Михайло Драгомиров - приклад української військової доблесті та честі

З діда-прадіда спадкові дворяни українського роду Драгомирови жили на Чернігівщині, мали не одного славного офіцера в роду. На хуторі під Конотопом оселилися відставний офіцер Іван Драгомиров і його дружина Ганна Балика. Тут у них і знайшовся Михась. Початкову освіту здобував у Конотопському повітовому училищі, потім його послали до Петербурга продовжувати навчання. Ще за життя батька Михайло відмовився від спадщини на користь своїх сестер, але батько, прагнучи зберегти за своїм родом хоч якусь частину землі, наполіг, аби син одержав хутір із 140 десятинами землі. У 26 років Драгомиров закінчив Військову академію так успішно, що його ім'я занесли на мармурову дошку. Захоплювався Михайло вивченням і розробкою теорії військової тактики. Службу почав у Петербурзькому дворянському полку і майже одразу одержав запрошення читати лекції у навчальному піхотному батальйоні.
 
Молодого здібного лектора помітили і при царському дворі: 1861 року його запросили читати лекції з історії та військової тактики великим князям Миколі, Олександру та Володимирові. Згодом Драгомиров видав книгу "Лекції з тактики, читані у навчальному піхотному батальйоні" (1864). усього професор написав понад 30 книг із військової теорії. На війні Драгомиров не ховався по тилах, його подвиг і сьогодні згадується в історії Болгарії, де два міста мають його ім'я - Драгомирів. Там під час війни 1877-1878 рр. Михайло Іванович командував 14-ю піхотною дивізією, яка під вогнем турків першою подолала Дунай біля Систова. За це генерал-лейтенанта було нагороджено Георгієвським хрестом і обрано почесним громадянином міста Систова. Під час оборони Шипки Михайла Івановича було важко поранено в коліно, але він продовжував воювати. Генерала винесли з поля, коли він втратив свідомість. Від ампутації ногу врятували, але інвалідність лишилася. З 1878 до 1889 року був Михайло Іванович начальником Миколаївської Академії Генштабу у Санкт-Петербурзі. Для підлеглих він лишався суворим законником: "Офіцер має виховувати солдата "від серця", а не обламувати його".

З 1889 року Драгомиров був командувачем Київського військового округу, Київським генерал-губернатором, членом Державної Думи. 14 років життя віддав Києву Михайло Драгомиров, за цей час він зробив для киян... 1898 р. Драгомиров підтримав клопотання композитора М.В. Лисенка до Міністерства внутрішніх справ про відкриття музичної школи в Києві. 

Завдяки активній підтримці Драгомирова 1901 року було завершено спорудження Будинку народної освіти (сучасний театр оперети). 
 
Прихильник Володимира Антоновича і Павла Житецького, допомагав обминати цензурні перешкоди для друку українських книг і українського театру. "...лише зі вступом у генерал-губернаторство М.Драгомирова, — як зазначав М.Кропивницький, — для нас відкрилися сцени малоросійських губерній".
 
За попередньої влади передова громадськість Києва не могла й мріяти про те, щоб дістати дозвіл на відзначення ювілею чи відправу панахиди пам'яті Т.Шевченка. Однак за Драгомирова це стало можливим. Найактивніше в різний час клопоталися про отримання дозволу відправити панахиду по поету, використовуючи особисте знайомство з Драгомировим, О.М. Лазаревський, П.Г. Житецький, О.І. Левицький, В.П. Науменко, сім'я Тарновських та багато інших.

У Києві по вулиці М. Грушевського №32 (кол. Олександрівська, 3), де нині посольство Китаю, особняк на два поверхи було споруджено 1891 р. за проектом архітектора В. Ніколаєва для генерала Михайла Драгомирова. Герой війни кульгав, тому спеціально для нього в штабі зробили перший ліфт у Києві, з першого на другий поверх.

З 1903 року генерал переїхав до рідного Конотопа. До Драгомирова приїздив у гості автор "Запорожців". 75-літнього Драгомирова викликали до Петербурга з метою призначити головнокомандуючим російської армії, але стан здоров'я Михайла Івановича не дозволив цього. Кожний день козак блукав хутором: біля могил синів - маленького Олександра та на неосвяченій землі убитих одночасним пострілом Андрія і Михайла. 

Дружина Драгомирова – добра українська господиня, обожнювала чоловіка, записувала його афоризми, написала й видала знамениту книгу кулінарних рецептів. Знаючи, як нелегко живеться молодим офіцерам, пані Софія щодня вивозила з маєтку продукти та накривала величезний стіл для поручників і штабс-капітанів.

Михайло Драгомиров - засновник військової психології доводив, що навіть у безконтактних війнах людський фактор залишиться завжди і буде вигравати головну роль. Генерал Михайло Драгомиров прожив життя, не кланяючись і не присідаючи, самого чорта не боячись на світі. 

"Завжди бий, ніколи не відбивайся. Зламався багнет, бий прикладом; приклад відмовив — бий кулаками; попсували кулаки — вчепись зубами. Тільки той б'є, хто відчайдушно і до смерті б'ється."

