коли привозив малого до Мазуренків та забирав його додому.

Батьки Носових померли в роки війни. Коли німці підступали до Москви, Олену погнали на риття окопів, від цієї важкої праці вона померла, синові Петру було тоді 15 років. У другому шлюбі Носов дітей не мав, забрав сина-підлітка в нову сім’ю.

На жаль, киянин, людина неймовірної фантазії, геній зігрітої любов’ю дитячої літератури довго жив у Москві та писав російською мовою.

Петро Миколайович (1931–2002) став фотокореспондентом ТАРС. Він приїздив до Ірпеня з дружиною Лідією, сином Ігорем, пізніше – з другою дружиною Еммою. Онук – Ігор Петрович Носов (р. 1962) – фотограф, письменник, автор нових пригод коротунів.

Правнук – Іван Ігорович Носов.