Ми будувати вмієм складнощі з простого.
Ні, щоб пройти зворотню путь!
Та мислимо чомусь убого.
А чи в майбутньому нас ждуть?
За нас вирішують, нам руки в’яжуть.
Себе вважають мудрими чомусь.
Всі ніби правильні слова нам кажуть.
Лиш правди я від них вже не діждусь.
Бо що та правда їм? Пусте й нікчемне!
Лиш взяти б гору, знищити чуже.
Життя ж у всіх одне – бездушне й бренне,
Лежить собі на сонечку вужем.
І під вітри все підставляє боки.
Морозом студить серце молоде.
І ніж у спину витримає, й вроки.
І за собою цілий світ веде.
Вже скільки нам пророчили умерти.
Вже скільки раз ховали у землі.
А нам ще далі свого плуга перти
І не щезати в ядерній імлі.
Містичний ми народ – собі на диво.
Воскресли з попелу уже не раз.
Засіємо тебе, щаслива ниво,
Що аж зупиниться у здивуванні час.
І ми собі тихесенько й спокійно
Скидаємо у прірву ворогів.
Дружити з нами – чесно і надійно.
Лиш не пробуджуйте в народу гнів.
Анатолій ВЛАСЮК
4 квітня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
