Муза попелу

Легкокрила Кліо, муза попелу та болю,
ходить вулицями та занотовує,
де і хто (заради чого?)
прибрав ту чи іншу будівлю. 
Величні боги й титани
легковажно оминають
минуле в її
обсидіанових очах.
Вона пам'ятала їх слабкими.
Кліо ховається попідтинню,
ходить озираючись містами,
шукає старі літери,
від яких несе порохом
та кров'ю, а загалом — залізом,
і всі дивляться крізь неї. 
Легкокрила Кліо 
підставляє під води
скривавлені поранені руки,
ніжні руки, які зачепила колісниця,
і засинає в храмі Асклепія. 
Кліо бачить сни арамейською,
але чи є місце для стародавніх мов
у новій пишній скарбниці? 
Хто зараз говорить цими мовами?
Кліо пильнує за сьогоденням.
Вона пише стародавні гімни
новим титанам і тиранам,
щоб вони жбурнули в неї
своїм кривавим золотом,
щоб вони шукали 
свої імена в літописах.
Кліо слухає голоси міста
вночі. 
Перед нею виринають замучені
голодом і тортурами,
кинуті напризволяще, як вона.
Кліо втрачає годинник,
який оберігав її від пострілів сучасності.
Хто тепер стане головою пантеону? 
Кліо натискає клавіші
на новій інтуїтивній системі
збереження пам'яті,
і її служіння — це нотатки,
де то уважно, то неуважно
перелічуються імена. 
Кліо чує, як звучить мова Колхіди.
Нащадки місцевих царів
запрошують її до столу. 
Кліо підіймає келих
і слова її падають у душі. 
“Ви, що забули своє коріння,
і мені почасти зрозумілий
ваш потяг до оновлення,
але що як у ваших чарівних електронних скельцях
відобразяться гріхи ваших 
предків?”
Кліо не потурає їм лише один вечір. 
Музу забирають з палацу.
Чутлива Кліо чує голоси минулого,
вона вгадує в нових трибунах
риси облич нашадків Зевса,
не вдаючись до допомоги зілля,
озирається, шукаючи порятунку
в тихих місцях,
де і досі
крізь електронний туман
чути скрип стародавніх колісниць. 
Всього лише три сотні людей чули арамейську,
півтори тисячі — давньояпонську, 
п'ять тисяч у цьому краю скіфів знають про деванагарі, 
а Кліо блукає містом вночі,
шукаючи святі літери.