М. Драгомиров розробив систему "розвитку мозкової діяльності" для солдат, засновану на таких принципах:
1. Повідомляти помалу одну, багато — дві думки.
2. Уникати книжних слів.
3. Солдат – це ще не розбійник…

Михайло Драгомиров, позував І. Рєпіну для образу отамана Сірка (картина "Запорожці"). Художник напружено працював над "Запорожцями", але ніяк не міг знайти прототипу до образу уславленого отамана Сірка. Обличчя героя, який виграв 56 битв, стояло перед очима художника, але де ж натура? 
 
Охоплений думками, Рєпін раптом підняв очі, побачив генерала і вигукнув: "Живий Сірко!" Уособленням кошового був генерал-ад'ютант від інфантерії Михайло Драгомиров. 

Багато людей знало, що Рєпін годинами тримав свої моделі, тому не погоджувалися на позування. Коли уславлений генерал, кавалер ордена Почесного Легіону, Св. Андрія Первозванного погодився позувати Рєпіну, Ілля Юхимович писав: "Сьогодні третій день, як я пишу з нього етюд для "Запорожців" і вражений його філософським поглядом на життя, глибиною розуму – не чекав!" 

Драгомиров приходив на сеанси разом із дружиною Софією Абрамівною, весь час сипав дотепними анекдотами, згадував курйозні моменти життя. Генерал був великим гурманом і любив випити, а, знаючи патологічну скупість І. Рєпіна, він привозив із собою припаси й тоді скромний стіл художника прикрашався дорогими лікерами і коньяками. І що дивно, Ілля Юхимович чомусь переставав бути вегетаріанцем.
Кілька разів Драгомиров приїздив разом зі старшою дочкою, теж Софією... 

Він помер 28 жовтня 1905 року, коли революція була в розпалі. Вся родина генерала, крім дружини, знаходилася в Києві, поїзди не ходили. Софія Аврамівна ходила просити у страйкомі для себе паровоз і вагони. 

– Дамо, бо знаємо Вашого чоловіка, але дайте розписку, мадам, що з цим паровозом ви не привезете війська для розгрому революції! 

Вона дала таку розписку. Похорони військового мислителя відбулися під конвоєм городових. Жодного солдата не було в траурному караулі за гробом Михайла Драгомирова, кавалера Великого офіцерського хреста ордену Почесного легіону (Франція, 1884).

Драгомирова поховали у церкві, скоро й дружина лягла поряд. Дмитро Багалій писав у листі до Рєпіна: "Покійний Михайло Іванович, безперечно, є одним із найбільш видатних представників малоросійського народу". 

Генерала М.Драгомирова поховали у Конотопі, поряд із цвинтарною церквицею. (Неподалік від одноповерхової генеральської садиби, що збереглася й понині, стала музеєм М.Драгомирова). У радянські часи поховання царського генерала сплюндрували й забули. А відновили лише тоді, коли своє бажання приїхати до Конотопа - з офіційним візитом, вклонитись пам'яті національного Героя Болгарії - висловили брати-болгари із соцтабору.
 
Ви питаєте про долю дочки генерала Драгомирова...

Коли до І. Рєпіна приходила старша дочка Драгомирова Софія, названа на честь матері. Художник попросив її згоди на написання портрета українки. Разом із Іллею Юхимовичем портрет пані Софії творив Валентин Сєров. І сьогодні мистецтвознавці сперечаються чия робота краще: вчителя чи учня.
 
На картині В. Сєрова вражає сумний погляд Софії Драгомирової. Художник Грабар згадував, що виразний погляд зацікавив одного європейського невропатолога, який випадково побачив фотографію цього сєровського портрета, і визначив важкий душевний настрій. Дійсно, Соня тяжко переживала смерть братів Андрія та Михайла, убитих одночасним пострілом. 

Портрет 1900 року зобразив старшу на 10 років Софію, дружину відданого батькового ад'ютанта Олександра Лукомського. Відомо, що вона мала двох дітей "погодків": Сергія та Соню. Її чоловік був помічником міністра, очолював штаб Верховного головнокомандувача. Софія Михайлівна разом із чоловіком були на зреченні царя від престолу.

Пізніше Лукомський брав участь у заколоті проти Тимчасового уряду. За це його й дружину арештували. У буцегарні п. Софія познайомилася з нареченою Денікіна Ксенією Чиж (пізніше його дружиною). Тактовна, уважна до людей Софія Лукомська запам'яталася умінням знаходити в кожному гарне, говорити кожному приємні речі.

На еміграції вони були в Константинополі, Ніцці, Белграді, Нью-Йорку, Парижі. 

Софія Михайлівна відкрила майстерню з в'язання модних светрів. Її дочка працювала перекладачкою в ООН.

У 1952 р. Софія Михайлівна віддала дочку Софію заміж за учасника білого руху Якова Ісакова. Через рік після весілля на 83-му р. життя дочка генерала Драгомирова померла.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Співак Дмитро Оленич презентував відеороботу "Солодко спи"
Прийшла осінь, а це ще один привід слухати теплу музику. До вашої уваги нова відеоробота молодого виконавця Дмитра Оленича, яка дістала назву "Солодко спи". Про що вона та який зміст має, - читайте далі.
Читати більше