Ми також були першокурсниками...

Марина, 4 курс

Навчання в університеті – це перший крок у доросле життя, коли ти розумієш, що школа з усіма негараздами залишилася позаду, а попереду нові горизонти, знайомства, можливості. 

Я думала, що це шанс проявити себе на повну, подолавши більшість комплексів, які створювали проблеми у спілкуванні з однокласниками, вчителями.

Зміна середовища уявлялася стимулом розтормошити себе, стати більш відкритою.

Улітку після здачі ЗНО я рахувала дні, коли в липні-серпні розпочнеться вступна кампанія. Мені хотілося нарешті відчути себе студенткою. 

Але деякі мрії виявляються лише ілюзією, коли ти зустрічаєшся з реальністю.

З перших днів навчання в університеті мені було складно пристосуватися не до більшого обсягу завдань, вимог викладачів, а до нового колективу, де всі один одного вже знали. Ще до 1 вересня вони списалися в соціальних мережах, трохи дізналися про кожного, а для мене вони повністю були незнайомцями, які не проявляли зацікавленого бажання познайомитися зі мною.

Я до них підходила, заводила розмову, але не бачила взаємної прихильності. Було дійсно важко, адже ситуація у школі повторилася в університеті. Нічого не змінилося. І щоб якось приглушити відчай, вирішила налягти на навчання. Самокопання ніколи не доводить до чогось хорошого, лише провокує депресію, від якої важко позбавитися, як від ненажерливого комара вночі.

Адаптація – неоднозначне явище. Хтось потрапляє немов у свою стихію, а хтось ледь борсається. Якраз до другої категорії людей належу я. Коли поруч сидить товариш - більш-менш знайома людина, яка не шарахається від тебе – легше призвичаїтися до інших умов, які морально й психологічно тиснуть, якщо ти зовсім один в маловідомому оточенні. Але я не вішала носа й продовжувала шукати, з ким змогла би подружитися.

Я запримітила одногрупницю, з якою мені було цікаво Вона здавалася близькою мені по духу, тому поруч із нею я сильно не напружувалася, що бовкну щось зайве. Наше знайомство виглядало трохи смішно. Тільки – но я намагалася поговорити з нею, як вона втікала. Але ми почали частіше розмовляти, більше розповідати про себе, як живемо, чим дихаємо. 

Перші півроку ми товаришували на рівні одногрупників, та якось непомітно перейшли на рівень друзів.

Дружба допомогла нам швидше звикнути до групи, бо вже не почувалися розгубленими. Але адаптаційний процес у кожного проходив не однаково - вона вчилася співіснувати з чужими людьми ще й в одній кімнаті у гуртожитку. У мене такої проблеми не було, тому кожний скаржився на своє і від цього нам ставало легше. Адже найголовнішим був факт не випустити пар, а наявність людини, якій можна розказати про наболіле, складнощі, з якими ми стикалися на початковому періоді.

Зараз ми дружимо 4 рік. Не думайте, що нам уже не так цікаво, кожного разу ми вивідуємо про один одного щось нове. Хоч я навчаюся на останньому курсі бакалаврату, однак і досі повністю не адаптувалася до оточуючих, але роблю, що можу.

Звісно, дотримуватися філософії пофігізму– це вихід із схожих ситуацій, коли не хочеш вганяти себе у психологічний кокон і ховатися в ньому, оскільки не знаєш, як налагодити стосунки з людьми із різними психотипами. 

Нейтральний настрій мене рятує, а ще усвідомлення, що вміння пристосовуватися необхідна життєва навичка.

 

Ярослава, 4 курс

Коли мрія одинадцятикласника (вже студента) здійснюється, емоції зашкалюють, а радості немає меж. Та, зазвичай, ейфорія швидко губиться у тривогах за майбутнє.

Перший місяць як переворот свідомості й всього попереднього життя. 

Немає зони комфорту, до якої так звикаєш за 11 років. Я потрапила в зовсім чуже середовище: всі мої друзі роз’їхалися хто куди, рідні залишилися за багато кілометрів від мене, а я повинна була якось звикнути до нових людей, до гуртожитку, в якому тепер проживатиму мінімум рік. До університету, де на мене також чекало абсолютно інше оточення, і крім цього всього встигати навчатися. 

Не зовсім весела картина, правда ж?

Але правду кажуть, що до всього в цьому житті звикаєш. Згодом я зрозуміла: велике місто перестало лякати, навіть навпаки: влилася в цей шалений потік і відчула себе його маленькою частинкою.

Одногрупники поступово стали не лише сусідами по парті і майбутніми колегами, а й вірними друзями-однодумцями. Викладачі, як і у школі - сіють «розумне, добре, вічне», спонукають висловлювати свою думку, часто дають потрібні поради.

І якщо школа - це наш другий дім, то університет, безумовно, - третій.

Гуртожиток взагалі окрема історія. За іронією долі я проживала там два курси – на першому курсі й зараз – на четвертому. Можу сказати, що якщо ви відмовляєтеся від хоча б одного року в гуртожитку, ви нічого не втрачаєте (окрім шалених розповідей, класних друзів та пригод, що звучать неначе казочка). 

Мені було цікаво перевірити, чи правда усе, що кажуть про общагу: крадіжки їжі з кухні, крики «халява прийди» опівночі, та черга у душ.

Перевірила. Повірила.

Кожна кімната – це свій Всесвіт. У кожній діють свої правила, і у будь-якій з них вам розкажуть безліч історій,  з яких можна писати книгу – бестселер.

Адаптація проходить поступово, а зі зміною обставин змінюєшся сам: дорослішаєш, стаєш самостійним. Спочатку здається, що ти ніколи не знайдеш нових друзів. Та ці думки покидають тебе, коли ви з донедавна незнайомою особою до ранку п’єте чай і обговорюєте аж занадто філософські теми.

Те, на що дивилася з широко відкритими очима, з часом перетворилося на буденність та звичку. І зовсім непомітно прийшов той момент, коли вже я підбадьорюю стривожених першокурсників і запевняю: «Все буде добре!».