Рабів до раю не пускають

20 лютого 2015
Yaroslav Radionov

На Грушевського, одразу за готелем Дніпро є поворот у дворики, там є одне місце, де свого часу збиралася наша богема та влаштовувала виставки та концерти. Знаходилося все те серед закинутих та напівзруйнованих будинків. В тому місці було страшно інколи вдень ходити, а тут я опинився вночі. Але на цей раз страху не було зовсім, бо довкола мене були люди, яким я довіряв, я знаходився в суспільстві, яке не могло тобі нашкодити за жодних умов.

А те, що було далі, більше схоже було на гру Сталкер. Раніше я дні просиджував за нею, повністю віддаючись тій романтичній атмосфері богом забутого місця, повного різних аномалій та артефактів. Де можливість швидкої наживи та легкої смерті притягувала не лише різної масті романтиків, а й бандитів, вчених та військових. Я наче дійсно опинився на кордоні. Чорні провалля вікон дивилися на дворик, де біля майже згаслого вогнища сиділо двоє чоловіків та про щось говорили. Стіни. Розмальовані написами "Воля або смерть", були підперті щитами. Я підходив до сходів і один чоловік піднявся щоб підсвітити мені дорогу. "Обережно, там немає однієї сходинки".

Я не міг відвести погляду від цієї картини, відчуття нереальності ніяк мене не покидало. За час мого ступору повз пройшли ще три людини, з ними було теж саме – чоловік з ліхтариком вставав, підсвічував дорогу та попереджав про відсутню сходинку. Останнім проходив уже не молодий чолов'яга, в гарному пальто поверх солідного костюму. Йшов він повільно, явно насолоджуючись атмосферою, або ж пригадуючи щось про цей дворик.

- Обережно, там сходинки немає.
 - Дякую, я знаю, я жив тут років десять тому. 

Другий чоловік, що сидів біля бочки, злегка посміхнувся та сумно похитав своєю великою лисою головою. Людина з ліхтариком в своїй м'якій манері попереджав, що все одно варто бути обережним.

- Доброї ночі! Можна до вас підійти?- запитую я.
- Так, тільки обережно, там колючий дріт, обходь тудою, - і підсвічує мені дорогу. 

Обоє дивляться на мене дещо втомлено. Я намагаюся їх сфотографувати, але дуже темно. Йдучи, я подякував, що попередили мене про сходинку та підсвітили мені дорогу.

- Будь ласка, це ж наша робота.
- Ваша робота? Я думав, ви тут, щоб країну змінити, владу. 

Вони засміялись, та так само сумно похитали головою. Але на цей раз щодо моєї обмеженості погляду.

- Так, а як по-твоєму змінити країну, якщо ми тут в цьому дворику нічого не зможемо змінити? Ламп немає, але є ми. Навіщо нам на совісті зламані ноги? Ми ж теж люди, як не як, і опинись ми на місці тих прохожих, нам би теж хотілося, щоб хтось нам посвітив дорогу. У нас же тут Майдан, це там, де море розбивається об берег Шепетівки, всім начхати на людей.

Сміються. І так всюди. Відкриті люди з щирим бажанням допомогти. І де тут Фашизм?

Майдан як магніт притягує до себе величезну кількість справжніх людей. Так моя знайома приїхала на канікули з Німеччини до України і вже на наступний день записалася до лав медичної служби. За першою освітою вона дипломована медсестра, а зараз здобуває вже третю. І таких людей тут багато. Особливо серед "екстремістів", які вільно спілкуються з іноземцями англійською мовою, та й французьку з іспанською можна почути на барикадах. На жаль, так само не можна сказати про антимайдан, згадка про який викликає завжди багато сміху та жартів.

Ми вийшли в ніч ходити серед людей та лікувати їх по мірі можливостей. Серед нас Оля - єдина дівчина. На моє питання "чому" вона відповідає дуже просто – "Я не могла сидіти осторонь. Моє місце тут".

Підходимо до "Львівської брами". Найчастіші проблеми – болі в голові та суглобах, кашель, біль у горлі, діареї. "В нас виходять якісь тематичні ночі, - Сміється Оля, - Минулого разу всім боліла голова, сьогодні у всіх горло". Поки люди в білих футболках риються в аптечках, я присідаю до багаття. Поруч зі мною сидить чоловік та розмовляє по телефону. Динамік був дуже гучним і я, ненароком, підслухав розмову. 

- Коли ти повернешся додому?
- Скоро, переможемо і повернусь. 

Пауза 

- Послухай, я дуже сильно за тебе хвилююся, тут постійні новини по телевізору і…
- Кохана, зі мною все добре. Ми переможемо і я повернуся додому. Просто трішки почекай
- … а тоді, на Грушевського…. Просто повернися живим. Для мене ти вже герой. Я дуже сумую…
- І я за тобою. Ти ж знаєш, чому я тут. Я просто не можу інакше…
- Я кохаю тебе… Хочеш поговорити з сином?
- Так. Цілую тебе та міцно обіймаю. 

В слухавці з'являється дитячий голос.

- Тату!! Як ти там?
- Добре. Як навчання?
- Чудово. Я в школі всім розповідаю, що мій тато - герой та він захищає нашу країну...

На очах у чоловіка з'являються сльози. Він ще трохи говорить по телефону. Кладе слухавку та дивиться на своїх побратимів. 

- Знаєте, хлопці, навіть якщо ми програємо, ми вже зробили для нашої країни більше, ніж всі політики за останні десть років.

- Так… Але все одно, не мели дурниць, правда на нашому боці. У Янушеску немає шансів. Програє він, а не ми. 

Ми пішли далі, але фраза "Ми переможемо, навіть якщо програємо" не виходить в мене з голови і досі…
 

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Ліля 19 лютого 2014
Слава Героям!
"Брий": оповідання
2018 року оповідання "Брий" потрапило до короткого списку конкурсу МАТЕЛОТ - першого українського конкурсу морської прози імені Лисянського, організованого Антоном Санченком, порталом Літакцент і видавництвом ТЕМПОРА. Приємного читання!
Читати більше